Сотню років тому ці вироби з бісеру прикрашали шию та груди жінок. Носили їх і чоловіки, бо вони оберігали від злого ока та могли розказати про достаток родини. Свого часу їх навіть забороняли носити. Нині ґердану хочуть надати статус нематеріальної спадщини України.
Та спершу буде рекорд – найбільша виставка ґерданів у Франківську, пише Репортер.
17 червня – 17 майстринь
Виставку й рекорд готує народна майстриня Марія Чулак. Також вона є головою громадської організації «Роса Карпат», яка діє понад вісім років і допомагає майстрам. Вони організовують різні конференції, семінари, виставки, фестивалі та майстер-класи. Всіляко пропагують автентику.
Ґерданами пані Марія займається з дитинства. Вона родом з села Прокурава Косівського району. Перейняла ремесло від мами, а та від своєї матері. Нині пані Марія передає свої знання учням в Івано-Франківському центрі естетичного виховання. Написала велику книгу «Бісерні прикраси Карпатського краю».
За словами майстрині, зараз головним їхнім завданням є занести ґердан до нематеріальної культурної спадщини України. Над цим працюють другий рік. Робота кропітка, трохи відтягнув процес і карантин.
«Внести ґердан в нематеріальну спадщину складно, але дуже важливо, – запевняє Марія Чулак. – Бо це наше споконвіку. Пам’ятаю, у бабусі й прабабусі були ґердани. Моя мама була знана майстриня. У дев’яності вона й відродила бісероплетіння на Прикарпатті. За радянської влади їх носити не дозволяли. Вишивку ще носили, а ґердани забороняли, як і синьо-жовті кольори, як і не дозволяли ходити до церкви. Можна сказати, вбивали все українське, аби не знали свого роду, свого коріння. Це важливо зберегти, аби наші діти, онуки, правнуки знали, хто ми є, звідки, які наші обряди та символи».
Аби ґердан отримав цей статус, потрібна певна процедура. Вже провели конференції, пленери, зараз готують виставку у Краєзнавчому музеї. Вона буде 17 червня. Там зберуть найбільшу колекцію ґерданів від 17 майстринь – понад 2000 старовинних і сучасних прикрас. Планують встановити рекорд України.
Аби змія не приповзла
Також минулого літа Марія Чулак розпочала експедицію разом з обласним телебаченням «Галичина» селами Косівщини, Коломийщини, Надвірнянщини та Верховинщини. Зняли вісім фільмів про майстринь, які плетуть ґердани.
«Майстрів є багато, але тих, які зберігають традицію, притримуються кольорової гами, орнаменту, – мало, – говорить пані Марія. – Орнамент на ґердані – то як і вишивка, він носій генетичного коду. Кожне село має свої кольори, свої традиції. Наприклад, у Верховині переважають фіолетовий, синій, чорний, рожевий, зелений. У Прокураві він такий світлий, ніжний. Є трохи зеленого, червоного, жовтого. Космацькі – жовто-гарячі. У Косові більше білого. Надвірнянські – такі чорнобриві, білі з синім».
За словами майстрині, у гуцулів є легенда, що дівчині чи жінці не можна було виходити з дому без ґердану на шиї. Бо коли ця жінка, що ходила без ґердана, помирала, то приповзала змія та обвивалась їй навколо шиї.
«Того дуже боялися. Це був встид, – розповідає пані Марія. – Крім того, ґердан був як оберіг. Його носили і діти, і старі. Найперше – від злого ока. Маленьким дівчаткам ґердани робили на шию, а хлопчикам в’язали браслети на зап’ястя. Він блищить, і погане око зосередиться на ньому, а не на людині».
Робили ґердани лише ті жінки, яких у селі поважали, які мали чисте серце й ніколи нікому не робили зла. Замовляли вироби лише у таких майстринь, адже кожна бісеринка проходить через руки, вбирає енергетику та передає її тому, хто носитиме прикрасу.
«Це дуже чутливе зерно, – каже майстриня. – Я ніколи не роблю ґердани, якщо маю поганий настрій чи погано почуваюся. Навіть якщо маю замовлення. Не стаю до роботи, аби людині це не передалося».
Старожили переповідали, що дівчата, коли хотіли вдало вийти заміж, то доплачували майстрині, аби та зробила ґердан на світанку. Щоб він ніс енергетику вранішньої зорі, давав красу, силу й здоров’я.
Більше ромбів
По ґердані визначали й статус дівчини – чим більший та ширший, тим вона була заможніша. Пані Марія пояснює, що бісер в ті часи був дуже дорогий. Його привозили купці з-за кордону, продавали наперстками. Ґердани – то була велика коштовність.
«Деякі дівчата хоч були не багаті, але намагалися пристарати собі бісеру на ґердан. Могли їсти не купити, а назбирати трошки на наперстки того бісеру, – розповідає майстриня. – Зараз ми силяємо бісер голкою, а тоді це робили вощеною ниткою. Тобто нитку мокали у віск, він застигав і можна було пропхати через бісеринку. Ще давніше замість нитки використовували кінську волосину».
Ґердан означає родовитість і гідність. На щодень дівчата й жінки носили тоненьку смужку з бісеру, яку називають силянка. Це похідна від ґердана. Заколювали собі у волосся, зав’язували на шию. А довгі ґердани носили переважно у свята і ще багато тих силянок. Менша, більша, ще більша – і так на всі груди.
«Носили ґердани і чоловіки на капелюхах. Ще робили з бісеру такі трясунки, але основою був ґердан, – говорить Марія Чулак. – Ще чоловікам робили такі котильйони, коли вони йшли в армію. Є вальс котильйон. От, хлопець запрошував дівчину на танець, і вона йому дарувала той котильйон та причіпляла йому до ґудзика на мундирі».
Кожен ґердан має багато символів і знаків. От, квадрат – добробут, сімейний достаток, земля. Ромб – сімейне щастя, сімейні цінності.
«Гуцули дуже люблять ромби, вони у них є всюди, – пояснює майстриня. – Чим більше ромбів, тим багатша людина. Трикутник – вода, безкінечник – родючість, кругообіг життя».
Марія Чулак у своїх роботах дотримується всіх правил, форм ґердана, орнаментів, символіки, але трохи інтерпретує під сучасність.
Зі своїми авторськими роботами їздила по виставках за кордон. Каже, всіляко намагається пропагувати ґердани, що вони є українські. Вважає, що там, як у вишивці, є наш генетичний код.
Світлана Лелик |
