Нерідко буває так, що ім’я якогось історичного діяча є дотичним до певних подій, котрі не завше пов’язані з його малою батьківщиною. Тоді ім’я залишається на слуху, хоча відтворити, бодай, якісь біографічні складові немає змоги, бо ніхто про особу і про його життя чи походження нічого конкретного не пам’ятає. Так було із Дмитром Герчанівським, доля якого занесла не деякий час до Крилоса, де він обіймав посаду управителя митрополичих дібр і був активним у громадському житті села. Власне немалою заслугою Д. Герчанівського стало те, що саме він у «Альманасі Станіславіської землі» опублікував статтю «Крилос і його княжий двір» і таким чином став одним із перших популяризаторів його славної минувшини. Однак життєпису автора статті ми не знайшли ні в енциклопедії, ні у Вікіпедії. Проте за згадками у різних книгах та статтях ( в тому числі й інтернетних), ми усе ж спробували відстежити його непросте життя. Походив Дмитро Герчанівський із села Ваневичі Самбірського повіту на Львівщині, у якому народився в 1894 році. У 1914 році при формування Легіону Українських січових стрільців був зарахований до 2 сотні поручника Романа Сушка. Із побратимами по зброї молодий вояк (збереглося його фото із того періоду) пройшов чимало походів, брав участь у численних боях. Кулі, на щастя, минали його, але не обминуло випробування розлукою з батьківщиною. Під час одного із боїв Д. Герчанівський був захоплений у полон російськими солдатами. Разом із іншими січовиками він був відправлений на Волгу у місто Царицин. Коли до цього міста, а точніше до табору військовополонених у Дубовці, у березні 1917 року дійшла вістка про революцію у Росії, то українці почали думати як повернутися додому. Звичайно, тоді вони ще не могли передбачити майбутнього розвитку подій, але всі розуміли, що це є сприятливий час для того, щоб створити свою незалежне державу, що має постати на уламках Російської імперії. Усі українці з Царицина збирались у домі на вулиці Челюканова, №1. Тут часто бували Андрій Мельник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Дмитро Герчанівський, Іван Андрух, Михайло Матчак, Макола Загаєвич та багато інших. Проте душею усіх зібрань був стрілецький старшина Євген Коновалець з табору на Даргорі. Саме ці військові після повернення в Київ створили у цьому місті загони січових стрільців, яких очолив Є. Коновалець. Дмитро Герчанівський тоді перебував у запасному курені, яким командував В. Кучабський і виконував у ньому обов’язки помічника. У цей час Д. Герчанвіський дослужився у рангах від вістуна до хорунжого. У листопаді 1918 року перед повстанням проти гетьманщини, Дмитро Герчанівський уже очолював булавну сотню, в яку входили обозники і майстри всіх стрілецьких майстерень. У ході Другого Зимового походу Д. Герчанівський стає ад’ютантом начальна штабу у командира Юрія Отмарштайна. Тоді Дмитро Герчанівський писав багато стрілецьких листівок та матеріалів і підписував їх псевдонімом Дмитро Стрілець (за іншими даними Січовик). На початку лютого 1919 року січові стрільці уступили Київ більшовикам. Останньою із столиці України вийшов курінь під командуванням сотника Д. Герчанівського з групи полковника І. Чмоли. Січовики відступили до Проскурова (тепер Хмельницький). З наступної половини року Герчанівський із своєю сотнею уже воював у другому пішому полку січових стрільців, який складався в основному із білоцерківських селян та був поповнений галицькими новобранцями. Командував полком, скромний. Із старшин цього полку найкращими, як подають історичні джерела, були Прокіп Скрипник, Петро Башинський, Дмитро Герчанівський та Андрій Решетуха. Після завершення військових змагань і невдалої спроби утримати українську державність боротьба за неї не припинялась. У 20-х роках ХХ століття у Галичині була створена Українська військова організація (УВО), яка ставила собі за мету продовжити збройну боротьбу за незалежну українську державу. Ініціаторами її створення бачимо Є. Коновальця, І. Андруха, В. Кучабського, М. Матчака, Р. Сушка та Д. Герчанівського. Останній з 1921 року входив до Начальної команди організації, яка після реорганізаційних дій Коновальця замінила Начальну колегію. Як бачимо прізвища стрілецьких старшин у статті часто повторюються, і це не випадково. Адже це були найсвідоміші і найвідданіші справі командири, що розуміли один одного, завше у будь-якій ситуації підтримували і спільно ішли до мети. Цікаво, що дружні стосунки пов’язували Д. Герчанівського не лишень із Р. Сушком чи В. Кучабським, але і з Є. Коновальцем. Коли провідника УВО переслідувала польська поліція, було вирішено переправити його за кордон. Це завдання було поручено саме Д. Герчанівському. Коновалець деякий час перебував на конспіративних квартирах. Потім для нього були вироблені фіктивні документи і він мав виїхати зі Львова. Із головного двірця столиці Галичини Є.Коновальця було вирішено відправити у товаристві В. Целевича та двох жінок п. Терлецької та п. Майковської. Жінки були потрібні, щоб відвернути увагу поліції. Група молодих людей (удаючи поляків) розмовляла між собою по-польськи. Це було поза всякою підозрою. Сам Д. Герчанівський, що був серед проводжаючих, завів полковника Коновальця до зарезервованого вагону, що направлявся на Варшаву і за кілька днів отримав вістку, про щасливий перетин кордону. Про подальшу долю Д. Герчанівського достеменно невідомо нічого. Можна тільки припустити, що через деякий час він теж виїхав за кордон і навчався в одному із закордонних університетів. Судячи із того, що в 30-х роках Герчанівський обіймав посаду інженера, він закінчив технічний факультет. Як було сказано вище, деякий час Д. Герчанівськй був управителем митрополичих дібр. Маєтність Крилоса-Галича, якою він опікувався, становила у 20-х роках 131 га ріллі та 550 га лісу. Перед приходом радянської влади у Галичину Д. Герчанівський емігрує за кордон і згодом поселяється у США. Про його активну громадську і публіцистичну діяльність ми можемо судити за публікаціями у часописі «Вісті комбатанта» та інших виданнях. Це статті на стрілецьку тематику «Початки січових стрільців», «Прикметні риси січових стрільців», «В російському полоні»та інші. А у 1963 році у Мюнхені вийшла друком книга на 154 сторінки «Вигнати окупанта», яка була перевидана у Детройті в 1969 році накладом автора. Написана вона на основі документів і спогадів самого автора, оскільки він був учасником багатьох історичних подій. Її в якійсь мірі можна вважати автобіографічною, хоча автор про себе на її сторінках згадує не так уже й часто. Проте, як ми могли переконатися, шукаючи відомості про Д. Герчанівського, інтернет-ресурси часто згадують це видання, коли іде мова про висвітлення подій визвольних змагань українців впродовж першої половини ХХ століття. В Америці Дмитро Герчанівський прожив довге життя і помер після 1981 року. На жаль, точної дати його смерті нам поки що встановити не вдалося, але ми дізналися, що у Архіві імені Дмитра Антоновича Української вільної Академії наук США у Нью-Йорку є фонд 34, який зберігає документи, пов’язані з діяльністю Д. Герчанівського. Власне це є його іменний фонд і там можна почерпнути детальну інформацію про життя і діяльність активного діяча нашого минулого. Однак, коли хтось із наших дослідників візьметься за таке дослідження, невідомо. Ми ж зробили те, що змогли. Саме у такий скромний спосіб повернули до нащадків майже забуте ім’я Дмитра Герчанівського. Іван ДРАБЧУК |
