Хоча Друга Річ Посполита офіційно вважалася республікою, з демократією там було трохи сутужно. Принаймні на перших порах. Якщо за Австрії бургомістрів обирали, то тепер їх призначав воєводський уряд. За п’ять років у Станиславові змінилося п’ятеро очільників. Вони навіть називались інакше — урядові комісари.
Ресторатор-підпільник У травні 1919 року польські війська прорвали фронт і армія ЗУНР почала відступ. У Станиславові тоді існувала конспіративна Польська Організація Військова (ПОВ), бойовики якої вирішили підняти повстання і захопити місто. Напередодні збройного виступу відбулася підпільна нарада, де вирішили усунути бургомістра Артура Німгіна, який скомпрометував себе співпрацею з українською владою. ПОВяки мали свого кандидата — Антоні Штигаря. Він народився у 1870 році. Був ресторатором, мав невеличкий бровар. Перед війною Штигар очолював станиславівський Союз підприємців. Ця організація опікувалася ремісничою молоддю, заснувала Ремісничу Касу та Касу хворих. У часи російської окупації шановний ресторатор виконував обов’язки бургомістра. Після провалу наступу Керенського у липні 1917‑го російські війська зайнялись грабунком Станиславова. П’яні солдати громили магазини, ґвалтували жінок, підпалювали будинки. Офіцери не могли впоратись із мародерами, мало того, кількох командирів солдати просто вбили. На щастя, поблизу Станиславова квартирував кавалерійській полк улан, яким командував полковник Мостицький. У цій частині служило багато поляків, і, на відміну від сусідів, улани зберегли боєздатність і дисципліну. Почувши, що поруч дислокуються земляки, бургомістр Штигар рушив до них і ледь не на колінах благав врятувати місто. Кавалеристи погодились і менш ніж за добу звільнили Станиславів від мародерів. У результаті вони стали героями місцевого штибу, а разом з ними зріс авторитет і самого Штигаря. Під час ЗУНР колишній бургомістр провадив конспіративну діяльність у ПОВ. 25 травня 1919 року він став першим міським головою польського Станиславова. Незабаром Штигар урочисто приймав делегацію союзників на чолі із французьким генералом. Проте вже наступного року його відправили у відставку. Про особисте життя пана комісара відомо небагато. Його донька Ізабела вийшла заміж за знаного у місті лікаря Яна Гутта, який мав приватну клініку на вулиці Камінського (тепер лікарня на Франка, 17). Після смерті Штигар був похований на старому цвинтарі за готелем «Надія». Могила не збереглася, проте відомий текст епітафії: «Антоні Ян Штигар — промисловець, що виконував обов’язки бургомістра міста Станиславова в роках 1915-1918. Перший у вільній Польщі урядовий комісар міста Станиславова, жовнір Польської Організації Військової, кавалер Медалі Незалежності і Відзнаки І полку уланів Креховецьких, народився 1870 р., помер 10 червня 1934 року».
Темні конячки Наступним комісаром став заступник Штигаря, доктор медицини Міхал Ференсевич. Про нього маємо обмаль інформації. Знаємо тільки, що господарював він тут протягом 1920-1921 років і за цей час встиг розсваритись із колишніми ПОВяками. Після відставки Ференсевич обіймав посаду голови Регіонального управління Фонду безробіття. Паралельно займався приватною лікарською практикою за адресою Казимирівська, 19 (вул. Мазепи, будинок не зберігся). Терапевт ішов у ногу з часом та одним із перших обзавівся телефоном, отримавши номер 1-08. У 1937 році Міхал Ференсевич ще був живий. Краєзнавець Михайло Головатий віднайшов перепис населення, за яким лікар є власником квартири № 4 у будинку на вулиці Скарги, 5 (Василіянок). Разом з ним мешкали ще три особи римо-католицького віровизнання. Після нього містом керував вірменин Станіслав Теодорович. Усі дані про нього почерпнуті з некролога у «Кур’єрі Станіславовському». Отже народився він у 1866 році у Корньові (Korniow), що під Снятином. Вчився у Станиславівській гімназії. Протягом 1921‑1923 років був керівником Тимчасової Управи міста Станиславова. Помер 15 листопада 1923 року у львівському шпиталі Червоного Хреста, на другий день після операції. Отримавши звістку про смерть начальника, його заступник Володимир Домбровський наказав вивісити на ратуші траурні прапори. До Львова вирушила делегація Станиславівської управи, яка поклала на могилу покійного вінок від міста. Хто цей Теодорович був за фахом і на що хворів, газета не пише. В архівах і краєзнавчій літературі фотографій Ференсевича і Теодоровича не виявлено. Хоч є одна маленька зачіпка. На польському інтернет-аукціоні виставлялося фото під назвою «Станиславівський магістрат на чолі із бургомістром. Початок 1920-х років». По центру сидять два поважні пани. Скоріше за все, це бургомістр (комісар) і його заступник…
В’язень концтабору Чи не єдиним джерелом з повоєнної історії міського самоврядування є вже згадувана «Книга міщанства польського». Там зазначено, що після Теодоровича комісарами були Володимир Домбровський і Теодор Зайдлер — до 1924 року. Проте не зрозуміло, чи спочатку правив Домбровський, а потім Зайдлер, чи вони правили разом? Деякі дослідники вважають їх співправителями. Порівняно з попередниками, відомостей про них збереглося значно більше. Теодор Зайдлер народився у Львові в 1882 році. Син німця Леопольда Зайдлера, гімназійного професора, і Марії Ромашкан, представниці знаного вірменського роду. Батько став професором Станиславівської гімназії, тому родина перебралася на Прикарпаття. Після здобуття середньої освіти молодий Теодор їде до Відня, де здобуває наукову ступінь доктора права. Повертається до Станиславова, працює адвокатом, а від 1912 року відкриває власне правниче бюро. Під час ЗУНР Зайдлер не зміг ужитися з українцями та загримів у концентраційний табір під Коломиєю. Після війни недовго був комісаром Станиславова, потім займався адвокатською практикою. Офіс мав у самому центрі — на Сапіжинській, 8 (Незалежності). Активно займався громадською діяльністю і один час навіть видавав газету «Земля Станиславовська». Грався у велику політику і протягом 1928-1935 років двічі обирався депутатом Сейму від Станиславівського воєводства. Представляв Безпартійний Блок Співпраці з Урядом (BBWR). Був одружений на заможній вірменці Євгенії Давідович, від якої мав двох синів. Старший — Григорій — грав активну роль у політичному житті Станиславова 1930-х років. Помер Теодор Зайдлер у 1972 році в польському містечку Валбжих, де до глибокої старості працював адвокатом.
Вічний заступник Володимир Домбровський розпочав власний бізнес із невеличкої взуттєвої фірми, яку заснував у 1899 році. Вів активне громадське життя: виконував обов’язки президента Каси хворих і довший час був головою станиславівського «Об’єднання польських міщан». Від 1912 року Домбровський є радним магістрату. У часи російської окупації він нікуди не тікав і допомагав Штигарю господарювати в місті. Пізніше був заступником урядового комісара Теодоровича, а після його смерті правив Станиславовом чи то сам, чи то за допомогою Зайдлера. У другий половині 1920-х Домбровський — знову заступник бургомістра. Певно, його цілком задовольняли другі ролі. То була досить заможна людина, яка володіла триповерховою кам’яницею на розі Незалежності й Шашкевича. Помер Домбровський у 1937 році. Починаючи з 1924 року, ситуація в Польщі стабілізувалась. Інфляцію нарешті приборкали, запрацювала економіка. Це одразу відчули на місцях. Черговим комісаром Станиславова призначили Вацлава Хованця, який протримався на плаву цілих 11 років. Місто ожило, фраза «від стабільності до добробуту» виявилась не порожнім звуком. ІВАН БОНДАРЕВ | 
