Що найбільше пов’язувало Богдана Лепкого з нашим містом? Численна родина батькового брата чи коломияни, з якими довелося спілкуватися, а може його твори, що видавалися в коломийських видавництвах? Все це також, але найціннішим скарбом, який подарувала йому Коломия, було кохання всього життя письменника – його Олександра, Лєнда (так назвала себе в дитинстві), Лєня, як звертався до неї сам Б. Лепкий. Та починалося все дуже непросто.
Отець Микола Лепкий, найстарший брат о. Сильвестра, батька Богдана, 1871 року був призначений сотрудником Михайлівської церкви, згодом став гімназійним катехитом та знаним у місті громадським діячем. Тож Лепкі – одна із тих родин, які тривалий час мешкаючи в Коломиї, формували життя української спільноти міста. Та й своїх шістьох дітей, більшість з яких народилися в Коломиї, о. Микола та Климентина з Темницьких виховували в давніх традиціях священичих родів. В їхньому домі панували шляхетність і аристократизм, що проявлялися не лише в етикеті та зовнішніх манерах, а передусім в моральних принципах, культурі поведінки, освіченості, любові до мистецтва та меценатства. Всі діти Лепких отримали гімназійну та музичну освіту. За словами Уляни Скальської, внучатої племінниці Б. Лепкого, родина мала гарну бібліотеку, в «сальоні» був рояль, на якому грали і мати, і доньки, тут співали й танцювали. Ще належить точніше встановити, де саме мешкала родина в той час, ймовірно, на вул. Замковій, 23. Це важливо, адже саме там відбулася зустріч Богдана зі своєю майбутньою дружиною.
Отже, це був, можливо, не перший його приїзд до Коломиї, але свою коломийську родину майбутній письменник, на той час студент Львівського університету, не бачив давно. Тож на сімейному святі в домі Лепких не одразу впізнав всіх своїх двоюрідних братів та сестер. Сидячи на стільці, мабуть, трохи й нудьгував, та коли до «сальону» ввійшла з пригощенням незвичайної осяйної краси панна, остовпів. Не міг відвести від неї погляду, повертався, як соняшник за сонцем, і врешті...впав зі стільця. Цей незабутній момент став сімейною легендою – трохи смішною, трохи сентиментальною – яку переповідають в родині з покоління в покоління. Було це кохання з першого погляду і на все життя. Але Олександра – красуня з фіалковими очима, тоненькими брівками, чарівною посмішкою, із завжди прямою поставою та особливою граційністю – виявилася кузиною Богдана, донькою його стрия о. Миколи. Одруження через це видавалося неможливим – батьки з обох сторін не погоджувалися на такий шлюб, а закохані страждали.
Б. Лепкий писав сумні, повні безвиході, вірші, підписуючись «Нестор Лєндин»:
Забудь! Покинь! Іди і не вертайся,
Хоч серце рветься
І бунтуєсь грізно.
Спіши, тікай, рятуйся і спасайся!
Скоріш! Бо хвиля – і буде запізно!
Не проклинай мене!
Це доля;
Це невмолима, а всесильна сила
Разом злучила нас і розлучила,
Мов два листки під осінь серед поля,
Мов хмари дві, що йдуть небесним плаєм,
І, мов вітрила, поруч себе в’ються,
А не стрінуться ввік і не зійдуться, –
Не проклинай мене!...
Два роки тривали муки та випробування кохання, але все таки Богдан та Лєнда не відмовилися від своєї мрії. Тож батьки відступили перед силою їхніх почуттів, надіслали прохання, й сам Папа Римський дав дозвіл на одруження.
Повінчалися закохані 2 лютого 1897 року, а через два роки перебралися до Кракова. Попри все, зберегли свою велику любов на ціле життя. Богдан Лепкий, ще й майстерний художник, намалював шість портретів дружини, перший з яких – молоденької Лєнди – друзі називали «Візантійською Мадонною». Поступово обличчя на портретах старіло, але не стиралися почуття, незважаючи на зайнятість Богдана і постійні турботи Олександри – на ній трималося виховання трьох дітей, побут та опіка всіма потребуючими, яких приймав і підтримував щирий письменник у себе вдома. До останнього подиху, а померла Лєнда в 60-річному віці, залишалася вона його світлом, його найріднішою людиною, його музою:
Ти – підойма стремлінь,
Ти – підмога для сил,
Відпочинок і тінь
Для знеможених крил.
Далі буде ...
Мирослава Кочержук,
наукова співробітниця Музею історії міста Коломиї |
