В історії нашого міста були жінки, краса яких заворожувала і зводила з розуму. Вони розбивали серця і надовго закарбовувалися у пам’яті.

Навіть зараз, коли вони вже давно відійшли у кращий світ, історії їхнього життя хвилюють і цікавлять наших сучасників. Проте деякі з цих красунь несли з собою добро і світло, а деяких радше можна назвати фатальними жінками зі знаком «мінус», пише Західний кур’єр.

Юзефа Дзвонковська

У 1883 році Іван Франко приїхав до Станиславова на запрошення свого університетського друга Владислава Дзвонковського. Владислав був учасником таємного гуртка, в якому збиралася прогресивна молодь і обговорювала важливі життєві питання, літературні твори тощо. Зіркою цього гуртка була Юзефа, сестра Владислава, яка вражала не лише своєю красою, а й розумом та сміливими і прогресивними судженнями. Як стверджували друзі поета, у цю витончену дівчину з золотистим волоссям і глибокими синіми очима була закохана половина Станиславова. Фелікс Дашинський, друг Франка, писав йому, що такої красуні як Юзефа, він ще не бачив:

«Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте, вона ж Дантова Беатріче! О, як би хотілось вічно гладити її шовкове волосся, щоки… обняти тільки раз – і вмерти. Подивіться на її стан, на її блакитні очі. О, тут, крім всього, можна стати мрійником. Такій королеві можна віддатись душею і тілом, піти за нею на край світу, кинутись в огонь або в воду… Це якийсь диявол, а не жінка…».

Звичайно, романтичне серце поета не встояло перед чарами станиславівської фатальної жінки. Франко лише побачив Юзефу і одразу ж закохався. Восени 1883 року він написав листа до матері Юзефи, у якому просив руки і серця коханої дівчини. Антоніна Дзвонковська відповіла Франку:

«Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому… Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що Вам здається щастям, при ближчому розгляді не є ним».

Гордий поет був приголомшений цією «аристократичною» відмовою. Незважаючи на свій могутній талант і яскраву особистість, йому так і не пощастило завоювати серце гордої красуні. Вона щиро поважала Франка, захоплювалася його творчістю, однак Великому Каменяреві так і не вдалося розбити той глухий мур, який їх розділяв.

Проте відсутність справжніх почуттів була лише однією з причин, чому Юзефа відмовилася поєднати свою долю з Франком. Про таємницю красуні поет дізнався значно пізніше. Виявляється, Юзефа була хворою на сухоти (туберкульоз), який у ті часи був невблаганним смертним вироком. Дівчина розуміла, що жити їй залишалося недовго, тому відмовляла всім закоханим у неї чоловікам, не бажаючи ні для кого ставати тягарем.

Про її хворобу ніхто не здогадувався – як справжня фатальна жінка, Юзефа вміла берегти свої таємниці. Франкові ж вона розповіла всю правду. 5 травня 1892 року Юзефи не стало. Вона померла, не доживши навіть до тридцяти років. Іван Франко присвятив Юзефі Дзвонковській десять віршів, з яких два написані польською мовою. В останньому вірші, написаному вже після її смерті, поет гірко оплакує цю втрату: «Вона умерла! – Ні, це я умер».

На сьогоднішній день немає жодного достовірного фото Юзефи Дзвонковської, але є версія, що саме вона стала прототипом для портрета дівчини, написаного Мечиславом Райзнером. Цим портретом часто ілюструють статті, присвячені «другому коханню» Івана Франка.

Іра Маланюк

Вона була неймовірною жінкою. Cтрунка, чорноброва, кароока красуня, яка мала унікальний талант. Природа обдарувала її чудовим голосом та яскравою зовнішністю, і вона зачаровувала всіх. У неї закохувалися тисячі чоловіків, а публіка у багатьох країнах світу аплодувала їй стоячи.

Майбутня легендарна співачка Ірина Маланюк народилася 29 січня 1919 року в Станиславові у будинку за сучасною адресою вул. Грушевського, 17, де її батько провадив лікарську практику. З шести років навчалася гри на фортепіано, здобувала освіту в українській приватній школі імені М. Шашкевича та в станиславівській українській жіночій ґімназії.

У 16 років Іра Маланюк вступила до консерваторії при Музичному товаристві імені Монюшка в Станиславові, а її творчий дебют відбувся в 1936 році в опері «Віндзорські жартівниці». Згодом дівчина вирішила навчатися співу в прославленого баса і педагога Адама Дідура, який працював тоді професором Львівської консерваторії. Незабаром Дідур очолив варшавський Великий театр і запропонував своїй учениці контракт на наступний сезон, але її варшавській кар’єрі завадила Друга світова війна.

З приходом «визволителів» вона мусила тікати. Переїхала до Відня, але столиця Австрії була окупована військами червоної армії і належала до радянської зони впливу, тому Ірині, доньці полковника УГА, було там некомфортно. Щоб не потрапити до рук радянських функціонерів, навесні 1946 року Іра Маланюк мусила вийти заміж за австрійця Вальтера Ґольдшмідта, щоб отримати австрійське громадянство. Вона отримала законні документи, але розлучилася з чоловіком невдовзі після одруження.

В 1952 році Іра Маланюк вийшла заміж за швейцарського лікаря Ернста Бааша і стала громадянкою Швейцарії. Втім, їй довелося спізнати дуже мало сімейного щастя, і у неї так і не було дітей. Вона часто говорила, що кар`єра і спів – це найважливіше в її житті. Але їй не вистачало сімейного тепла. Це була та ціна, яку Ірі довелося заплатити, щоб здійснити свою мрію і стати відомою оперною співачкою. Іра Маланюк двічі була одружена, але обидва її шлюби не склалися. Реалізувати свої материнські почуття Іра частково змогла, коли від раку померла її сестра, і вона стала опікункою її прийомної доньки Андреа. Ось така гірка іронія долі: красуня і улюблениця тисяч прихильників була досить нещасливою в особистому житті.

Катерина Рубчакова

До Станиславова неодноразово приїздила ще одна знаменита галицька фатальна пані – Катерина Рубчакова. Зокрема 5 вересня 1912 року вона зіграла у виставі «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» в українському народному театрі імені Тобілевича.

Майбутня зірка сцени народилася 29 квітня 1881 року в місті Чортків у сім’ї Коссаків, яка дала українському театрові кількох відомих діячів. За свою творчу кар’єру Рубчакова зіграла 71 драматичну роль, 13 оперних партій, 21 роль в оперетах і здобула визнання не лише в Україні, а й за кордоном. Катерина Рубчакова була відомою не лише як актриса, а й як дуже приваблива жінка, у яку закохувалося багато чоловіків.

Юна Катерина мала вийти заміж за старшого брата поета-пісняра Степана Чарнецького, але її перше кохання обірвалося трагічно. Офіцер цісарського війська Іван Чарнецький помер від туберкульозу, заразившись від свого коня. В Станиславові в 1897 році у глибокій скорботі проводжала Катруся свого коханого в останню путь. Пізніше вона вийшла заміж за талановитого актора та співака Івана Рубчака. старшого за свою юну дружину на 7 років. У день весілля Катерині ще не виповнилося й вісімнадцяти. Рубчак провів на сцені 56 років і прославився виконанням ролі Івана Карася у «Запорожці за Дунаєм», яку зіграв понад 1200 разів.

В 1900 році в Катерину закохався польський письменник і драматург Владислав Оркан, який з Кракова спеціально їздив до Львова на її вистави. Краса актриси полонила й актора і режисера Леся Курбаса, але Катерина, вже заміжня мати двох доньок, відмовила йому в прихильності. Безтямно закоханий Курбас намагався звести рахунки з життям і вистрілив собі в серце. Він вижив, але куля так і залишилася в серці, бо лікар побоявся її діставати. Так він і жив з кулею в серці до самої смерті.

В 38-річному віці актриса захворіла на тиф, від якого й померла 22 листопада 1919 року.

Фатальні жінки зі знаком «мінус»

Бували й фатальні жінки, які, хоч і захоплювали красою та залишили по собі довгу пам’ять, але ця пам’ять радше була негативною. Такою жінкою цілком можна назвати Гелену Пеньонзкевич, дружину поштовика, яка штовхнула свого чоловіка на злочин. В 1885 році в станиславівському суді розглядали справу Яна Пеньонзкевича, керівника поштового відділення з села Солотвина під Станиславовом, звинуваченого у зловживаннях і махінаціях з грошовими переказами. В ході розгляду справи був з’ясований мотив, який штовхнув поштовика на злочин. Цим мотивом виявилася дружина Гелена, жінка значно молодша за нього, приваблива та ще й зі шляхетської родини. Зрозуміло, що бідолашний поштовик мусив забезпечувати найдорожчій половині той рівень життя, до якого вона звикла, – купувати дорогі сукні, туфельки, капелюшки і прикраси. Спочатку він слухняно виконував усі забаганки, але згодом спробував якось переконати дружину бути скромнішою. І тоді пані Гелена показала свій норов.

Після гучного скандалу поштмейстеру не залишалося нічого іншого, як добувати гроші будь-яким можливим шляхом. Так він і «комбінував», аж поки його махінації не вийшли на яв. Коли Пеньонзкевич опинився за ґратами, родичі дружини не хотіли ані пальцем поворухнути, щоб витягти його з халепи. Але найгіршою була поведінка пані Гелени – вона повністю відмовилась від чоловіка, жодного разу не провідала його в тюрмі й не передала харчі та білизну. Ба більше, в залі суду вона вигукнула, що не бажає мати нічого спільного з цим злочинцем і взагалі, «хай би його на місці шляк трафив». Пан Пеньонзкевич, натомість, не сказав про дружину жодного поганого слова, говорив, що кохає її, і що йому неприємно слухати, коли хтось її засуджує. Це так вразило суддів, що поштовик отримав найм’якіше покарання, яке тільки було можливим.

У 1905 році в Станиславові прогриміло ім’я Анни Брожек, яка стала причиною самогубства свого чоловіка. Станіслав Сулковський, 35-тирічний інженер, працював у приватному підприємстві при колії. Вже кілька років жив «на віру» з привабливою жінкою, пара виховувала маленького сина. Співмешканку інженер усім представляв як свою дружину. Аж раптом у 1905 році спокійне життя інженера зруйнувала страшна звістка – Анну заарештовано за крадіжку. Як виявилося згодом, вона займалася крадіжками у крамницях уже багато років, а звали її насправді Божена Чермак. Ба більше, підступна жінка привчила красти товари в магазинах і їхнього кількарічного сина та двох малолітніх дівчат – племінниць інженера. Очевидно, Сулковський не здогадувався, чим займалася його кохана, бо правда про неї виявилася для нього страшним ударом. Не витримавши ганьби, він повісився у своєму помешканні, написавши в записці, що ні в чому не винен, і просив подбати про свого малолітнього сина.

Олена БУЧИК