У липні 2023-го єпископ-помічник Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ владика Миколай Семенишин освятив в одному з підвальних приміщень церковної споруди на парохії Пресвятого Серця Христа Чоловіколюбця та блаженних священномучеників єпископів івано-франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ на вулиці Степана Ленкавського в Івано-Франківську каплицю-музей нескореної УГКЦ. Такий оригінальний музейний заклад було створено завдяки ініціативі та старанням пароха о. Ігоря Пелехатого, сотрудників храму о. Василя Слободи й о. Петра Козака та усієї парохіяльної спільноти.
Серед експонатів – чимало унікальних предметів і документів, зокрема єпископські ризи блаженного священномученика владики Симеона Лукача, давні настінні й процесійні церковні ікони чи оригінальні світлини з карної справи о. Андрія Бандери – батька головного провідника ОУН Степана Бандери, взірці рукописних і частково пошкоджених вогнем оригінальних сторінок резонансної праці блаженного священномученика єпископа Станиславівського УГКЦ Григорія Хомишина «Два царства» тощо.
Та основа музею – книжки… Унікальні, раритетні, з відбитком років, але надзвичайно сучасні за змістом, які не лише свідчать про нескореність УГКЦ у часи радянщини, а й багато років по тому вчать українців незламності духа. Гортаючи видання, представлені в експозиції музею, занурююсь у фахові священничі оповіді про давніх і новітніх творців історії УГКЦ, у духовні науки й застереження від релігійної пропаганди російських марнословів і слуг зла.
– Отче Ігорю, про що, на Вашу думку, своїми матеріалами за рік існування уже зумів засвідчити парохіяльний музей нескореної УГКЦ і якими новими експонатами за цей час поповнилася його скарбівня?
– Зрозуміло, що книжки є найголовнішими і найчисленнішими серед експонатів музею. Адже книговидавництво – то моє життєве покликання ще зі студентських років. Тож основні акценти в експозиціях музею робимо на книгах, а у музейній праці – на віднайденні й збереженні рідкісних видань, які свідчать про душпастирську, місійну й просвітницьку діяльність нашої нескореної Української греко-католицької церкви упродовж багатьох століть. Серед найцінніших експонатів музею – два літургікони. Один надрукований в Унівському василіянському монастирі 1739 року на Львівщині – це перша книга літургій, яка містить Служби Божі Івана Золотоустого, Василія Великого і напередосвячених дарів святителя Григорія Богослова і є документальним свідченням високої літургійної культури нашої унійної Греко-католицької церкви. А «Літургікон» 1840 р., виданий у Перемишлі та ілюстрований рідкісними й талановитими гравюрами видатного майстра священника Івана Вензиловича, є передруком з почаївського видання «Літургікону» 1891 р.
Ще у музейній каплиці зберігається цінна книжка «Народовєщаніє. Слово до народу католицького», видрукована у Почаївській лаврі 1778 р. – у тоді відомому на всю Європу видавничому центрі, й містить катехитичні проповіді отців василіян, виголошені у Кременецькому повіті 1756 року. Найцінніше у цьому виданні те, що всі науки й коментарі, крім цитування Біблії, написано живою українською мовою. Книжка «Народовєщаніє» – взірець української мовної культури, яку розвивала й примножувала нескорена Українська греко-католицька церква.
З останніх музейних набутків означу збірник церковної газети «Душпастир» 1890-х, яка містила проповіді священників на весь літургічний рік. У збірнику вміщено також рідкісні видання часопису «Руський амвон». Зрозуміло, що «руський» вжито у значенні «український», бо на початку XX ст. слово «Україна» було ще рідковживаним. Видання «Руський амвон» виходило періодично й містило сотні найкращих проповідей священників не лише Перемиської, а й Львівської та Станиславівської єпархій. Редактори-упорядники вишукували добрих проповідників і розміщували їхні науки у часописах, щоб інші священники могли використовувати ці матеріали для підготовки своїх проповідей.
Також нині ми оцифровуємо «Вісник Станиславівської єпархії» перших років її заснування – 1888-го (єпархію було створено 1885 р.). Тоді обов’язки єпископа-ординарія виконував доктор богословія і видатний історик УГКЦ Юліян Пелеш. Саме за його підписом виходили у світ рідкісні видання «Вісника Станиславівської єпархії», в яких, окрім офіційних матеріалів, були й священничі проповіді та описи тодішніх єпархіяльних подій.
Ще наша музейна каплиця за рік після освячення й відкриття збагатилася дуже цікавою книжечкою професора Станиславівської духовної семінарії о. Франца Щепковича «В ім’я правди» 1911 року. Видання є своєрідним відстоюванням доброго імені владики Григорія Хомишина – безкомпромісного захисника Божих правд, святої Католицької церкви, України й української мови від москвофільства і москвофілів. Адже як єпископ-ординарій він своїми діями адміністратора фактично, образно кажучи, обрізав коріння москвофілам – усунув їх від церковного єпархіяльного уряду, а всю його офіційну документацію перевів на український фонетичний правопис, скасувавши й заборонивши у церковному правочині традиційні «язичіє» і «макаронічну мову».
Це надзвичайно обурило москвофілів, і вони чинили шалений тиск на владику Григорія. Тож доктор Ф. Щепкович цілу книжечку присвятив захистові владики Григорія від тих, чиї погляди, діяння й надії були спрямовані не на Рим, а на Москву. Також маємо у музеї одне з пастирських послань митрополита Андрея Шептицького 1901 р. «Про святу сповідь». Зовсім недавно до наших рук потрапила дуже актуальна у сучасних українських реаліях книжечка «Головні правила сучасного душпастирства», яку видав під криптонімом «О.Й.С» 1941-го у Збаражі на Тернопіллі отець Йосиф Сліпий. Видання містить основні засади пастирювання священників в умовах, коли Церква загнана у підпілля, й містить відповіді на те, скажімо, як у таких обставинах правити Святу Літургію, провадити Святі Таїнства і т. ін. Саме ця книжечка стала основою обвинувачення Йосифа Сліпого у провадженій проти нього першій карній справі – як антирадянська агітація. Адже у виданні написано, як священникам поводитися з комсомольцями й комуністами, котрі відверто у своїх статутах прокляли Бога і присягнули безбожництву, тобто сатані.
Має велику цінність і книжка, яку 1980 року написав правлячий єпископ УГКЦ Буенос-Айреса в Аргентині світлої пам’яті владика Андрій Сапеляк. Її присвячено несправедливо забутому нині, а свого часу відомому священнику – о. Степану Вапровичу. Він був вихованцем владики Г. Хомишина, закінчив духовну семінарію в Станиславові, і його як місіонера разом із чотирма іншими священниками зі Станиславівської єпархії скерували на служіння до Латинської Америки, де він посприяв спорудженню кільканадцяти церков. Наприкінці 30-х років минулого століття о. Степан повернувся у Галичину, був останнім парохом катедри у Станіславі – до переходу УГКЦ у підпілля, поки його не арештували «енкаведисти». Відтак зазнав багато поневірянь і загинув як мученик і воїн Христовий. Тож його чин служіння заслуговує на глибоке дослідження. Він до кінця ніс прапор Христа й нескореної Української греко-католицької церкви.
А зовсім недавно чимало раритетів, головно приватні давні молитовники, надійшли до музею від пересічних людей з їхніх родинних архівів. Серед таких видруків – молитовник «Помилуй нас, Боже. Для побожних християн», виданий у Чехо-Словацькій Республіці на початку 20-х років минулого століття. Книжка побачила світ українською мовою, і її видали на високому поліграфічному рівні. Ще маємо дві цінні брошури, надруковані у Мюнхені у 1951–1952 рр.: «Московська теорія Третього Риму в XVI – XVIII cт.» і «Московська теорія Третього Риму в Росії XVIII – XIX ст.».
Це надзвичайно актуальні видання, адже якраз оповідають-провіщають про те, що маємо нині. Адже після розвалу Російської імперії теорія Третього Риму не щезла, не розчинилася, а й далі існує під виглядом «русскава міра», який нині руйнує Україну. А ідеї, які століттями продукували наші поневолювачі, їхні сучасні послідовники тепер реалізовують у страшній війні проти Української держави й нашої Церкви.
Уже нині, до речі, є документи про заборону греко-католицьких парохій на окупованих територіях. У них оновлено ту саму риторику, що в 40-50-х рр. минулого століття звучала в Галичині, а на загарбаних українських землях російські зайди провадять такі самі репресії, які й на наших теренах практикувала тоді імперія зла.
– Як у часі війни донести до українців ту музейну інформацію, що водночас є доброю наукою для кожного? Як зробити, щоб кожен експонат промовляв ще голосніше, створюючи незламні духовні редути у війні з ворогом?
– У музейній каплиці ми регулярно проводимо зустрічі з молоддю й дітьми. Але, очевидно, цього замало. Ми опрацьовуємо концепцію інтернет-сторінки нашого музею нескореної Церкви, щоб регулярно інформувати про матеріали й документи, які до нас надходять чи вже представлені в експозиціях, та їхній зміст. Така ідея, на моє переконання, стане добрим доповненням до живого спілкування з людьми. Адже духовна війна з російськими загарбниками триває, і наші церковні редути як складова єдиного українського фронту повинні бути незламними. Як приклад – історія нескореної Церкви…
Крім музею, названа парохія УГКЦ має низку й інших цікавих духовних локацій, які не лише збагачують світогляд християн, а й щодня гартують їхній дух. Насамперед приваблює своєю модерною архітектурою церковна споруда з унікальними вітражами замість покрівлі, а навколо неї на церковному подвір’ї споруджено стації Хресної дороги з талановитим малярським та інформаційним супроводом, закладено «Церковний сад Перемоги». Тут же височіють єдине на Прикарпатті скульптурне погруддя світлої пам’яті блаженного священномученика єпископа Станиславівського УГКЦ Григорія Хомишина (до речі, місце поховання закатованого російськими слугами сатани єпископа Григорія Хомишина й досі невідоме) – покровителя парохії, Івано-Франківська і всієї України та перша в Україні пам’ятна стела, присвячена четвертій хвилі української трудової міграції до Італії. Розміщено поряд і твори художника-коваля із селища Рожнятів Андрія Пилипіва, який поліг за Україну у війні з російськими загарбниками, а у бічній церковній наві побачимо й мощівницю з частками мощей відповідної категорії блаженних священномучеників єпископів івано-франківських С. Лукача та І. Слезюка.
Ігор ЛАЗОРИШИН, "Галичина" |
