Барвінські належать до одного з найстаріших польсько-українських родів. Цей рід має значні заслуги в розвитку української духовності, науки, освіти та шкільництва. Традиція вважає їх початком ХІ ст. (перший Барва — позашлюбний син польського короля Лєшка Білого), походження, правдоподібно, з Литви. В Галичину прийшли разом з військами Казимира III.
Від галицького бібліографа І. Левицького дізнаємося, що рід походить із села Барвінок коло Дуклі (тепер Польща, повіт Кросно). Щоправда, Володимир Барвінський пише, що його родина належала до численних русько-литовських родів, які наприкінці XVI–на початку XVII ст. проживали на Поліссі, Поділлі, північній частині Волині тощо, але можливо саме у східній частині Полісся, припускає нащадок цього роду, бере свій початок родина Барвінських. Можливо, вона походила з села Барвін, що було розташоване недалеко Луцька. А Стефанія Павлишин у монографії «Олександр Барвінський» пише, що походив рід Барвінських з Польщі, а потім розсіявся як на Схід — Придніпрянську Україну, так і на Захід, у Литву і навіть Німеччину.
Щодо гербу родини Барвінських, то цей шляхетський рід розгалузився на представників двох гербів: Ястжембєц, до якого належали наші Барвінські, і Айхінгер («яструб» і «дуб»).
Одна з гілок Барвінських дала паростки на Тернопільщині. Тут вона бере початок від священника Григорія Барвінського (1802-1880), який був душпастирем спочатку у Баворові, згодом у Шляхтинцях, а відтак і в сусідніх Курниках і Лозові (всі села Тернопільського району). Парох Григорій Барвінський народився у селі Ярчівцях (нині Зборівського району) у 1802 році, але більшу частину життя прожив у Шляхтинцях, де служив священником у місцевій церкві і біля якої його поховали у 1880 році. Він також був сином Григорія Барвінського (1762-1836) і Пелагеї (з дому Розумовських). Цей Барвінський працював громадським начальником і секретарем графа Домініка Гераклія Дідушицького.
Отець Григорій Барвінський (син Григорія) із дружиною Доміцелею з Білинських, що теж була дочкою пароха у селі Козівка, виховали 8 дітей. Троє із них – сини Осип, Володимир і Олександр – найбільше прославили свій рід жертовною працею для України і своїми здобутками. Всі троє народилися у Шляхтинцях і всі закінчили Тернопільську гімназію, а потім навчалися у Львові. І всі троє прожили життя так гідно і з користю для свого народу, що цілком справедливо можна назвати їх світочами, хоча внесок кожного із них різний.
Перший із них – Осип Барвінський (1844-1889) (псевдоніми і криптоніми - Осип Б., Ос. Б., Й.Б-ский, І.Григорович, М.Нетяга; ) обрав шлях батька. Навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, став священником. Проте, за прикладом батька, не обмежився церковними обов’язками, а став відомим культурним діячем, письменником. Найпомітнішими творами письменника були трагедія «Павло Полуботок, наказний гетьман України» (1887) і драма «Чернігівка» (за повістю М. Костомарова). Незавершеними залишилися драма «Тиміш Хмельницький», трилогія «Іван Виговський», історичні повісті «За правду і волю» та «Переяслав». Автор поеми «Гаврилова рада», оповідань, наукових праць. Переклав і видав сербські народні пісні «Косове Поле» і «Сон цариці Милиці» (1873, 1875).
У 1870 р. Осип Барвінський одружився з Йоанною, сиротою. Висвячений на пресвітера в 1871 р., був спочатку біля батька в Шляхтинцях, звідки згодом переїжджав на інші парафії, а з 1878 р. і до кінця життя був парохом у с. Сервари, (нині с. Сировари Зборівського району Тернопільської області). 2 серпня 1873 р. в Осипа та Йоанни народився син Лев, а 25 квітня 1876 р. дочка Ольга. Ревматизм підірвав слабке здоров’я Осипа і 8 лютого 1889 р. він помер, проживши 45 літ і залишивши після своєї смерті вдову і двоє сиріт. На жаль, ще менше часу відміряла доля іншому талановитому братові - Володимиру Барвінському. Помер, не проживши і тридцяти трьох літ. Володимир Барвінський народився 25 лютого 1850 року. Дитинство хлопця промайнуло серед розкішної подільської природи, правдиво змальоване ним в автобіографічній повісті «Скошений цвіт».
Володимир Барвінський, завершивши гімназійний курс у Львові, того ж 1868 року став студентом правничого відділу університету. У 1867 р. заснував журнал «Правда». А восени 1868 р. у Львові організовується товариство «Просвіта». З 1872 р. Володимир Барвінський служить у львівських адвокатських канцеляріях, водночас багато працює на громадській ниві.
Пам’ятною була його доповідь про Т. Шевченка, виголошена на багатолюдному зборі 1875 р. у Львові. У 1880 році організував перше у Львові народне віче. Як письменник користувався літературними псевдонімами Василь Барвінок, Ришмидинов та ін.). Помер у Львові, похований на Личаківському цвинтарі (поле № 3), поряд з гробницею М. Шашкевича.
Чимало з того, що не встиг зробити Володимир, здійснив інший брат – Олександр (1847-1926), котрого безумовно вважають визначним представником роду Барвінських. Проживши на світі майже 80 років (1847 – 1926), він залишив великий слід у житті Галичини як історик, публіцист, педагог, літературознавець, громадський діяч.
Навчався у німецькій школі в Тернополі, Тернопільській гімназії, філософському факультеті Львівського університету. У вересні 1868 р. «Рада шкільна» назначила Олександра помічником учителя до Бережанської гімназії. У 1871 р. став викладачем учительської семінарії в Тернополі. Восени 1875 р. організував тут філію товариства «Просвіти». Учений відіграв поважну роль і у заснуванні української «Бурси», товариства «Руська бесіда», «Міщанської читальні» в Тернополі, яка стала попередницею «Міщанського братства».
Олександр Барвінський посприяв створенню у 1894 р. у Львівському університеті кафедри української історії та запросив сюди викладачем Михайла Грушевського. Він – автор і упорядник хрестоматій і читанок з української літератури для гімназій та вчительських семінарій, запровадив новий фонетичний правопис у шкільних підручниках та пресі. Саме Олександр Барвінський запровадив термін «українсько-руський» у шкільних підручниках.
Він реформував і очолив Наукове товариство імені Т. Шевченка. Видавав і редагував декілька газет і журналів. У 1918 р. був міністром освіти і віросповідань ЗУНР.
Була у Барвінського родина, якою він так опікувався. О. Барвінський був одружений двічі. Його перша дружина Софія Шумпетер, дочка Юліани і Романа Шумпетера, управителя в Шляхтинцях, 1877 року померла, залишивши йому двоє діток. Син Володимир прожив мало, а донька Ольга стала громадською діячкою. Влітку 1879 року Олександр одружився вдруге з Євгенією, дочкою Максима Любовича. Вона стала однодумцем і великим помічником своєму чоловікові. У них народилося ще п’ятеро синів (один помер у дитинстві і одна донька. Олександр і Євгенія Барвінські поховані на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці.
Неабияку шану українського народу заслужили його діти. Найстарший Богдан став відомим істориком, Роман - інженером і художником, Олександр - славетним лікарем, Василь - одним із найвизначніших українських композиторів.
Треба сказати, що троє названих вище синів отця Григорія були молодшими у сім’ї. Вони відрізнялися від своїх братів та сестер. Як пише в спогадах Олександр, що були вони «неначе б друге поколінє, неначе б друга якась сем’я, що виховувалася окремо від старшої рідні». Вони бачили, як нова генерація священицьких синів почала все частіше обирати світські фахи. Тому брати не погоджувався з батьком, в уяві якого священичий стан був вершиною громадської самореалізації українця.
А старшими у сім’ї були Іван та Іполит. Іван Барвінський (30 квітня 1833, с. Шляхтинці, нині Тернопільський район, Тернопільська область — 1900, с. Постолівка, нині Гусятинський район, Тернопільська область) — український священик (УГКЦ), культурно-громадський діяч. Помер 1900 року в с. Постолівка (нині Гусятинський район, Тернопільська область, Україна).
У 1856 р. він висвятився та одружився з Юліанною Олесницькою, яка також походила зі старого українського роду. У 1857 р. в Говилові в них народився син Андріян, який у молодому віці помер. Те саме сталося і з їхньою молодшою дочкою Софією, народженою 5 січня 1873 р. Наймолодший син подружжя Барвінських - Євгеній відзначився як історик та архівіст, який працював в українських наукових та громадських інституціях.
Іполиит Барвінський (1831, с. Шляхтинці, Тернопільський район, Тернопільська область - 17 травня1885, с. Нестерівці, Зборівський район) - український священик, культурно-громадський діяч, літератор, краєзнавець. Закінчив духовну семінарію у Львові. Парох у Білківцях і Нестерівцях, нині Зборівського району. В останньому селі розбудував приходство, мав велику бібліотеку, в його домі зупинялися вчені Іван Горбачевський, Іван Пулюй, єпископ (згодом митрополит) Йосиф Сембратович.
У 1857 р. він одружився з Мальвіною, дочкою Юліана Струмінського, пароха Батькова, того ж року висвятився, а згодом став адміністратором в Пілківцях Зборівського деканату. Тут у нього народилася в 1858 р. дочка Євгенія, смерть якої в 1865 р. була важким ударом для всієї родини Барвінських. З 1866 р. в Іполита з’явилася нагода переселитися в Нестерівці (біля Озерної), де проживали предки його родини. Тут він почав досліджувати історію свого роду, залишивши після смерті «Літописи села Нестерівці», записки про членів родини Барвінських з XVIII ст. Цей літопис переписав його брат Олександр. Іполит Барвінський помер внаслідок запалення легень і астми 17 травня 1883 р. у Нестерівцях, де він був похований поряд з могилою матері. Ще за життя Іполит взяв на виховання сироту Юліанну по своїм шурині Ілярію Струмінським, яка після його смерті залишилася при вдові Мальвіні.
Сестри братів Барвінських вийшли заміж за священників: Анна за Єроніма Левицького, Іванна за Ілярія Струминського, а Юлія за Івана Любовича.
Далі родовід Барвінських можемо простежити за дітьми Олександра. У нього були сини Богдан, Олександр, Володимир, Роман та Василь (ще один їх брат Степан помер у дитинстві) та дочки Ольга (по чоловікові Бачинська) та Олена ( по чоловікові Савчук). Найвідомішим із них був Василь Барвінський (1888–1963). Це відомий композитор, піаніст, музично-громадський діяч від 1915 до 1948 рр. стояв на чолі музичної освіти на західноукраїнських землях, спершу як директор Музичного Інституту ім. Лисенка з його численними філіалами, відтак Львівської державної консерваторії.
Василь Барвінський був одружений із Наталією Пулюй. Два їхні сини загинули: один на фронтах Другої світової війни (у німецькій армії), а другий в Аргентині (внаслідок трагічного випадку), а дочка стала черницею. Н. Барвінська-Пулюй також похована в родовій гробниці Барвінських, що на Личаківському кладовищі, поле №3. Але імені дружини композитора на пам'ятній плиті не зазначено.
Розповідаючи про славний рід Барвінських, історики та краєзнавці, зазвичай зосереджують увагу на дітях пароха Григорія Барвінського (молодшого), громадська діяльність і творчість яких мали широкий резонанс в західноукраїнському суспільстві другої половини ХІХ і першої половини ХХ ст. Але й ці Барвінські не могли б себе у повній мірі реалізувати якби у їхньому житті не було їхнього стрия, який, як на мене, відіграв не останню роль у тому, щоб ці Барвінські примножило славу свого роду.
Тому тут мусимо згадати Мартина Барвінського (1784–1865) — церковного діяча, професора і ректора Львівського університету (одного з перших українців на цій посаді), крилошанина львівської греко-католицької митрополичої капітули, депутата до Галицького Станового Сейму, який, за словами Стефанії Павлишин, був першим спалахом тої провідної ролі, яку відіграли наступні покоління роду Барвінських у піднесенні освіченості українців. До речі, саме у нього у Львові проживали усі племінники під час навчання, поки, як кажуть, не стали на ноги.
Барвінський Мартин Григорович (22 квітня 1784, с. Осташівці, нині Зборівський район, Тернопільська область — 3 квітня 1865, Львів) — український церковний та громадсько-політичний діяч, педагог, доктор богослов'я (31 серпня 1810). Батько — греко-католицький священик Григорій Барвінський, парох Осташівців, матір - Софія Скородинська (сестра єпископа Миколи Скородинського).
Він закінчив гімназію отців Василіян у Збаражі (1797—1802), навчався на філософському факультеті Львівського і теологічному факультеті Віденського університетів. У 1810-1814 - префект Львівської греко-католицької семінарії, декан теологічного факультету Львівського університету (1823-1824), його ректор (1837-1838). Багаторічний член греко-католицької капітули, від 1864 - папський прелат. Автор ряду богословських праць, а передовсім захисник української мови. Помер 3 квітня 1865 року у Львові. Був спочатку похований на Городоцькому цвинтарі у Львові, у 1880 році його прах разом з прахом єпископів Спиридона Литвиновича та Григорія Яхимовича був перепохований в єпископській гробниці на Личаківському цвинтарі у Львові.
Якщо заглибитися у генеалогію, то ми побачимо, що носії цього прізвища розміщені по всій Україні та за її межами. А ви запитаєте, чому згасла оця галицька гілка «Барвінкового» дерева? Відповідь тут проста і очевидна, Для кожного знатного роду Бог відмірює сім поколінь, які з часом себе вичерпують, тобто перестають існувати. Тобто якщо проаналізувати діяльність нашого роду Барвінських, відколи він почав формуватися (тут не беремо до уваги легенди і перекази, які заглиблені дальше) налічимо саме стільки колін.
Іван Драбчук |
