Як видається, в Калуші, створюючи музей дзвонарства й реалізуючи цей задум з нагоди 210-річчя започаткування в місті дзвоноливарства, активно намагаються позбутися своєї багатолітньої некомфортної візитівки міста хіміків і відновити давній статус столиці дзвоноливарства на Прикарпатті.
Віктор Павлів біля експозиції дзвонів у Краєзнавчому музеї Калущини Музейно-виставкового центру Калуської міської ради.
У «Калуші туристичному» – путівникові міської ради, виданому управлінням економіки, – є стисла інформація і про давню дзвоноливарню Фельчинських: «З 1808 р. у Калуші починає свою діяльність ливарня дзвонів братів Фельчинських. У 1913–1923 рр. тут споруджено адміністративний офіс. Зараз це будинок №7 на вул. Дзвонарській поблизу ринку (до 1939 р. вулиця Дзвонарська мала назву Сівецька, а в 1939–1991 рр. – Семанишина). На меморіальній таблиці вказано, що це будинок братів Фельчинських, у якому був розташований офіс підприємства. Неподалік, на місці сучасного м’ясного павільйону, розміщувалися майстерні ливарні, де виготовляли славнозвісні дзвони. Згадані споруди зведено в 20-х рр. ХХ ст. У радянські часи в майстернях розміщувався торговий павільйон ринку, який існує до сьогодні. Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. тут була кав’ярня з тематичною назвою «Вечірній дзвін». Сьогодні в цьому приміщенні діють торговельні заклади. Спершу фасад будівлі прикрашала фреска із зображенням святих, які дивляться на дзвін. У радянський період малюнок замінили барельєфом із зображенням троїстих музик». Тридцять років тому – рішенням Івано-Франківської обласної ради від 28.06.1991 року – ця будівля була зареєстрована як пам’ятка архітектури. Охоронний №589».
Серед тих активних рушіїв, які намагаються оновити краєзнавчий портрет Калуша, зокрема дзвоноливарні традиції міста, і яких я, без перебільшення, хочу означити подвижниками Калущини, – і Віктор Павлів, головний спеціаліст відділу з питань інвестицій та міжнародної інтеграції управління економічного розвитку міста Калуської міської ради. Попри те, що він свою працю у сфері дослідження дзвонарства пов’язує головно з краєзнавчими, а не із суто сакральними акцентами, на наш погляд, кожен, хто ступає цією дорогою – збереження і популяризації традицій дзвоноливарства на Калущині, без сумніву, торує собі дорогу до Неба.
– Як сталося, пане Вікторе, що Ви так активно і глибоко перейнялися ідеєю дзвоноливарства у Калуші, зокрема і заснування у місті музею?
– Цією темою я дуже зацікавився відтоді, як прийшов працювати головним спеціалістом з розвитку в Калуську міську раду. І коли ми почали розробляти туристичну програму розвитку міста, то задумалися над тими атракціями, якими Калуш міг би бути привабливим. Щонайперше – над історією добування калійних солей, по-друге, традиціями дзвоноливарства і, по-третє, пивоварінням. Але калійну сіль у Калуші вже давно не добувають, двоноливарства нема – «перебралося» до польського Перемишля, а залишилося хіба що пивоваріння. Я дуже хочу залишити якийсь поважний слід після себе, тож створення музею дзвонарства вважаю своєю місією. Якби я був мільйонером, то, не задумуючись, збудував би його і подарував місту. Тож коли порушив цю тему, то задум підтримали і до його реалізації активно долучилися мої добрі друзі Василь Фіцак, Олександр Коваль, наукові співробітники Краєзнавчого музею Калущини.
Також я познайомився з учителькою історії у школі №4 Калуша Світланою Загребельною, яка створила шкільний краєзнавчий музей, де є і куток про родину Фельчинських, та достеменно дослідила їхній родовід і т. ін. Загалом багато небайдужих людей відгукнулося. Не залишилося осторонь і місцеве духовенство – перший дзвін нам подарували із церкви мікрорайону «Загір’я». Провадимо перемовини і з іншими церквами, де є пошкоджені дзвони, про передачу їх до музею на збереження. Бо дуже шкода, щоб ті дзвони потрапили на брухт чи на чорний ринок.
Словом, відновлюємо історичну справедливість – хочемо нагадати і калушанам, і загалом прикарпатцям, що Калуш – то не тільки місто хіміків і зона екологічного лиха. Плануємо організувати експедицію з пошуку пошкоджених дзвонів у селах. Люди переказують легенди про сховані дзвони, але не можуть самотужки їх розшукати. До речі, як і про найбільший дзвін із ливарні Фельчинських – «Михаїл», який важив майже тонну і який нібито колись закопали десь біля церкви Архистратига Михаїла УГКЦ у Калуші. Цього дзвона немає у списку вилучених совітами, тож усе може бути. Потрібна потужна апаратура для пошуків.
Чимало дзвонів кілька років тому розкопали на Тернопіллі, зокрема у Коропці, і віддали нібито на реставрацію. Вони дуже схожі на роботу ливарні Фельчинських. Потрібно досліджувати, чи ті дзвони повернулися з реставрації. Адже спеціалісти кажуть, що тріснуті дзвони вже не піддаються реставрації. Надіюся, що зберемо кошти на їх придбання, створивши резервний фонд для того, щоб мати можливість будь-коли викупити віднайдені дзвони. Маю перелік різноманітних пропозицій. Коли люди дізнаються, що ми купуємо дзвони не для приватної колекції, а для громадської справи – для музею, то й дешевше правлять за них. Ось чому було б добре мати у Калуші хоч кімнату-музей дзвонів.
– А як в ідеалі, на Ваш погляд, мав би виглядати музей дзвонарства у Калуші?
– Я бачу такий музей як будівлю у вигляді дзвона, щось схоже на те, як створено Музей писанки у Коломиї. Адже Калуш свого часу був столицею дзвоноливарства на Прикарпатті – у місті були дві дзвоноливарні і ще майстерні з ремонту дзвонів. У 1939 році, коли прийшли совіти, Фельчинські зібрали готові дзвони і всіх майстрів, сфотографувалися зі своїми виробами і переїхали до польського Перемишля. Тільки на архівній світлині налічується понад сто дзвонів, то загалом могло бути і декілька сотень. Доля їх невідома. Може, частину закопали на території ливарні. Сьогодні вона збереглася на вулиці Дзвонарській.
Назва вулиці – історична. Тут не лише лили дзвони, а й торгували готовою продукцією. До речі, сьогодні у мікрорайоні «Хотінь» Калуша мешкає один із нащадків знаної родини Фельчинських – Михайло Фельчинський. Цей чоловік дуже цікавий. Ідею створення музею дзвонів він перед керівництвом міста порушував ще на початку 90-х років минулого століття, та ініціатора не почули. Майстер навіть має свою ливарну формулу дзвонів, якою може подовжувати їхнє звучання, і мріє вилити дзвін, який би у двох тональностях лунав понад дві хвилини. До речі, нащадки родини Фельчинських у Польщі лиють дзвони ще давнім дідівським способом і з дотриманням родинних технологій, секрети яких нікому не розкривають. Тож і в майбутньому музеї в Калуші ми плануємо започаткувати ливарні сувенірні майстерні, наукові студії дослідників тощо. До речі, згадані В. Фіцак і О. Коваль уже зробили повний реєстр усіх дзвонів Калущини, вилитих родиною Фельчинських, і т. ін.
– Зрозуміло, що описана Вами ідея потребує ще багато часу і фінансів для реалізації... А що реально маєте намір зробити найближчим часом?
– Тепер Мар’яна Думенко, працівниця виконкому Калуської міської ради, розробляє грант для подання в австрійський культурний фонд заявки про створення у Калуші локального музею дзвонарства. Якщо вдасться його виграти, то до кінця року, думаю, ми вже створимо кімнату-музей у ЗШ №3 Калуша, де, до речі, вже є скульптура братів Фельчинських, яку створив свого часу як дипломну роботу, навчаючись у Львівській художній академії, калушанин Сергій Грицанюк. До речі, згаданий Михайло з роду Фельчинських каже, що в калуському дзвоноливарстві правильніше казати не про «братів…», а про «родину Фельчинських».
Активно співпрацюємо і з прикарпатським ученим Богданом Кіндратюком та науковою співробітницею музею дзвонів з Луцька Галиною Марчук. Є ще багато краєзнавчої роботи.
– Попри все і дзвони, і дзвоноливарство таки найбільше асоціюються з Церквою, із сакральним мистецтвом... Що для Вас, Вікторе, означає створення у Калуші музею дзвонарства? Чи можна сказати, що то є Ваша дорога до Неба?
– Реалізацію ідеї заснування музею я головно сприймаю у краєзнавчому вимірі... А чи є ця справа моєю дорогою до Неба? Ніколи не задумувався над цим, але можливо, що й так...
...Відома Міжнародна десятиденна піша проща родин мігрантів «Самбір –Зарваниця», яка вже понад півтора десятка років діє під патронатом Пасторально-місійного відділу УГКЦ, не раз обіймала своїми молитвами місто Калуш та калуські терени загалом. І щоразу на вулицях вранішнього міста сотні прочан дзвінко виконували одну зі своїх найулюбленіших духовних пісень – «Дзвони». Є у ній і такі слова: «Церковний дзвін зі сну нас будить і кличе всіх у Божий храм...». І, як один із колишніх координаторів цієї десятиденної пішої прощі, можу засвідчити, що навіть після тижневого переходу із Самбора на Львівщині до Калуша, коли кожен з нас після багатоденної дороги вже відчував велику втому через спеку і натоптані ноги, зачувши голос церковних дзвонів Калуша, ніби прокидався зі сну, а натомість наповнювався потужними духом і силою. Тож я переконаний, що навіть на етапі творення задум музею дзвонарства вже не одного калушанина збудив зі сну. Бо ж дзвони кличуть до Неба.
Довідка.
Дзвоноливарний промисел дуже давній. У Калуші він з 1808 року, відтоді, як засновник ливарні Михайло Фельчинський, приїхавши у місто з польської Познаньщини, у кустарних умовах провадив у Калуші дзвоноливарство. Ми знаємо локалізацію його ливарень. Перша була десь у районі школи №1, відтак майстерні перемістилися у центр міста – в район ринку, де й нині є споруда колишнього головного офісу ливарні Фельчинських. Збереглися на ринку і цілі ряди майстерень, де відбувався колись ливарний процес. Але крім родини Фельчинських, з 1846 року в Калуші діяла ливарня Антонія Серафина, яка також була дуже популярною, виливала високоякісні дзвони і, можна сказати, була конкурентом. Як і продукція ливарні Фельчинських, так і дзвони Серафина виборювали поважні місця на різноманітних конкурсах. Нащадок родини Михайло Фельчинський, 1938 р. н., хотів відновити дзвонарство у Калуші ще 1997 року – є лист, яким він звертався до мера міста, щоб у технічному училищі №7 відкрили окреме відділення для навчання учнів дзвоноливарної справи. Він мав намір відновити піч на своєму подвір’ї і вилити свої останні дзвони. Його дзвони відрізняються від дзвонів його відомих родичів Фельчинських особливістю кріплень. А Михайлів батько Казимир Фельчинський мав свою ливарню в Тернополі. Є в нашому музеї і дзвони, які з часом стануть окрасою новоствореного музею дзвонарства, а також деякі історичні документи і матеріали. Сьогодні ще є діючі дзвони Фельчинських – наприклад, у Мислові та інших селах Калущини. Відновлення традицій дзвоноливарства в Калуші змінило би іміджеві акценти нашого промислового міста – краєзнавчі і культурологічні акценти їх однозначно збагатили би та сприяли розвиткові туризму. Але для реалізації великого проєкту з будівництва сучасного музею потрібні і великі капіталовкладення, і солідні інвестори. (Іван ТИМІВ, провідний науковий співробітник Краєзнавчого музею Калущини Музейно-виставкового центру Калуської міської ради.)
Ігор ЛАЗОРИШИН |
