П`ятниця, 24.05.2024, 18:40:40

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Березень 2023  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2023 » Березень » 4 » Боян галицької раті Антін Любич Могильницький народився в Підгірках
21:07:44
Боян галицької раті Антін Любич Могильницький народився в Підгірках

Так склалася наша історія, і так писалася-укладалася історія української літератури, що сотні й тисячі імен чесних ратаїв на культурно-просвітницькому полі невідомі, значна частина таких постатей замовчувалася. Про багатьох якщо й написано, то досить скупо, а часто-густо й необ’єктивно.

Про Антіна Могильницького в одній з енциклопедій маємо тільки скупі рядки, що він був греко-католицьким священником, деканом, висувався делегатом до галицького сейму й австрійського парламенту, і що йому належать кілька поезій («Русин-вояк», «Скит Манявський»), розвідки про рідну мову, публікує музейно-виставковий центр Калуської міської ради.

По суті не дає ширшої інформації й енциклопедичне видання 1982 року. За весь період із публікацій творів Антіна Любича Могильницького та про його життя й діяльність звернемо увагу на статтю-огляд Івана Франка «Знадоби до життєписі А. Л. Могильницького» (Зоря, 1885) та бібліотечку «Зорі», в одній із книжок зібрано писання Антіна Могильницького під заголовком «Письма Антонія Любича Могильницького» (Львів, 1885). 1906 році коштом товариства «Просвіта» у Львові під редакцією Ю. Романчука вийшов у світ третій том серії «Руська письменність», де поряд із творами Шашкевича, Головацького, Устияновича подано й дещо з доробку Могильницького.

За радянських часів твори Антіна Могильницького були включені до «Антології української поезії» (К.,1957, Т. 1) та томика «Українські поети-романтики» (К., 1987) із серії «Бібліотека української літератури».

Народився Антін Любич Могильницький 3 березня 1811 р. в селі Підгірки Калуського повіту в родині священика. Коли йому було 2 роки, помер батько. Свої дитячі роки провів з матір’ю і вітчимом у селищі Солотвино. Гімназійну освіту здобував у Бучачі, Чернівцях, Будапешті.

1937 р. Антін Могильницький вступив до Львівської греко-католицької семінарії, яку через три роки успішно закінчив. Саме в стінах духовної семінарії під безпосереднім впливом Маркіяна Шашкевича Антін Могильницький пише свої перші ліричні вірші народною мовою, а також складає панегірики по-польськи («Голос радості во день імянин его преподобія Грегорія Яхимовича») та сатиричні вірші латинською мовою.

Виявляє поет та громадський діяч й неабиякі ораторські здібності. Зокрема зберігся конспект промови, проголошеної перед семінаристами 19 листопада 1839 року «Про обов’язки підданих». Це високопатріотичний і змістовний текст, викладений староукраїнською мовою, що є блискучим зразком красномовства. Тут немало глибоко філософських, морально-етичних сентенцій, що й досі не втратили своєї ваги та наукової цінності. Антін Могильницький застерігає семінаристів від «засліплення і злості», закликає не тішитися чужим горем, нещастям, бути подалі від «огидних поступків. Поступаймо борше чесними слідами пам’ятних прадідів і праотців наших…».

Промова пересипана численними приказками: автор наводить для аргументації своїх думок народнопісенні рядки («Колись русин з-під бескида так тяженько не думав»). Є тут своєрідна поема про безсмертя рідного слова,  про мову:

Кожний нарід хоч би дикий,

Любить свій родинний край,

Любить отцівські язики,

Свою мову і звичай. 

Миліший йому край родинний,

Миліший отців тісний кут.

Так багатий світ ізмінний,

Де з золотих кубків п’ють.

У тодішній семінарії Львова панував дух просвітництва, любові й шани до свого народу, його культури. Як писав Іван Франко у статті «Руський театр у Галичині» семінарія «містила в своїх мурах під той час найліпші сили духовні. Відти іно що вийшли Шашкевич і Вагилевич, тут були ще Головацький, Могильницький, Козанович, Мох, Устиянович, Вербицький, Шухевич, Скоморовський і багато других, що опісля позанимали більше або менше видні становища чи то в руській літературі, чи то в житті публічнім».

У передньому слові до видання «Переводи і наслідування Осипа Шухевича» (Львів, 1883) Іван Франко зазначав, що, власне, час навчання в семінарії уже названих осіб – це «роки найбільшого і найкращого руху духовного в львівській духовній семінарії руській. Семінарські мури містили тоді в собі найкращий цвіт галицько-руської молодіжі і мужів, котрі опісля мали статися головними провідниками духовного і літературного відродження руського народу в Галичині».

Під впливом слов’янського відродження, польського українофільствуючого романтизму й перших проявів українського письменства постала «Руська трійця» й пустила коріння вглиб національного ґрунту; її традиції утверджує наступна «трійця» А. Могильницький, Іван Гушалевич, Микола Устиянович.

Після закінчення семінарії й прийняття духовного сану у червні 1841 р. А. Могильницький прибув у невеличке сільце Хитарі на Львівщині. Через чотири роки перейшов у село Станькова, приєднане до парафії Збора побіля Калуша, а ще через два роки опинився завідуючим капеланією села Комарів під Галичем. Тут прожив він з 1846 до 1859 року. Матеріальні нестатки (мав на утриманні тринадцятеро дітей) постійно давалися взнаки, й він змушений був заробляти, де міг і як міг, розмінювати на гроші свої величезні здібності і пам'ять.

Готував до початкової школи дітей священників  сусідніх сіл, писав селянам різні скарги, заяви, прохання польською, німецькою і латинською мовами, займався численними селянськими і священицькими судовими процесами. А ще вдячні нащадки мали б знати, що А. Могильницький заснував у Комарові парафіяльну школу, сам навчав у ній дітей.

Та поряд із щоденними турботами про хліб насущний, про виховання дітей і піклування про їх здоров’я приходили до Антіна Могильницького й світлі хвилини, коли творча муза не давала спокою серцю і душі – брався за перо. Він пише вірші «Згадка старовини» (Вінок русинам на обжинки. Відень. 1846), «Пробудися, соловію», «Ученим членам Руської Матиці (Нового року 1849)», «Судьба поета».  

У поезії «Ученим членам Руської Матиці (Нового року 1849)» він говорить про Русь «від Сяну до Дону», згадує про козацьку славу й висловлює віру в те, що загомонять «славою Дніпрові пороги». У цей період Антін Могильницький створює баладу «Русин-вояк», про яку Іван Франко занотував коротко: «… відмовляти йому всякої літературної вартості було б зовсім несправедливо». Не відомо, який текст передував: поетичний чи прозовий (оповідання «Русин-вояка»), але сюжетна канва у них майже ідентична.

На основі спогадів старого солдата наполеонівських часів автор прагне в поетичній формі передати криваву битву під Леньяно, де героїчно бився галицький загін. Мабуть, ця поетична річ – чи не найдосконаліша з художнього боку з усього поетичного доробку автора. Для  Івана Франка – це «напрочуд живе і мальовниче оповідання…».

Десь у цей період (1848 – 1852) А. Могильницький створює велику поему «Скит Манявський» про гірський монастир, що до 1783 року був останньою фортецею православ’я в Галицькій Русі. Уривки поеми вперше побачили світ у тижневику «Пчола» (1849) та газеті «Зоря галицька» (1849) під заголовком «Уламок з повісті народної Скит Манявський, написаної в трьох частях, язиком народним галицько-руським ним через Антонія Могильницького». Окреме видання вийшло 1852 р. у Перемишлі під заголовком «Скит Манявський. Піснетвореніє епіческоє, основане на повістях простонародних руських. Сочинене Антонієм Любичем Могильницьким».

Поема є переспівом народних переказів про заснування Манявського монастиря. З літературних та історичних джерел відомо, що Манявський Скит був заснований 1612 р. Іовом Княгинецьким з Тисмениці біля с. Маняви   Богородчанського району й був твердою опорою проти поступу католицизму й Ватикану в Галичині.

Чимало є суперечливих міркувань і суджень про суспільно-історичну вартість поеми «Скит Манявський». Одні дорікали авторові, що сама основа твору неісторична, хибна; інші міркували над правдоподібністю описаного. І. Франко по-різному трактує поему: то він вважає, що вона мала б стати «народною епопеєю Галицької Русі, але не стала…», то підкреслює її значимість: «там, де його ( А. Могильницького – В. К.) муза залишає сферу духу і правдиво малює дійсність, щоденне життя ченців у пустині, старий і теперішній Галич тощо, - вона творить чудові розділи, які ніколи не втратять своєї вартості в українській літературі».

Антін Могильницький намагався продовжувати поему, але крім уривку (Скит Манявський. Дві начальні пісні з ч. ІІ // Слово. 1864. №100), нічого більше не опублікував.

Очевидно, що на період проживання в галицькому повіті припадають фольклорно-етнографічні розвідки письменника. Адже в той час попи і поповичі кидаються «по селах збирати й списувати хлопські пісні, прислухатися ближче хлопській мові, хлопським оповіданням, учаться докладніше руської історії, починають глибше заглядати в душу свого народу…». Серед рукописів А. Могильницького зберігається етнографічний нарис «Опис Галича топографіческій».

1859 року Антін Могильницький переїхав у село Бабче, де посів парафію й одночасно консисторія призначила його богородчанським деканом. 1860 р. його обирають до першого крайового сейму, де він дуже часто виступав. Сейм делегував А. Могильницького до віденської Державної Ради. Однією з кращих є його промова, виголошена у Відні 27 червня 1861 р.:

«Яко русин з роду, говорю я з глибини руського серця, що руський язик є цвітущий, совершенний і був колись язиком польського королівського двора і дворян… нині твердять наші противники, що руський язик не спосібний до шкіл, до науки…».

Така оборона українського народу і його мови мала велике загальнонаціональне значення.  Недарма віденська газета «Ostdeutschepost» видрукувала життєпис А. Могильницького, а українські поети відгукнулися до нього українськими віршами. «Навіть найбільший в тому числі поет Федькович зложив йому поклін, вітаючи піснею «До нашого батька Могильницького» «пресвітлого Бояна галицької раті…».

Важливою стороною у висвітленні останніх років життя письменника є його боротьба з єпископом Спаридоном Литвиновичем. Після виступу Антіна Могильницького у Відні з промовою єпископ почав його всіляко утискувати, цькувати. Письменник, будучи вразливою натурою, дуже від цього потерпав (про що свідчить лист Івана Могильницького 1864 р. до Амвросія Шанковського). Особливо вразили письменника підозри митрополита (Литвинович 1863 р. став Львівським митрополитом) з приводу «непрязних дописів» до «Слова», Антін Могильницький спростував подібні твердження, називаючи митрополита «разячо жорстоким».

Литвинович нібито був згоден «пробачити» письменнику з умовою, що той «поверне на дорогу потрібну». Проте Могильницький категорично відмовився. Навернути його на «вірний шлях» намагався і брат письменника. В листах до А. Шанковського він просив, щоб той допоміг «вплинути на Антона і переконати його про замір Литвиновича поетові простити…».

Думки, що «розріз між письменником і Литвиновичем був безумовно однією з причин його упадку…», висловив Т. Лебединцев у листі від 10 липня 1866 року до брата. До цього спричинило ще те, що «розпорядженням від 14 липня 1864 року А. Могильницького позбавлено почестей Богородчанського декана з надатком попереднього слідства політичної власти першого ступеня».

Навіть з тих архівних матеріалів, що уціліли, видно, що на  Могильницького постійно влаштовували нагінку вищі церковні сановники. Так, 20 документів латинською та німецькою мовами з 1940-1843 рр. розповідають про розслідування Львівською митрополичою консисторією претензій до Могильницького його особистих кредиторів; 9 документів з 1841-1845 рр. — про звинувачення А. Могильницького в порушенні приписів про сплату особистих боргових відправ; 7 документів з 1852-1854 рр. — різні прохання Могильницького до вищих церковних інституцій.

Листи А. Могильницького, писані, як правило, німецькою мовою, із села Бабче поблизу Солотвина до брата Олександра (25 червня 1867 р.), до двоюрідного брата Осипа (30 вересня 1867 р.), до товариша по семінарії, пароха в Золотому Потоці Григорія Боднара (11 червня 1871 р.), підтверджують активну громадську діяльність А. Могильницького, його некорисливе заступництво за простий трудовий люд.

А в листі від 28 лютого 1871 р. до священника в Перевозці Прокопа Белея А. Могильницький порушує питання, як би це заступитися за громадян з Войнилова, з яких незаконно «через зраду адвоката зі Стрия, которого должностю било боронити громаду от кривди, бо за тоє дали йому 300 р. (ринських. – В. К.)», стягнуто судом на користь Поструцького 5 тис. ринських. А. Могильницький пише, що звернувся особисто двома листами до двох «високопоставлених достойників у Відні, щоби справу тую на сторону громади подперли». Як на нього, то депутат від Войнилова Гринь Борисюк, що обіцяв розглянути справу, нічого не зробив, окрім «торжественно» обіцяти, бо минуло п’ять місяців, а результат — ніякий. Знесилений морально, він не міг довго протягнути: 13 серпня 1873 р. А. Могильницький пішов із життя.

Чи не найбільша заслуга в популяризації та оцінці творчості А. Могильницького належить Івану Франку. Так, він перекладає з німецької мови і публікує в газеті «Зоря» (1884. - №1) оповідання Могильницького «Конгруа о. Жагеловича», бо воно є цікавим причинком «до характеристики не тільки повістярського таланту о. Могильницького, але і до характеристики тих, хоч і не дуже-то давніх, але для нас майже цілковито замерклих часів…». Це оповідання, на думку І. Франка, «свідчить про немалий засіб гумористичного таланту у Могильницького».

Чимало прислужився Каменяр і до поширення творів А. Могильницького. У листі (20 березня 1885 р.) до М. Драгоманова він інформує про вихід щомісячного літературно-наукового й політичного журналу «Братство», на сторінках якого мають друкуватися твори видатних письменників, в тому числі й А. Могильницького. В листі (11 лютого 1887 р.) до товариства «Січ» дає згоду на участь у новому альманасі й пропонує до відділу белетристики ряд творів Руданського, Старицького, Бодянського, Федьковича, а також недруковані вірші А. Могильницького.

В кількох статтях-оглядах Іван Франко називає Антіна Могильницького талановитим прихильником народної мови в нашому письменстві. Зокрема, в статті  «Літературна мова і діалект» він веде річ про талановите послугування бойківським діалектом А. Могильницьким і М. Устияновичем.

«При посередництві тих письменників, — пише Іван Франко, — деякі бойківські слова і форми … здобули право горожанства також у галицьких шкільних книжках і в письменстві». 

На вшанування пам’яті Антіна Любича Могильницького в Підгірках його ім’ям названа вулиця та Будинок культури, встановлена меморіальна дошка. В музеї-оселі родини Івана Франка є експозиція, присвячена нашому земляку.

Щороку підгірчани проводять культурно-мистецькі заходи до його дня народження.      

Підготувала наукова співробітниця

музею-оселі родини Івана Франка 

Леся КИРИЛОВИЧ


Переглядів: 82 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024