Таку назву має книга, яка побачила світ у видавництві «Нова зоря» і яку не буде перебільшенням назвати унікальною. Адже це – вражаюча епопея життя і мучеництва за Христову віру отця Симеона Лукача, довголітнього професора морального богослов’я Станиславівської духовної семінарії, підпільного Єпископа Української Греко-Католицької церкви. Його святительський подвиг став підставою для проголошення Симеона Лукача Блаженним Мучеником УГКЦ 27 червня 2001 року – під час апостольської подорожі в Україну Святішого Отця Івана Павла ІІ, Папи Римського. Чим же заслужив отець Лукач такого визнання? Відповідь на це запитання і дає книга, яка, втім, не є художнім виданням. Перша її частина – це життєпис Блаженного Симеона в копіях документів про навчання і призначення на душпастирську працю, про порушені проти отця кримінальні справи, копії протоколів затримання та особистого огляду, копії протоколів допитів, а друга – його богословсько-проповідницька спадщина – рукописна і друкована, яка дивом уціліла у радянські часи безбожництва. Тобто ідеться про багатющий документальний матеріал, який упродовж десяти років збирав упорядник книги, редактор газети «Нова зоря» отець Ігор Пелехатий. Саме отець Ігор і провів минулої неділі презентацію книги «Через терни – до зірок» у Старуні, в церкві святої Параскеви. Присутні на недільному богослужінні могли ще і ще раз перелистати подумки нелегку долю о. Симеона Лукача і пройнятися гордістю за те, що ця людина була їхнім земляком, їхнім односельцем. Адже Симеон Лукач народився 1893 року у селі Старуня. Після закінчення школи навчався у гімназії міста Коломиї. У 1913 році, відчувши покликання до священства, вступив у Станиславівську духовну семінарію. У 1919 році був висвячений на священика єпископом Григорієм Хомишиним, а в грудні 1920 року був призначений викладачем морального богослов’я в духовній семінарії Станисловова, де працював до квітня 1945 року. Після закриття семінарії радянською владою Симеон Лукач переїхав до Старуні, де проживав у свого брата. В рідному селі він відправляв Служби Божі спочатку у церкві, а пізніше підпільно – у своєму помешканні. В лютому 1949 року його викликали до сільради і пригрозили виселенням зі Старуні. Отець вирішив не чекати примусового виселення, а сам виїхав до Надвірни, де поселився на квартирі у Магдалини Кочержук. Там він і був заарештований органами МГБ 26 жовтня 1949 року. Отцю Симеону інкримінували наступне: будучи активним прибічником Ватикану, у період возз’єднання Греко-Католицької церкви з Російською Православною церквою у 1945-1946 роках він виступив проти такого возз’єднання і перейшов на нелегальне становще; був нелегальним єпископом Греко-Католицької церкви в Станиславівській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям. - Такої мужньої людини я не бачив, хоча читав про подібні долі багатьох, - сказав під час презентації книги отець Ігор Пелехатий. – Симеон Лукач пережив непростих 17 допитів, які проводилися в основному вночі, коли організм людини найбільш виснажений і розслаблений. Але ні залякування, ні тортури не змусили його зректися греко-католицької віри. Він нікого не зрадив, він не назвав жодного, з ким спілкувався в якості підпільного єпископа, чим врятував від тюрем і тортур десятки людей. Усі підступні запитання слідчого розбивалися об єдину відповідь, яка пронизувала всі допити: «Моя священича совість не дозволяє мені давати відповіді на ваші запитання». Але вирок не забарився: 10 років Сибіру. Ув’язнення отець Симеон Лукач відбував у таборах Красноярського краю. Будучи в’язнем, він протягом п’яти років виконував каторжну роботу на лісозаготівлі. 11 лютого 1955 року був звільнений і повернувся до рідного села Старуня, де продовжував підпільну душпастирську діяльність. Як наслідок, у липні 1962 року після обшуку Владика Симеон Лукач був заарештований вдруге. Ув’язнення відбував у Станиславівській тюрмі. Воно стало для його життя фатальним: у в’язниці в отця Симеона розвинулася важка хвороба легенів, яку лікарі визначили як астму, хоч насправді це був туберкульоз, який і став причиною його страждань та смерті. До виникнення хвороби, за словами свідків, спричинились нелюдські умови утримання, харчування та немилосердна поведінка тюремних наглядачів. У березні 1964 року через критичний стан здоров’я працівники тюрми привезли о. Симеона Лукача до рідного села помирати. Але, незважаючи на хворобу, він продовжував виконувати свої священичі обов’язки: щодня служив святу Літургію, сповідав, вінчав, хрестив людей, суворо дотримувався посту. Усі свої страждання сприймав, як Божу волю, не нарікаючи на своїх мучителів. 22 серпня 1964 року отець Симеон помер і був похований у рідному селі Старуня. У 2001 році Папа Римський Іван Павло ІІ проголосив Симеона Лукача Блаженним Мучеником. А в 2003 році тлінні останки мужнього Христового Визнанця були перенесені до Івано-Франківського Катедрального Собору святого Воскресіння. Про все це і йшлося під час презентації у Старуні книги «Через терни – до зірок». Події життя і діяльності о. Лукача не такі вже й віддалені від нинішнього дня. До того ж, у селі ще живуть люди, яких отець Симеон вінчав, хрестив, з якими проводив духовно-моральні розмови. І нині згадують старунці, як одна жінка принесла отцеві 25 рублів, щоб той відправив Службу Божу за здоров’я її сина, який потрапив служити у війську десь аж на далекому Сході тодішнього Союзу. Коли хлопець повернувся додому, він подякував мамі за надісланих йому 25 рублів. Мати здивувалася: я тобі їх не надсилала. А тоді здогадалася, що це зробив отець Симеон: і службу за здоров’я її дитини відправив, і гроші хлопцеві відіслав... Своїми спогадами про життя і душпастирську діяльність отця Симеона Лукача поділилися під час презентації книги старший брат церкви святої Параскеви села Старуня Володимир Березицький, племінниця отця Симеона Наталія Грицак. А сільський голова Старуні Іван Мосюк нагадав, як у 90-их роках на сесії сільської ради було порушено питання про перейменування вулиці Руднєва на вулицю Симеона Лукача, як потім виникла ідея про встановлення пам’ятника, який у 1991 році і було споруджено біля церкви. -- Він був і залишається світочем віри, який проніс свій хрест до кінця. На його прикладі ми повинні будувати своє життя, повинні виховувати нашу молодь, повинні вчитися любові до своєї Батьківщини і свого народу, -- звернувся до парафіян священик церкви святої Параскеви отець Ярослав Дирів. – А книга, яку ми сьогодні презентуємо, призначена не тільки для священиків, семінаристів чи посвячених Богу осіб, але й для всіх, хто цікавиться історичною та духовною спадщиною УГКЦ, то шукає відповіді на життєво важливі питання. І це справді так. Бо знайти ці відповіді можна в запропонованих у книзі статтях Симеона Лукача, що містяться в розділах «Духовні науки», «Страсні науки», «Страждальна Мати», «Про ціль людини», «Шукаймо Ісуса», «Правдива і фальшива віра». Текст останньої проповіді, знайдений у рукописі, обривається. Там стоять три крапки, які означають: думка не закінчена. А, може, закінчити її повинен для себе кожен із нас? Закінчити, звіряючи своє життя із життям нашого славного земляка – Блаженного Мученика за Христову віру отця Симеона Лукача. |