Замість рецензії на нову книжку Івана Драбчука «Галич на вістрі історії»

Івана Драбчука знаємо як досвідченого співробітника Національного заповідника «Давній Галич», невтомного краєзнавця та історика, автора книг та статей про Галич, Галицьку землю, а ще — як завзятого пропагатора т. зв. галицької теми (це походження, роль і місце Галичини та галичан в історії України). Хоча його нова книжка «Галич на вістрі історії» (вид-во «Ярина», Івано-Франківськ, 2017) і написана переважно на основі попередніх публікацій автора з цієї теми, в т. ч. на шпальтах газети «Галичина», та гадаємо, ця робота посяде вагоме місце в історичній бібліотеці творів про наш край.

І хоч немає тут нових важливих відкриттів з історії чи археології, все ж автор зумів у невеличкій книжечці (120 стор.) умістити свій своєрідний малий путівник давнім Галичем. Але в ньому висловлено і цікаві думки про деякі причини нинішнього негаразду в краєзнавчій справі, і деякі сподівання на якщо не відродження нашої давньої галицької столиці, то бодай на якесь покращення.

Тож спробуємо, зі свого боку, виокремити дещо найважливіше з галицької тематики Івана Драбчука.

Таємничий Галич

І. Драбчук небезпідставно навертає до т. зв. «(біло)хорватської» гіпотези походження галичан (її представником є відомий і читачам газети В. Ідзьо, який описує історію Білої Хорватії в III—VII ст. н. е.). Бо нині нагромаджено вже досить історичної (літописи) і лінгвістичної (галицько-хорватські мовні паралелі) інформації про це. При цьому, вважаємо, не слід перебільшувати пропонований І. Драбчуком «іранський» вплив на походження галичан (мовляв, сама назва «галичани» — іранського походження).

Символіка

Символіка Галичини досить багата, але через вплив минулих століть із цим треба дещо розібратись. Отож наш автор правильно досліджує символіку прадавнього арійського (індо-європейського) знака — свастики (санскр. «спасіння»; «щастя»). «ѕВзір його неземний, святий арійський знак таємний», — писав Б.-І. Антонич. Свастика, най­імовірніше, відображає Сонце, щастя і достаток. Автор правильно помітив двоїстість цього символу (знак життя, але і… смерті). Щоправда, не варто зациклюватись на «правих» і «лівих» його варіантах заломлення променів. Адже вже первісні християни вважали свастику і за свій (релігійний!) символ, а саме: за різновид хреста. Натомість, як нам видається, є смисл трактувати «лівозаломлену» («протистрілкочасову», «чоловічу» чи «атакувальну») свастику як бойову, а «правозаломлену» («пострілкову», «жіночу» чи «оберігальну») як мирний знак. Так чи інакше, але величний і таємничий символ свастики залишається найдавнішим арійським «гострим знаком суворого клича, що сполучує радість і жах» (Є. Маланюк).

Зрештою, і наш національний символ — Володимировий тризуб — теж має свою «бойову» верифікацію — це ОУНівський тризуб із мечем. А якщо в його горішній частині вплетено християнський хрест, він може мати й релігійний християнський зміст.

Серед гербових символів цілком мирну місію, як уважаємо, виконує знана галицька (а чи лише міста Галича?) чорна галка, згадувана й І. Драбчуком, але погодьмося, що значення крайового західноукраїнського символу вона все ж не має. Натомість може залишатись таким собі локальним (м. Галича, одно­йменного району чи й всієї Івано-Франківщини), місцевим символом, який, очевидно, теж має право на існування.

Цікавим видається авторове трактування ще одного галицького старого символу — галиці (крилатого змія), але якісь докладніші висновки тут робити ще зарано через малу кількість виявлених артефактів (існує ж бо лише одиничний екземпляр такої галиці). Окрім того, є вже подібні до цього трактування про дракона-семаргла (семиярила, ярила, вогнебога). Це, зокрема, його збережені зображення в м. Чернігові, а також на викопних браслетах давніх слов’ян.

Говорячи про герби Галицько-Волинської держави (а дискусія про них триває вже довгі роки), не можна не згадати і про символіку орла. Зокрема, вже Галицько-Волинський літопис розповідає про одне таке його зображення: «За поприще од города Холма стоїть також башта кам’яна, і на ній — орел», навіть подає деякі його розміри, що дає підставу вважати символіку орла за гербову. Ба більше, досить значні розміри фігури указують на… двоголовість цього орла, а отже, і на імперськість (тоді, в ХII—ХIII ст., існували лише дві європейські імперії — Західна Римська, потім т. зв. Священна (двоголовий орел як імперський символ запровадили в геральдику 395 р.) і Східна Візантійська, що стала суперничати Західній, зокрема забравши собі в першої двоголового орла, як потім, зрештою, його «позичила» в неї Московська (Російська) імперія).

Зображення орла (деякі двоголові і з коронами) відомі і на окремих галицьких печатях аж до ХIV ст. Але наразі залишмо осмислення символіки орла як галицького герба. Річ у тому, що в нас, галичан, є не менш войовничий (і це без усякого перебільшення) гербовий знак — лев. і то не звичайний лев (випростований на двох лапах, який є і в гербовниках багатьох країн Європи, т. зв. Lion Rampant), а який здирається на скалу (лупає її!), що теж має свою глибоку символіку. Так він зображений на всіх збережених печатках періоду короля Данила Галицького, як і бойових прапорах полків Галицької землі в Грюнвальд­ській битві 1410 р., потім — у час революції 1848 р. (Головна Руська рада у Львові). Також опісля, в 1914—1920 рр., цей лев був як бойова емблема Легіону УСС, як у часі Другої світової війни:

В дивізийників на петлицях

Роз’ярені леви були?

Так з зимною кров’ю на лицях

На прю з лютим ворогом йшли... (С. П.)

До цих галицьких гербів дуже пасують королівські корони, що їх увінчують.

Королівськість Галичини

У новітні часи якось легковажно стали ставитись до атрибутів королівства. Тим часом інститут європейських королівств має свою давню повчальну історію. Цей державний статус ще поганські язичницькі племена (германські, романські чи слов’янські) набували легітимним чином, на що звертаємо особливу увагу. Статус королівства, що апріорі вищий за статус князівства, надавали шляхом спеціальної процедури («коронації») відповідного князя папськими лератами-післанцями (для чого попередньо треба було вступити у потрібні відносини з католицьким Римом, отримати т. зв. королівські регалії (корону, скипетр, меч і т. п., з яких, очевидно, найважливіша — «королівська корона»). Тобто треба було укласти своєрідну угоду з Католицькою Церквою (в довершеному вигляді цей договір опісля дістає назву «конкордат»). За такого підходу, навпаки, всякі самовільні проголошення «королівств», «царств» та «імперій» трактуються як самовільні узурпації.

Тож нам, галичанам, слід гордитися тим, що ще від 1215 р. (1253 р. королем став Данило Галицький) Галицько-Волинська держава в цілком законний (легітимний) спосіб стала королівством (лат. Regnum Galiciae), по суті, першою і останньою в такім статусі на східнослов’янському просторі.

Для прикладу і протиставлення: Московія зі своїм «самодєржавієм» не була таким класичним європейським королівством ні в епоху «царів», ні «імператорів»…

До речі, детронізацію єдино законних європейських імператорів Габсбуррів після Першої світової війни було проведено в самій Австрії, Чехо-Словаччині, Угорщині, Югославії, але не в... Галичині. В складі Габсбурзького цісарства існувало «Королівство Галичини й Лодимерії», і так аж до 1918 р. Отож попри відсутність під сучасну пору королівської фамілії (останній галицький правитель Юрій II Болеслав трагічно загинув 1340 р., а опісля, 1349 р., наше королівство захопили Польща, Угорщина й Литва) представники імператорської родини Габсбуррів, незважаючи на їх де­тронізацію в Угорщині, Чехії, Юго­славії та самій Австрії, формально є єдиними законними спадкоємцями Галицького королівства.

Тож королівськість Галичини і Володимирії є непроминальною віхою західноукраїнської історії. Такого підходу в галицькій тематиці, схоже, дотримується і відомий науковець В. ідзьо, який, зокрема, вважає: «Галицьке Королівство: найвище державне сходження Карпато-Дністровської цивілізації».

Стосовно ж можливої реституції (повернення законних прав) галицької королівськості, то, як не дивно, її можливість формально зберігається через викладені причини. Та й повноважні представники дому Габсбуррів від королівства, принаймні Галичини й Володимирії, наскільки відомо, ніколи не зрікалисьѕ

Монарші регалії

Втрачено (чи ж безповоротно?) королівську корону, колись перероблену на митру перемиських єпископів (остаточно сліди загубились після 1944 р.). Немає відомостей про скипетр і берло, які, зрозуміло, колись також мали бути. Далі геть знищено до фундаментів головний катедральний (і митрополичий) Успенський собор у Галичі (а кілька літ тому відкопані фундаменти ще й недолуго залито бетоном; правда, за недавньою ініціативою влади планують його відновлення).

Не випадково наш галицький будитель Маркіян Шашкевич у хвилю відчаю пророчо написав: «...Судилося нам послідними бути». Чи ж так і довіку? Та помимо всіх невіджалуваних, невідворотних і невідновних втрат нам треба бути й оптимістами, бо таки ж ще «…ми збудуєм на руїні нові святині і твердині, як нам прийде такий наказ». (В. Янів).