Нинішніх Великодніх днів минуло два роки, як у переддень свого 92-ліття —14 квітня 2013-го відійшов у вічність Олександр  Карпенко — відомий вчений, доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. В українській історіографії він по праву займає вагоме місце як один з найавторитетніших дослідників проблематики Української революції 1917—1921 років і, зокрема, її органічної складової — національно-демократичної революції 1918 року на західноукраїнських землях, що привела до утворення ЗУНР.
Працюючи в середині 50-х років у Львові в інституті суспільних наук АН УРСР (нині інститут українознавства імені і. Крип’якевича НАН України), О. Карпенко опанував базові принципи наукового історичного пізнання, сформувався як професійний історик, захистив кандидатську дисертацію. Вагомий вплив на формування його наукового і життєвого світогляду справило спілкування з працівниками інституту — відомими авторитетами вітчизняної науки іваном Крип’якевичем, Михайлом Возняком, іларіоном Свенціцьким та ін.
О. Карпенко став першим українським радянським дослідником, який розпочав вивчення проблематики ЗУНР, намагаючись, наскільки це було можливо у комуністичні часи, об’єктивно відобразити цю героїчну сторінку вітчизняної історії. У 1957 році опублікував ррунтовну статтю «До питання про характер революційного руху в Східній Галичині у 1918 р.», що привернула увага багатьох небайдужих людей. Тисячний наклад наукового збірника «З історії західноукраїнських земель» розійшовся в книгарнях Львова за кілька тижнів, ставши бібліографічною рідкістю. При цьому основним «споживачем» інтелектуального товару стала інтелігенція — люди, які уміли відокремити зерна історичної правди від необхідного антуражу ідеологічної полови. Зроблені у статті наукові висновки вийшли за усталені рамки тогочасних ідеологічних штампів про реакційність ЗУНР, антинародну політику її керівництва, буржуазно-націоналістичну природу світогляду її провідних діячів. Молодий історик оцінював події Листопадового зриву 1918 року як народну, національно-демократичну революцію, як прагнення українців Австро-Угорської імперії до власної національної свободи і державності. 
Однак наукова сміливість та фахові підходи стали об’єктом аналізу не так колег-істориків, як штатних пропагандистів від науки, партійних функціонерів, що звинуватили автора в ідеологічних помилках та в антипартійній позиції. У 1958 році протягом трьох днів в інституті суспільних наук тривали відкриті партійні збори, на яких обговорювали наукову і політичну позицію 
О. Карпенка. На його адресу, на той час старшого наукового співробітника, фронтовика, колишнього директора Львівської філії наукової бібліотеки АН УРСР, лунали різноманітні ідеологічні інвективи, що межували зі звинуваченням в антикомуністичній діяльності. Особливо «старався» завідувач відділу науки і культури Львівського обкому партії, майбутній одіозний ідеолог КПУ Валентин Маланчук.
Поведінка О. Карпенка, незважаючи на ідейні звинувачення, залишалася незмінною. Він спростовував будь-який політичний підтекст своєї праці, аргументовано доводив об’єктивність власної наукової позиції, чим ще більше дратував партійну владу. Як наслідок, відчув на собі всі форми партійно-бюрократичного тиску, невдовзі був звільнений із посади і роботи. На тематику дослідження ЗУНР було накладено негласне табу,  і ця наукова проблема до початку 90-х років залишалася поза увагою радянських істориків. Незважаючи на персональні запрошення на міжнародні конференції, О. Карпенко був обмежений у можливостях спілкування з іноземними колегами, йому заборонили виїжджати за кордон. Його ім’я та праці систематично піддавали критиці на сторінках наукової і партійної періодики. 
Натомість наукову позицію О. Карпенка було гідно оцінено представниками української наукової діаспори. Відомий заокеанський історик Ярослав Пеленський, відгукуючись на спроби окремих українських радянських науковців відійти від штампів комуністичної агітпропаганди, відзначав: «Найбільш виразним свідченням «ревізіонізму» в історичній науці була спроба молодого історика 
О. Ю. Карпенка переоцінити Українську листопадову революцію 1918 року у Східній Галичині, виправдати утворення Західно-Української Народної Республіки і реабілітувати її національно-демократичний характерѕ До великого здивування, Карпенко став першим в Україні істориком після Грушевського, який в цьому випадку не взявся «піддавати себе самокритиці» чи «виправляти свої помилки», але пішов так далеко, що кинув відкритий виклик лінії партії повторенням тверджень, зроблених ним у статті. Це викликало велике обурення серед істориків, слухняних партії».
У 60-х роках О. Карпенко працював на історичному факультеті Львівського державного університету, де поєднував викладацько-педагогічну роботу з плідною науковою діяльністю. Він зумів підготувати монографію і захистити докторську дисертацію на тему «іноземна воєнна інтервенція на Україні. 1918—1920 рр.», продовжував досліджувати політичні процеси на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Мав позитивні відгуки про власну наукову роботу за кордоном і заздрість та невмотивовану критику — в своїй країні. На лекціях відходив від догматизму офіційної історичної науки, означував «білі плями» української історії радянського періоду, розказував студентам про політичні репресії, голодомор, трагічні сторінки Другої світової війни. Стосовно «незалежного» викладача вкотре було розв’язано кампанію ідеологічного цькування, звинувачень і переслідувань. Спочатку доктора історичних наук О. Карпенка перевели на асистентське навантаження, а у 1970 році звільнили з формулюванням «як такий, що не відповідає займаній посаді». Це була розправа над викладачем і вченим, чиї наукові погляди вийшли за методологічні й ідейно-політичні рамки ідеологізованої наукової системи.
У 1978 році О. Карпенко відгукнувся на пропозицію про перехід на науково-педагогічну роботу в івано-Франківський державний педагогічний інститут. Цьому закладові О. Карпенко віддав 35 років свого життя, очолював кафедру історії СРСР і УРСР, був серед засновників першої в Україні кафедри історії України (1990 рік). Здобуття Україною незалежності надало можливість професорові повернутися до дослідження тематики ЗУНР. Він став ініціатором і організатором проведення першої Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 
75-річчю ЗУНР (івано-Франківськ, 1993 р.), співорганізатором Міжнародної наукової конференції до 80-річчя ЗУНР (Львів — івано-Франківськ — Чернівці, 1998 р.). Він опублікував низку методологічних наукових праць, присвячених історії Західно-Української держави. 
У 1995 році науковець виступив ініціатором створення спільного з інститутом політичних і етнонаціональних досліджень НАН України і Прикарпатським університетом ім. В. Стефаника наукового Відділу регіональних проблем, яким керував до 2007 року. Основною проблематикою досліджень відділу стала історія ЗУНР. У 2001 році за редакцією О. Карпенка було опубліковано колективну монографію, присвячену цій проблемі. 
Справжнім науковим подвигом О. Карпенка можна вважати підготовлений та виданий ним п’ятитомний (у 8 книгах) збірник документів з історії ЗУНР, який за своєю наповненістю та обсягом документів не має аналогів у вітчизняній  археографії. До цього видання, над яким професор працював упродовж 15 років, увійшли сотні маловідомих документів з різних архівів України і зарубіжжя. Особливу цінність збірника становлять оригінальні документи уряду ЗУНР, що віднайшов О. Карпенко під час наукового відрядження до Ватикану у фондах Українського католицького університету в Римі.  
Життєва доля Олександра Карпенка стала своєрідним відображенням складного і трагічного поступу українського народу у ХХ столітті: підлітком він пережив голодомор на Чернігівщині, був безпосереднім учасником Другої світової війни, як науковець на власному досвіді пізнав схоластичність і догматизм радянської ідеологічної системи. Тільки в умовах незалежної Української держави йому вдалося повернутися до порушеної ним теми, фундаментально опрацювати доступний джерельний матеріал, зробити свій внесок у документальне забезпечення та науково-теоретичне обррунтування положень про становлення та розвиток ЗУНР. 
Він любив життя, щедро ділився знаннями, підтримував тих, хто прагнув пізнати ремесло науковця. Підсумком творчого буття стали не лише книги і статті, а й учні, які з вдячністю до учителя продовжують його справу. Тож ця стаття є малою часткою данини пам’яті професорові О. Карпенку — людині, чия наукова діяльність мала виразну україноцентричність, спрямовувалася на служіння і розвиток вітчизняної історичної науки.

Степан КОБУТА