Драма карпатських звитяжців - 13 Жовтня 2011 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Василь Романчич (підпільне псевдо «Хміль»), Василь Томич («Гонта») і брати Томичі — Григорій («Грім»), Ілько («Кучерявий») та Петро (?); Йосип Перцович («Чорний»), Ганна Перцович («Миреска») та її донька Єфросинія («Ластівка»); Дмитро («Мороз»), Іван («Хитрий») та Василь («Голуб») Негричіѕ. Понад 300 найкращих синів і дочок Вижнього Березова Косівського району поклали своє життя на вівтар свободи. Поєднані здебільшого родинно та одержимі національною ідеєю, кожен з них вписав героїчну сторінку в історію легендарної УПА, яка воювала з обома окупаційними режимами — совєтським і німецьким. Про це частково описано в книзі одного з нащадків патріотичних родин колишнього директора Тисменицького районного будинку культури Володимира Перцовича «Сповідь зраненого серця» (2006 р.) та ширше — в трилогії письменника з Коломиї Михайла Томащука «Смертю смерть подолав» (2002 р.), один із розділів якої під назвою «Зрада» пропонуємо вашій увазі.

Вижній Березів — звичайне собі село, яких на Гуцульщині сотні. Століттями народжувало і виховувало дітей, шанувало Церкву, читальню, школу. Але мало село і свої, притаманні лише йому особливості. Виховані на давніх лицарських традиціях, його жителі завжди вирізнялися особливо високою національною свідомістю, палким патріотизмом, готовністю віддати за рідну землю все найдорожче, а якщо потрібно, то й життя. Чи не в кожній хаті поруч з образами завжди висіли портрети Тараса Шевченка та Івана Франка, ще на початку минулого століття в селі активно діяли «Січ» і «Просвіта». Тож не дивно, що кільканадцять вихідців із села були в січових стрільцях, а деякі, з них стали відомими старшинами УСС та УГА, знаними і шанованими нині діячами УВО й ОУН.

Горіла земля під ногами в Березові окупанта польського. В 20-х роках у часописі «Нова Зоря» повідомлялося, що «українська шляхта Вижнього Березова сповістила протест проти накидування їй польського шляхетства, бо вона вважає себе шляхтою українською». Нa противагу польській та жидівській комерційній торгівлі в селі ще тоді зорганізувалися кооператива «Розвій», молочарня «Верховина», а в 1926 році було відкрито і «Рідну школу». Саме її вихованці перебрали естафету визвольних змагань від старшого покоління і майже всі героїчно загинули в лавах УПА, склали свої кості в сибірській мерзлоті.

Десь звідти, з далеких сутінків минулого виринає і родина Василини та Михайла Романчичів, в якій народилося аж дев’ятеро дітей. Усі вони різними, але чесними стежками розійшлися по світу білому. Та доля сина Василя склалась так, що на ній варто зупинитися окремо. Народився він 1909 року. Змалку не по-дитячому усім цікавився, усе хотів знати, тож і закінчив аж сім шкільних кляс, що в ті часи було освітою досить високою. Звичайно ж, був би продовжив навчання в гімназії, але не судилося. Бо, повернувшись з Першої світової війни, батько помер у сорокарічному віці, і всі господарські справи лягли на плечі матері та старших дітей.

Дуже начитаний, загартований духом і тілом у «пластовому» русі, Василь ще юнаком став членом УВО, а потім — ОУН. Вибрав собі підпільне псевдо «Хміль», бо не раз у дитячій уяві ходив походами з козацькими полками і навіть умирав, боронячи від ворогів рідну землю. Коли зі сходу в 39-му на танках пригуркотіла червонозоряна орда, зрозумів, що настав час боротися за Україну і на ділі. Бо те закіптюжене голодне військо взялося наводити на нашій землі свої порядки. Як і за часів татарських людоловів, гуцули рятувалися від Сибіру втечею у ліси, цілодобово працювала охорона села.

Але напровесні 1944-го до рук гестапо потрапив один із провідних діячів ОУН і перебував у жаб’євській в’язниці. На жаль, десь у минулому загубилося його ім’я, але він у житті «Хмеля» відіграв дуже важливу роль. Бо той одержав завдання за всяку ціну звільнити арештованого з пазурів німецької поліції. Тож коли його перевозили з Жаб’я до Косова, разом зі своїм односельцем Миколою Урбановичем (Олесеним) перестріляв конвоїрів — німців, спалив автомобіль і разом зі звільненим провідником пішов у підпілля. Очолив районовий провід ОУН Жаб’євщини, працював у пропаганді, керував господарськими справами підпілля. До того ж був кушніром і шив для партизанів добротні кожухи.

Численні збройні сутички з мадярськими та німецькими військовими загонами змінилися справжньою війною з енкаведистськими зграями, які знову прибули зі сходу «визволяти» нас від України. Складне і непросте життя українського повстанця, виснажливі рейди в Карпатах та на долах, голод, морози, щоденні втрати бойових побратимів — такими були будні відважних українських горців, які для «Хмеля» тривали довгих вісім років. Був важко поранений, але Бог допоміг вижити, щоб і далі напоготові тримати автомат. Після важких партизанських переходів не раз декламував друзям «Кобзар», який знав майже весь напам’ять.

Та боротися з устократ сильнішим ворогом ставало все важче і важче. Один за одним падали в боях повстанці, а поранені потрапляли у ворожий полон, з якого дорога була під тюремну розстрільну стіну чи на сибірську каторгу. Була ще й третя стежка — до зради й підлого існування, купленого ціною соратників по зброї. Серед масового нечуваного в історії героїзму були, на жаль, жалюгідні істоти, що вибирали задля збереження власної шкіри саме цю каїнову дорогу.

Остаточна ліквідація підпілля на Гуцульщині настала тоді, коли гебистам удалося завербувати окружного провідника СБ Романа Тучака-«Кірова» з Городенки. Він, своєю чергою, переманив на бік ворога свого заступника Миколу ільницького-«Кузнєца» родом із Лючі. За допомогою цих «есбистів» москалям і вдалося зліквідувати фактично все підпілля на Покутті та Гуцульщині.

Пізніше з’ясувалося, що окружний провідник СБ, а за сумісництвом — агент МГБ «Кіров» «здав» большевикам лише на Коломийщині 12 груп підпільників. Арештував їх зі своєю спецбоївкою малими групами під виглядом перевірок по лінії СБ. Залізна дисципліна в підпіллі, залізний порядок, повна довіра до членів окружного проводу, яким був і Тучак, спрацювала на руку ворогові. Викликаючи групи на зв’язок, відомих підпільників, що знали організаційні таємниці, брали живими, рядових знищували на місці. Таким чином на травень-червень 1952-го було зліквідовано всю підпільну мережу на Коломийщині.

Восени 1951 року «здали» ворогові окружного провідника ОУН Коломийщини Івана Кулика-«Сірого». Кадровий військовий, колишній старший лейтенант Червоної армії, родом із Донецька, партизанський фотограф, очолив окружний провід ОУН після загибелі «Бориса». Примкнув до УПА в Чорному лісі, коли утік з німецького полону, а потім був переведений у Карпати і працював у вишкільних таборах. «Сірого» мали взяти живим, але щось не спрацювало в павутинні зради, і він застрелився...

25 травня 1952-го розрізнені групи підпільників за наказом «Кірова» зійшлися в шешорських лісах. Був серед них і 16-річний друкар осередку пропаганди «Лебедя» Юрій Шевський, син відомої на Гуцульщині діячки ОУН Олександри Паєвської (Томич) — «Орисі». Усіх викликали нібито на зустріч з представником крайового проводу. Її було призначено на дев’яту годину вечора на березі гірського озера Лебедина. Як писав у своїх спогадах «Жук», його група з першими сутінками буковим лісом підходила до озерця. На умовний стук палицею по стовбуру смереки з лісу на галявину вийшов «Кіров». Був він невисокого зросту, худорлявий, у стандартному старшинському мундирі, з автоматом ППШ та двома гранатами на поясі. У блідому місячному сяйві «Жук» впізнав його відразу, бо бачив партизанського начальника не раз.

Події розгорталися блискавично. «Кіров» офіційним тоном повідомляє, що неподалік на постої — представник крайового проводу. Насамперед до нього підуть друг «Ненаситець» і подруга «Орися». Через якийсь час «Кіров» зі ще одним мовчазним стрільцем повертається за «Жуком». На запитання підлітка, чому його скромна персона зацікавила крайовий провід, відповідає, що його збираються легалізувати. Пройшовши десь метрів 200 поміж високими чагарниками, «Кіров» зупинився, у блідих проблисках місяця відступив на крок і націлив у груди «Жука» автомат.

— Друже провідник, я так розумію, що потрапив до большевиків? — спитав «Жук». Зрадник не встиг щось відповісти, бо нараз з’явилися кілька енкаведистів. Були зодягнені по-повстанськи, але вже розслабилися і заговорили російською. Без зайвих церемоній поволокли хлопця до замаскованих неподалік автомобілів. Ретельно обшукали, зняли з плеча карабін, відчепили пояс з гранатами і пістолетом, накинули на шию шкіряний зашморг, підвели до вантажівки, схопили за руки й ноги і з розмаху вкинули до кузова. Повернув обличчя і поруч себе побачив «Ненаситця». Пролунали команди, загавкали собаки, і машини рушили лісовою дорогою. Зупинилися аж у нічному Станіславі.

Про деталі арешту «Хмеля» не дізнаємося вже ніколи, бо серед живих його давно немає. Але сценарій мав бути подібний до наведеного. Відомо лише, що на зустріч 9 липня 1952 року його викликав «Кузнєц». Вона відбулася в Нижньому Березові. Чиясь юдина рука підсипала повстанцеві до їжі снодійного порошку, і він прокинувся аж через добу в станіславській в’язниці.

Тієї ж ночі схопили односельця і товариша «Хмеля» колишнього стрільця куреня «Скуби», а потім довголітнього охоронця вищого проводу ОУН Михайла Симчича-«Байду». Він мав прибути на місце зустрічі з «есбистами» разом з іваном Нерричем-«Хитрим» та Петром Малковичем-«Стародубом». Проте вони на зв’язок чомусь не вийшли, і «Байда» пішов один. То відбулося в урочищі «Медвеже» в Нижньому Березові. Миттєво і несподівано у нього відібрали зброю, накинули на шию зашморг. Зрадник «Кузнєц» ще заспокоював, що він, мовляв, серед своїх і мусить готуватися вести провідників на Захід, питав, чому не прибули «Хитрий» зі «Стародубом». «Байда» зрозумів усе, коли побачив неподалік у сутінку накритий брезентом автомобіль. У кузові вже лежали змотузовані «Хміль» та Микола Габорак-«Вдовиченко» з Текучі.

В одиночних камерах у Станіславі в’язні пробули до січня 1953 року, а на третій день Різдва Христового були вже в центральній тюрмі МГБ в Києві. Через два тижні нічних допитів і катувань дізналися, що тут з легкої руки зрадників перебуває фактично все вище керівництво збройного підпілля коломийської групи районів. Подібного до цього успіху МГБ ще не мало: близько 60 бандерівців у їхніх руках, і не рядових, а видатних підпільників з багатолітнім досвідом.

Слідство тривало понад рік. Київську бригаду слідчих змінила московська. «Сотні і сотні списаних сторінок, грубезні томи слідчих справ. В’язні не приховували того, що було загальновідомим, розповідали про ідеологію, цілі, завдання і методи діяльності ОУН, називали псевдоніми й організаційні функції підпільників, що давно загинули. Про себе — все те, що і так було вже відомо в МГБ. А слідчих особливо цікавили організаційні архіви, зв’язки в краю і за кордоном. Кожний арештант вигадував собі якусь легенду, бо по вісім-десять годин щодня мусилося про щось розповідати слідчим.

У неволі «Жукові» виповнилося 17, а 21 січня 1953 року відбувся суд над ним, його мамою, Василем Паланюком-«Ненаситцем» та Володимиром Якім’юком-«Аскольдом» родом із Тюдова. Судив суд найвищої інстанції большевицької імперії — військова колегія Верховного Суду СССР. Головував генерал-полковник Зар’янов, співголовами були два полковники юстиції. Юрія з мамою розмістили в різних кінцях судової зали, тому спілкуватися могли тільки поглядами. Хлопець навіть не вникав у деталі суду, бо насолоджувався німим спілкуванням з мамою, добре знаючи, що бачить її востаннє. Вона була змучена і виснажена, проте трималася мужньо, навіть підбадьорювала сина усмішкою, а очі її були сумні і світлі, наче в святої.

Нарешті сухо, як постріл у серце, прозвучав присуд: «Орисі», «Ненаситцеві» й «Аскольдові» — розстріл, «Жукові» як неповнолітньому — 25 років. Замість останнього слова попросив у Зар’янова дозволу попрощатися з мамою, але він заборонив. Усіх трьох засуджених до смертної кари відвезли на Лук’янівку до камер смертників, Юрія — в тюрму на Короленка.

«Лиска» схопили на початку липня 1952 року в урочищі «Медвеже» в Нижньому Березові. Попередню зиму він перебув у бункері в Лючі разом із дружиною — довголітньою підпільницею Софією Уграк-«Геною» родом із Корнича та синами — дворічним Миколкою і трирічним Михайликом. Перед Йорданом до них приєднався «Кіров». Розшукав схрон через лісорубів, які знали його як провідника СБ і перед ним не крилися. Навесні він кудись пішов і повернувся аж на початку липня. Наступного ранку наказав «Лискові» йти з ним «на зв’язок».

Вантажівка вибралася з лісової пітьми на дорогу і попрямувала до Яблунова. А в Станіславі «Гена» різким рухом відкрила обличчя людини, яка лежала поруч в кузові, і впізнала свого чоловіка. Через два тижні від неї відібрали дітей, а потім розпочалося слідство, яке тривало понад три місяці. У листопаді була вже в київській в’язниці. Десь перед Йорданом відбувся суд. Вирок — 25 років ув’язнення. Від розстрілу врятувало, мабуть, те, що всі пункти звинувачення заперечувала, увесь час, мовляв, перебувала з дітьми в криївках, ніколи нікого і нічого не бачила.

«Хмеля» відправили в омські табори, «Байду» — на Колиму. В 1958-му вони зустрілися в Тайшеті, куди їх було переведено як найнебезпечніших злочинців. Через три роки опинилися в Мордовії, де були одягнуті в смугастий одяг, бо перебували в таборах особливо суворого режиму. Засуджені на каторгу під жодні амністії не підпадали і терміни їхні не скорочувалися. Пробув «Хміль», як кажуть, «від дзвінка до дзвінка» і звільнений рівно через 20 років після арешту, тобто в 1972-му.

Не краща доля випала і на його родину у Вижньому Березові. Трампліном до довгої неволі став день Покрови Божої Матері 1947 року. Вдосвіта того зловісного дня хату Романчичів обскочили червонопогонники і всім, кого застали, веліли за півгодини бути готовими до вивезення в Сибір. Старший брат «Хмеля» Петро (1904) якийсь час був у сотні «Мороза», але москалі, на щастя, про те не знали. Крім нього, забрали маму Василину, дружину Юлію з родини Скільських-Петрискових (1927), дітей Нестора (1941) та Наталку (1944). Що з великої господарки можна було зібрати за півгодини? Взяли лише найнеобхідніше. Залишилися два нові будинки з господарськими прибудовами, дві корови, кінь, свині, вівці, птиця, тобто все, що було нажито за довгі роки тяжкою працею.

По дорозі до сільської ради малому Несторові вдалося втекти, а всіх решту з багатьма іншими вижньоберезівськими родинами відвезли до Коломиї. Там уже стояли напоготові вагони-телятники, якими в жахливих антисанітарних умовах, в голоді й холоді протягом трьох тижнів добиралися до далекого Омська. У вагонах навмисне годували соленою тюлькою, а води не давали. Животворними крапельками, які скапували всередину з талого снігу, рятували тільки дітей. Люди по дорозі масово хворіли, помирали, і їх викидали в придорожні сніги. Пеленки для немовлят матері сушили під власними грудьми.

Нарешті — велике сибірське село Тамбовка. Сорокаградусний мороз, а одяг для таких низьких температур непристосований. Онучі й постоли замерзали цілком, а кожух мали один на всіх. Першу ніч перебули в землянці, яку Петро викопав серед снігів у березовому лісі. Вранці, коли з дружиною зібралися йти шукати під снігом мерзлу картоплю, несподівано померла мати. Мала всього 60 років. У глибоко промерзлій землі заледве викопали яму, поставили березовий хрест, помолилися за упокій душі усопшої і навіки залишили там, під «русскімі бєрьозкамі».

Осиротіла родина ще тиждень перебула в холодній землянці, а потім поселилася в напіврозваленому бараці. Через шпари всередину дерлася хуртовина, за ніч намітало купи снігу. Лютувала шалена сибірська зима, а широкий світ поза нею був міцно замкнений. Згодом Петро влаштувався на радгоспній фермі, Юля пішла працювати в ланку.

Між тим, звільнившись із каторги, вийшов на волю Василь і поїхав до родичів у Тамбовку. Але через рік (1973) після 26-річного заслання всім дозволили повертатися в рідний край. Перед від’їздом брати встановили на могилі матері новий хрест, поцілували чужу ворожу землю. Повернулися з підірваним здоров’ям, але тішилися, що хоч кінець їхнього страдницького життя промине на рідній землі, серед своїх людей.

Наталка Романчич в Омську закінчила медичне училище (1965), а через рік одружилася зі своїм односельцем Василем Перцовичем і поїхала до нього у Краснодон Луганської області. Після закінчення Чернівецького університету Василь працював там директором школи. У 1975 році подружжя перебралося до Коломиї, і Василь очолив російськомовну дев’яту СШ. Але в 1992 році зініціював референдум батьків, і школа стала українськомовною. Бо має він свої порахунки з большевицькою владою. Напровесні 1945 року головорізи «Чорної рубахи» несподівано обскочили оселю його батьків і спалили все дотла. Рятувати щось від вогню нікому не дозволили. Першим згорів заживо вірний собака, потім — уся худоба і загалом — уся господарка. Залишилося лише те, ще було на господарях — вутла одежина і більше нічого. У палаючому будинку залишався і трирічний синочок вижньоберезівського повстанця івана Негрича-«Хитрого» (Шандарюкового), але його в подушці встиг-таки викинути з палаючого пекла старший брат Василя Володимир. Коли сам вискочив з вогню, тут же, за ним, з гуркотом обвалилася стеля. Так хлопчик залишився живим і через багато років став у Львові лікарем та майстром спорту з легкої атлетики.

Яка причина підпалу, ніхто не знає дотепер. Можна лише здогадуватися, що оселю спалили помилково замість «Морозової», а Перцовичі зі славним сотенним були сусідами. інша версія така. Брат Василевої матері Василь Томич-«Гонта» перебував ще тоді в Микуличинській боївці СБ. Його батько Петро та мати Марія були національно свідомими українцями і такими ж виховали й своїх дітей — Василя та двох його сестер. Малий Василько ще з дитинства захоплювався військовими іграми, бджільництвом, був сильним і спритним, любив верхову їзду, поважав старших і не кривдив молодших. із 17 років почав працювати на лісових роботах, а потім його призначили лісником Микуличинського лісництва.

Проживав на присілку Микуличина Поліниці. У 1942-му вступив в ОУН. Тоді ж покохав красуню Гандзуню Онучак, яка незабаром стала його вірною дружиною. За завданням проводу ОУН вступив на службу в українську поліцію, а в 1944 році зійшов у підпілля й очолив Микуличинську боївку. Вибрав собі псевдо «ўонта», бо захоплювався з дитинства творчістю Тараса Шевченка, понад усе любив рідні гори, свою землю, за яку віддав власне життя.

Трагедія сталася десь за два тижні до Шуткової неділі 1945 року. Вже не раз було так, що після важких гірських переходів боївка зупинялася у Михайла Повшенюка, хата якого ховалася в урочищі «Сухий потік» у Текучі. Так сталося і того злощасного дня. Повстанці на чолі з командиром «Сивим» ще спали, а «ўонта» з молодим стрільцем «Морозенком» пішли до потічка вмиватися, й обидва на місці були скошені автоматним вогнем. Згодом з’ясувалося, що енкаведисти несподівано спустилися з гір, тоді як їх завжди чекали з боку села. Так було вже не раз, і хлопці без особливих проблем відходили без втрат у гори. Але цього разу вийшло інакше. Зав’язався гарячий бій. «Сивий» наказав прориватися бойовикам з оточення, а сам залишився в хаті Повшенюка і відкрив кулеметний вогонь. Повстанці, що відступили в бік села, врятувалися. Але частина відходила в гори. Ліс ще не зазеленів, і чекісти бачили їх, як на долоні. Загинули всі.

На той час серед живих уже не було і Гандзуні Онучак. Її брат Микола теж загинув в УПА десь на Коломийщині. В Поліницях проживала лише самотня мати Василина Онучак, і треба ж було статися такому, що після кривавої операції в «Сухому потоці» москалі заночували саме в неї. Вранці наказали принести води і почали вмиватися. Зливаючи на руки воду, в одного з них побачила срібний медальйон, який подарувала колись своєму зятеві «Гонті» у день його весілля. З одного боку медальйона була Мати Божа, а з другого — маленька світлина красуні Гандзуні, яку Василь кохав безмежно. Жінка зрозуміла, що зятя вже теж нема серед живих, і знепритомніла. Коли спам’яталася, московські зайди вже забралися геть.