Середа, 29.05.2024, 08:46:46

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2021 » Грудень » 26 » Галицькі караїми: 35-метрова Тора та сакральні опрісноки
22:18:25
Галицькі караїми: 35-метрова Тора та сакральні опрісноки

У Галичі кожен караїм знав давню мову Тори, свою мову, яку відносили до тюркських, та українську

У період розквіту Галицького князівства біля Дністра оселився тюркомовний народ, який прийшов сюди з Криму та називав себе караїмами. Із рук Данила Галицького переселенці отримали привілеї, які допомогли їм знайти свою домівку на українській землі. Втім, у міжвоєнний період караїмська община у Галичі почала зникати.

Хто такі караїми, як вони жили у Галичі й який спадок тут залишили, кореспондентка Укрінформу з’ясовувала в Музеї караїмської історії та культури.

ПРИВІЛЕЇ ВІД ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

Релігійна течія караїмізму виникла в Іраку ще у VIII столітті нашої ери. Тоді звучала думка про те, що кожна людина має по-своєму тлумачити святе письмо, а не розуміти його так, як їй розповідають Боже слово священник чи рабин (учитель – авт.). Ця думка належала тоді юдейському богослову Анан бен Давид га-Насі, якого вважають ідеологом формування релігії караїмів. Прихильники богослова відійшли від традиційної юдейської гілки і почали визнавати лише Тору та Старий заповіт, тоді як євреї сповідують ще й коментарі до них, написані у Талмуді та інших релігійних книгах. Перші караїмські місіонери подалися до Криму, а вже звідти прийшли до Галича. За однією з версій, це сталося у XIII столітті, коли тюркомовний народ з Криму отримав певні привілеї з рук самого Данила Галицького задля процвітання торгівлі між його князівством та східними державами.

«Це були привілеї на торгівлю алкоголем та тютюновими виробами нарівні з іншими мешканцями міста. Оскільки караїмів поселили на правому березі Дністра, біля ринкової площі, то вони отримали ще й земельні наділи. Ці привілеї для караїмів у 1578 році підтвердив Стефан Баторій (король польський і великий князь литовський – авт.) За часів австрійської влади караїми отримали ще й право служити у війську, щоправда в санітарних загонах. Зі встановленням у Галичині австро-угорської влади караїми Галича звернулися до уряду з проханням про поліпшення їхніх умов. Тоді уряд зменшив податки, якими обкладалися караїми, і зрівняв їх у правах із християнами. Караїми торгували худобою, воском, сіллю та займалися землеробством», – розповідає молодший науковий співробітник відділу Музею караїмської історії та культури Надія Васильчук.

За її словами, насправді існує три версії зародження караїмської громади в Галичі. Згідно з першою, караїмських поселенців до Галича і Луцька привіз литовський князь Вітовт. Друга версія вказує на появу караїмів, після того як князь Данило Галицький і хан Батий уклали між собою мирний договір, що передбачав дозвіл на їх міграцію з Криму. І третя пов’язує початок поселення караїмів у Галичі з торговельним рухом, який проходив територією України і пов’язував Європу з Азією. Тоді багато чужинців, торгуючи, осідали на українських землях назавжди.

Як би там не було, але караїми у Галичі жили дружно, ні з ким не сварились, а на хліб заробляли землеробством, виноробством і торгівлею. У сім’ях головували чоловіки, які у світі ще здобули славу як вправні воїни. Караїмська кенаса (молитовний дім – авт.) у Галичі розташовувалась навпроти синагоги, але жодних гучних суперечок між общинами тут ніхто не пам’ятає. Караїми у Галичі мали повагу та довіру. Відтак із часом навіть отримали окремий земельний наділ для кладовища.

«Раніше юдейські майстри виготовляли для караїмів надгробки для поховання і часом підвищували за цю роботу плату саме для них», – зазначає науковиця.

Подейкують, що на кладовищі караїмів ховали сидячи, бо саме така традиція була у частини юдеїв, з якими часто уособлювали караїмський народ. Втім науковці цю версію відкидають, а підтверджують лише наявність двошарового захоронення. Очевидно, з метою економії землі. Нині на караїмському кладовищі у Галичі налічують понад 220 зареєстрованих поховань. Останнє – 2015 року.

Наразі кладовищем опікується Національний заповідник «Давній Галич» та нащадки караїмів, які дуже шанують своїх пращурів, а тому часто сюди навідуються, інколи долаючи для цього тисячі кілометрів.

РУКОПИСНА ТОРА ТА МОЛИТОВНИК ІЗ ВЕНЕЦІЇ

Якщо нині про життя караїмських громад можна почути у містах Польщі, Литви, Туреччини, США та Ізраїлю, то у Галичі караїми почали зникати у міжвоєнний період.

«На початку XX століття в Галичі вже було 167 караїмів, а нині живе лише один – Шимон Морткович. Серед причин зникнення караїмів можна назвати епідемію тифу, холери, а також міграцію народу під час і після Першої та Другої світових воєн. Тоді у Галичі переважно залишались караїми старшого віку, а тому зникнення їхньої громади стало для нас неминучим процесом», – розповідає Надія Васильчук.

Натомість, саме у Галичі у 2004 році запрацював Музей караїмської історії та культури, який нині справедливо називають міжнародним караїмським Центром, адже сюди приїжджають караїми з усього світу.

«Ініціатором створення Музею була голова Галицької караїмської громади Яніна Львівна Єшвович. За підтримки Івана Юрченка, першого завідувача Музею, 2002 році у Галичі провели міжнародну конференцію караїмів, відповідно до її резолюцією було створено Музей караїмської історії та культури. Тоді в місті проживали 8 караїмів. За іронією долі, Яніна Львівна не дожила до відкриття Музею, бо у 2003 році вона померла», – зазначає Надія Васильчук.

Музей караїмської історії та культури відкрили у будинку, якому близько ста років. Свого часу тут проживала родина Новаха Абрагамовича з трьома дітьми. Господар оселі був братом поета Захарія Абрагамовича, творчість якого через вольовий дух караїми прирівнюють до поезії Тараса Шевченка. До того ж, Захарій Абрагамович теж народився 9 березня, як і Кобзар. Відтак творчості Абрагамовича у Музеї присвячена невеличка експозиція. У 2018 році у Галичі видали збірку поезій «І нам весна всміхнеться», до якої увійшли манускрипти цього автора. Збірка написана галицько-луцьким діалектом караїмської мови, який сьогодні втрачений.

Однак більша частина музейних експонатів – це побутові речі та культові предмети, які караїмам таємно дозволили забрати із кенаси, коли її закрила радянська влада у 1959 році, перетворивши духовний храм на райспоживспілку.

Центральне місце серед експонатів Музею займає унікальна реліквія караїмів  – рукописна Тора, створена на пергаменті довжиною у 35 метрів давньою біблійною мовою. Відомо, що Тору до Музею передала його засновниця Яніна Львівна разом із двома чохлами, в які священну книгу вкладали після прочитання. Гехал – шафа, в якій зберігали цю Тору кілька століть, нині зберігається в Криму, в діючій малій кенасі.

«Кожна заможна караїмська родина могла собі замовити Тору і жертвувати її до кенаси. Її читали щосуботи. До прикладу, цієї суботи – родина Єшвовичів , наступної – родина Леоновичів, а потім – родина Зараховичів. У кенасі проводились богослужіння на шабат (у суботу – авт.) та інші релігійні свята, які записані в Старому заповіті, а це – Песах, Новолуння, Новий рік, День прощення та інші», – пояснює Надія Васильчук.

Поряд із Торою у Музеї зберігають молитовний одяг газзана  – духовного лідера караїмів та кілька молитовників. Кажуть, вони супроводжували караїмів усе життя. Кожен мав свій молитовник, а по смерті його власника стародруки часто ховали разом із ним. Втім, молитовник, виданий у Венеції у 1528 році, караїмам вдалося зберегти завдяки засновниці Музею. Давню книгу століттями передавали від покоління до покоління. Втім, Яніна Львівна залишила її для Музею. Очевидно, вирішальну роль у цьому рішенні зіграв той факт, що жінка не знайшла свого щастя серед караїмів, а тому не була одруженою і не мала дітей.

«Це дуже рідкісне, унікальне видання. Написаний цей молитовник давньою біблійною мовою. Тут є частина рукописних листків і ще одна частина – стародруки», – уточнює і показує Надія Васильчук.

Чи існують нині переклади караїмських стародруків, поки що невідомо. А ось історія караїмського храму в Галичі, макет якого теж зберігає Музей, закінчилась у радянський період, коли кенасу повністю знесли, звівши поряд багатоповерхівку. Торік у Галичі на місці духовного храму караїмів встановили пам’ятний знак, залишивши цій вулиці її історичну назву – Караїмська.

ОПРІСНОКИ НА ПЕСАХ

Галицькі караїми одружувались переважно у своєму середовищі, щоби зберегти чистоту народу. Вони знали кілька мов, здобували освіту і ставали відомими юристами, вчителями та лікарями. У кожній караїмській родині намагалися зберегти давні традиції. Так, на Песах – перше релігійне свято у році, увесь дім караїми очищали від усього квасного і пекли опрісноки – сакральну випічку з неквашеного тіста без солі. Для цього вони використовували спеціальні пристрої, які нині можна побачити лише у музеї Галича та в Криму.

«У Галичі опрісноки називали тимбил. Для його замішування використовували спеціальне начиння – талки (дошка) і зубчастий кислер, на якому замішували тісто. Випікали тимбил у глиняних круглих посудинах, а прикрашали за допомогою зубчастих насадок – цемивіців, які в родині передавали від покоління до покоління. Дерев’яні інструменти переходили від бабусі до мами та онуки, бо, переважно, опрісноки пекли жінки. Історія їх випікання має початок від часу, коли юдеїв гнали з Єгипту. Є версія, що тоді вони не встигли захопити зі собою в дорогу квашений хліб, а тому вживали вироби із тіста, яке не викисло», – розповідають у Музеї.

За словами Надії Васильчук, два коржі тимбила на Песах господині залишали для благословення голови караїмської родини чи общини, а третій тимбил пускали на терку і з цього борошна пекли усілякі смаколики. У Галичі опрісноки інколи замішували не лише на воді, а додавали й молоко та сметану. Вже після приготування головних страв на Песах, караїми рушали до храму, а після молитви – святкували початок року в колі сім’ї. До речі, в кенасі чоловіки і жінки молились окремо, залишаючи взуття на порозі храму, а вдома молитву могли читати усі разом.

У Галичі караїмів-чоловіків вирізняли за каракулевими шапками. Щоправда, їх одягали чоловіки лише на свята та сумні події. Жінки полюбляли феси – головний убір, вишитий зверху срібною або золотою ниткою. До речі, жінки караїмського народу дуже любили гарно одягатись. Також вони полюбляли золоті браслети, сережки та підвіски з коштовними каменями. Обов'язковою прикрасою навіть найбідніших караїмок були намиста з монет, нанизані в кілька рядів.

«У Галичі жила Сабіна Зайончковська, яка шила і моделювала гарний одяг. Багато караїмок замовляли в неї вбрання, аби гарно виглядати», – розповідає Надія Васильчук.

Втім найціннішою ознакою цих родин була їхня мова, яку караїми намагались попри все зберегти на цій землі. У Галичі кожен караїм знав давню мову Тори, якою читали молитви, побутову мову, яку відносили до тюркських, та українську – на знак шанування держави, де вони проживали.

«Діти вчили мову в мідраші – караїмській початковій школі. При кенасі діяла релігійна школа, а в 1934 році її відкрили у народному домі Галича. Караїми кілька років поспіль добивались того, щоб їхні діти вивчали караїмську мову і релігію при державній школі», – зауважила Надія Васильчук.

Караїми дуже шанують свою історію та пращурів, а тому зупинка у Галичі стала для багатьох представників цього народу обов’язком і традицією.

«Доки житимуть у світі караїми, доти в Галичі зберігатимуть традиції, культуру та історію тих людей, які своєю працею робили нашу землю багатшою і міцнішою», – запевняють у Музеї караїмської історії та культури і додають, що сьогодні мають намір збільшити експозицію, аби ще більше і яскравіше розповідати про караїмський народ.

Що стосується єдиного караїма, який залишився у Галичі, то нині Шимону Мортковичу 81 рік. Свого часу він створив сім’ю з українкою, у якій разом виховали трьох доньок. Одна з них – наполовину караїмка, а отже, історія галицьких караїмів має продовження.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ – Галич


Переглядів: 214 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024