Історія станиславівської тюрми просто насичена драматичними подіями, які легко потягнуть на пригодницький роман. Довший час високі мури пильно охороняли свої секрети, але з часом усе таємне стає явним. Ну, майже все…

В’язниця на тисячу українців
За Австрії Станиславів був повітовим містом, тож мусив мати повітові інституції – староство, суд, скарбову дирекцію і… в’язницю. Вона містилась у колишньому монастирі тринітарів (Старозамкова, 2), була затісною й не відповідала багатьом вимогам пенітенціарної системи. Тому уряд постановив збудувати нову тюрму. Для цього викупили велику земельну ділянку на південно-західній околиці міста. У 1878 році до Станиславова надіслали проект авторства віденського архітектора Франца Мауруса.
Натомість в історичних джерелах «батьком» тутешньої тюрми називають Юзефа Браунзайса. Він народився у 1837 році в Новому Сончі, закінчив львівську технічну академію, на початку 1880-х працював інженером у Станиславові. Саме він доопрацював проект Мауруса та прив’язав його до місцевих умов.
Австрійці будували швидко (і якісно), тож 1 липня 1883 року в’язницю відкрили. Це був цілий архітектурний ансамбль у стилі неокласицизму, що включав триповерховий головний корпус, лазарет, контрольно-пропускний пункт та дві великі кам’яниці для в’язничної обслуги. Заклад відповідав усім тогочасним вимогам, був обладнаний водопроводом, каналізацією, вентиляцією, пічним опаленням, обнесений високим цегляним муром. Тюремний корпус, збудований у формі літери «Н», мав чотири крила. Цікаво, що первісний проект передбачав ще два крила, але не вистачило грошей.
Однак навіть у такому «врізаному» вигляді карний заклад був найбільшою спорудою тогочасного Станиславова. Ось опис від історика Алоїза Шарловського:
«Тюрма на 1000 в’язнів чоловічої статі греко-католицького і східного визнання (в’язні жіночої статі, а також римо-католицького визнання і євреї висилалися до Львова); у тюрмі є дві каплиці під одним дахом (греко-католицька і греко-орієнтальна) та школа».
Хто в Галичині були греко-католиками чи представниками «східної віри», тобто православними? Правильно, українці. Отже тюрма була створена саме для них. Дуже швидко карний заклад отримав народну назву «Діброва», оскільки містився на дільниці, де колись шумів дубовий гай, а магнати Потоцькі влаш­товували полювання.

Кому тюрма…
Отже, хто сидів у Діброві, ми з’ясували. А за що? Та за будь-що! Тут «мотали строк» вбивці, ґвалтівники, шахраї, крадії, грабіжники, трохи політичних. Усіх їх привозили вже після суду і тут вони відбували покарання. Траплялись і «довічники». А ось смертні вироки у Станиславові не виконували – вішали у Львові.
«Українську» монополію в’язниця втратила у 1908-му, коли сюди стали присилати римо-католиків та юдеїв. Тоді ж там відкрили латинську каплицю й синагогу.
Режим у закладі був досить суворим. Підйом о п’ятій ранку, взимку на півгодини пізніше. О шостій в’язень вже мусив приступити до роботи, яка тривала до 11:30. Потім обід і відпочинок, з 13:00 до 18:00 – знову робота з одногодинною перервою на прогулянку. Спати лягали о 20:30. Від роботи відпочивали лише по неділях і великих святах.
На всіх в’язнів по прибутті до Діброви складали «рисопис», тобто словесний портрет – на випадок втечі. Потім їх «стригли на нульку» та видавали в’язничний одяг, що складався зі штанів, сорочки, блузи й шапки. Усі засуджені мали щоденно голитись, адже привілей носити вуса чи бороду мали лише охоронці. Після наради урядників новоприбулого розподіляли на ту чи іншу роботу.
При зустрічі з наглядачами (їх ще називали дозорцями), в’язень мав їм вклонитись. При чому мусив робити це щоразу, тобто одному охоронцеві за день міг набити двадцять поклонів. При зверненні до дозорця засуджений повинен був зняти шапку і «стояти покірно».
Серед персоналу було багато відставних офіцерів і підофіцерів австрійської армії. Найкращі посади займали поляки, чехи, німці. Майже половину обслуги становили українці. Вони, як не важко здогадатись, стояли на нижніх шаблях тюремної ієрархії. Одружені наглядачі мешкали у двох триповерхових будинках поза тюремним муром, а молоді й нежонаті мали службове житло у самому в’язничному корпусі. Робота тюремника вважалась «не пильною» і мала безліч прихованих бонусів.
На сторінках львівської газети «Діло» викривались тодішні корупційні схеми: «Директору і панам урядникам незле живеться, бо в’язні і обперуть їх, і обшиють, і черевики зроблять та меблі; хліб спечуть, і всьо то дешево – дуже дешево». Для отримання цих благ не обов’язково бути великим начальником – в’язнів експлуатували навіть найдрібніші тюремні працівники.
Чи мали засуджені якийсь зв’язок із зовнішнім світом? Так, раз на два місяці вони мали право на побачення з рідними, але не більше як з двома особами за раз. Також в’язні могли отримувати чи надсилати листи, які перед тим перечитував хтось із персоналу, переважно тюремні вчителі. Тим, хто вмів читати, з волі передавали книги, газети, журнали, після обов’язкового проход­ження в’язничної цензури, при чому кожне видання ретельно оглядалось і перегортувалось, аби запобігти передачі чогось забороненого.

Як дістати «желудковий корч»
Делікатесів у Діброві, звісно, не давали. Один із колишніх в’язнів детально описав тюремне меню.
«Їсти мусив щоденно. Рано – колочену рідку картофлю, заправлену оцтом і старим лоєм (козячим жиром – Авт.) чи салом. В полуднє діставав рідоньку ячмінну зупу або борщ, а до того трохи розвареної рідкої ячмінної або гречаної каші, в найліпшому разі – трохи рижу чи фасолі. За найбільший присмак на Діброві уважаються клюски або книдлі, тверді, недоварені. Два рази на тиждень достає ся трохи юшки, в якій зварено дещо м’яса. Часто є й такі присмаки: дещо пісного крупняку, а до того варені покраяні буряки або квасний капусняк (дуже рідкий) і трохи рижу.
Взагалі ціла пожива на Діброві складається з ріжних круп, фасолі, буряків і т. п. страв. Має ся розуміти, що все те варять люди, які зовсім не розуміються на штуці кухарській і звичайно не досолюють та не доварюють. Кожен в’язень по певнім часі, що мав найздоровіший желудок, діставав або нежить желудковий, або корчі і інші хвороби…».
Хворих клали у лазарет, де, за приписом лікаря, давали молоко. Однак треба було бути дуже хворим, аби отримати постільний режим. Існував ще один варіант покращення раціону. В’язні працювали у різноманітних майстернях, тож отримували платню і мали змогу придбати собі якусь поживу в кантині – в’язничній крамниці. Там продавалася буженина, солонина, яйця, цибуля, спеції, тютюн.
Існували певні обмеження на закупи. Так, в’язням-початківцям дозволялося затарюватись на 40 сотиків на тиждень. Після трьох років відсидки сума зростала до 60 сотиків, а після шести років – до однієї корони і двадцяти крейцерів. Однак навіть «ветеранам» Діброви витрачати більше 40 сотиків за раз було заборонено.

Далі буде.

 Іван Бондарев