У Галичі кожен караїм знав давню мову Тори, свою мову, яку відносили до тюркських, та українську
У період розквіту Галицького князівства біля Дністра оселився тюркомовний народ, який прийшов сюди з Криму та називав себе караїмами. Із рук Данила Галицького переселенці отримали привілеї, які допомогли їм знайти свою домівку на українській землі. Втім, у міжвоєнний період караїмська община у Галичі почала зникати.
Хто такі караїми, як вони жили у Галичі й який спадок тут залишили, кореспондентка Укрінформу з’ясовувала в Музеї караїмської історії та культури.
ПРИВІЛЕЇ ВІД ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО
Релігійна течія караїмізму виникла в Іраку ще у VIII столітті нашої ери. Тоді звучала думка про те, що кожна людина має по-своєму тлумачити святе письмо, а не розуміти його так, як їй розповідають Боже слово священник чи рабин (учитель – авт.). Ця думка належала тоді юдейському богослову Анан бен Давид га-Насі, якого вважають ідеологом формування релігії караїмів. Прихильники богослова відійшли від традиційної юдейської гілки і почали визнавати лише Тору та Старий заповіт, тоді як євреї сповідують ще й коментарі до них, написані у Талмуді та інших релігійних книгах. Перші караїмські місіонери подалися до Криму, а вже звідти прийшли до Галича. За однією з версій, це сталося у XIII столітті, коли тюркомовний народ з Криму отримав певні привілеї з рук самого Данила Галицького задля процвітання торгівлі між його князівством та східними державами.
«Це були привілеї на торгівлю алкоголем та тютюновими виробами нарівні з іншими мешканцями міста. Оскільки караїмів поселили на правому березі Дністра, біля ринкової площі, то вони отримали ще й земельні наділи. Ці привілеї для караїмів у 1578 році підтвердив Стефан Баторій (король польський і великий князь литовський – авт.) За часів австрійської влади караїми отримали ще й право служити у війську, щоправда в санітарних загонах. Зі встановленням у Галичині австро-угорської влади караїми Галича звернулися до уряду з проханням про поліпшення їхніх умов. Тоді уряд зменшив податки, якими обкладалися караїми, і зрівняв їх у правах із християнами. Караїми торгували худобою, воском, сіллю та займалися землеробством», – розповідає молодший науковий співробітник відділу Музею караїмської історії та культури Надія Васильчук.
За її словами, насправді існує три версії зародження караїмської громади в Галичі. Згідно з першою, караїмських поселенців до Галича і Луцька привіз литовський князь Вітовт. Друга версія вказує на появу караїмів, після того як князь Данило Галицький і хан Батий уклали між собою мирний договір, що передбачав дозвіл на їх міграцію з Криму. І третя пов’язує початок поселення караїмів у Галичі з торговельним рухом, який проходив територією України і пов’язував Європу з Азією. Тоді багато чужинців, торгуючи, осідали на українських землях назавжди.
Як би там не було, але караїми у Галичі жили дружно, ні з ким не сварились, а на хліб заробляли землеробством, виноробством і торгівлею. У сім’ях головували чоловіки, які у світі ще здобули славу як вправні воїни. Караїмська кенаса (молитовний дім – авт.) у Галичі розташовувалась навпроти синагоги, але жодних гучних суперечок між общинами тут ніхто не пам’ятає. Караїми у Галичі мали повагу та довіру. Відтак із часом навіть отримали окремий земельний наділ для кладовища.
«Раніше юдейські майстри виготовляли для караїмів надгробки для поховання і часом підвищували за цю роботу плату саме для них», – зазначає науковиця.
Подейкують, що на кладовищі караїмів ховали сидячи, бо саме така традиція була у частини юдеїв, з якими часто уособлювали караїмський народ. Втім науковці цю версію відкидають, а підтверджують лише наявність двошарового захоронення. Очевидно, з метою економії землі. Нині на караїмському кладовищі у Галичі налічують понад 220 зареєстрованих поховань. Останнє – 2015 року.
Наразі кладовищем опікується Національний заповідник «Давній Галич» та нащадки караїмів, які дуже шанують своїх пращурів, а тому часто сюди навідуються, інколи долаючи для цього тисячі кілометрів.
РУКОПИСНА ТОРА ТА МОЛИТОВНИК ІЗ ВЕНЕЦІЇ
Якщо нині про життя караїмських громад можна почути у містах Польщі, Литви, Туреччини, США та Ізраїлю, то у Галичі караїми почали зникати у міжвоєнний період.
«На початку XX століття в Галичі вже було 167 караїмів, а нині живе лише один – Шимон Морткович. Серед причин зникнення караїмів можна назвати епідемію тифу, холери, а також міграцію народу під час і після Першої та Другої світових воєн. Тоді у Галичі переважно залишались караїми старшого віку, а тому зникнення їхньої громади стало для нас неминучим процесом», – розповідає Надія Васильчук.
Натомість, саме у Галичі у 2004 році запрацював Музей караїмської історії та культури, який нині справедливо називають міжнародним караїмським Центром, адже сюди приїжджають караїми з усього світу.
«Ініціатором створення Музею була голова Галицької караїмської громади Яніна Львівна Єшвович. За підтримки Івана Юрченка, першого завідувача Музею, 2002 році у Галичі провели міжнародну конференцію караїмів, відповідно до її резолюцією було створено Музей караїмської історії та культури. Тоді в місті проживали 8 караїмів. За іронією долі, Яніна Львівна не дожила до відкриття Музею, бо у 2003 році вона померла», – зазначає Надія Васильчук.
Музей караїмської історії та культури відкрили у будинку, якому близько ста років. Свого часу тут проживала родина Новаха Абрагамовича з трьома дітьми. Господар оселі був братом поета Захарія Абрагамовича, творчість якого через вольовий дух караїми прирівнюють до поезії Тараса Шевченка. До того ж, Захарій Абрагамович теж народився 9 березня, як і Кобзар. Відтак творчості Абрагамовича у Музеї присвячена невеличка експозиція. У 2018 році у Галичі видали збірку поезій «І нам весна всміхнеться», до якої увійшли манускрипти цього автора. Збірка написана галицько-луцьким діалектом караїмської мови, який сьогодні втрачений.
Однак більша частина музейних експонатів – це побутові речі та культові предмети, які караїмам таємно дозволили забрати із кенаси, коли її закрила радянська влада у 1959 році, перетворивши духовний храм на райспоживспілку.
Центральне місце серед експонатів Музею займає унікальна реліквія караїмів – рукописна Тора, створена на пергаменті довжиною у 35 метрів давньою біблійною мовою. Відомо, що Тору до Музею передала його засновниця Яніна Львівна разом із двома чохлами, в які священну книгу вкладали після прочитання. Гехал – шафа, в якій зберігали цю Тору кілька століть, нині зберігається в Криму, в діючій малій кенасі.
«Кожна заможна караїмська родина могла собі замовити Тору і жертвувати її до кенаси. Її читали щосуботи. До прикладу, цієї суботи – родина Єшвовичів , наступної – родина Леоновичів, а потім – родина Зараховичів. У кенасі проводились богослужіння на шабат (у суботу – авт.) та інші релігійні свята, які записані в Старому заповіті, а це – Песах, Новолуння, Новий рік, День прощення та інші», – пояснює Надія Васильчук.
Поряд із Торою у Музеї зберігають молитовний одяг газзана – духовного лідера караїмів та кілька молитовників. Кажуть, вони супроводжували караїмів усе життя. Кожен мав свій молитовник, а по смерті його власника стародруки часто ховали разом із ним. Втім, молитовник, виданий у Венеції у 1528 році, караїмам вдалося зберегти завдяки засновниці Музею. Давню книгу століттями передавали від покоління до покоління. Втім, Яніна Львівна залишила її для Музею. Очевидно, вирішальну роль у цьому рішенні зіграв той факт, що жінка не знайшла свого щастя серед караїмів, а тому не була одруженою і не мала дітей.
«Це дуже рідкісне, унікальне видання. Написаний цей молитовник давньою біблійною мовою. Тут є частина рукописних листків і ще одна частина – стародруки», – уточнює і показує Надія Васильчук.
Чи існують нині переклади караїмських стародруків, поки що невідомо. А ось історія караїмського храму в Галичі, макет якого теж зберігає Музей, закінчилась у радянський період, коли кенасу повністю знесли, звівши поряд багатоповерхівку. Торік у Галичі на місці духовного храму караїмів встановили пам’ятний знак, залишивши цій вулиці її історичну назву – Караїмська.
ОПРІСНОКИ НА ПЕСАХ
Галицькі караїми одружувались переважно у своєму середовищі, щоби зберегти чистоту народу. Вони знали кілька мов, здобували освіту і ставали відомими юристами, вчителями та лікарями. У кожній караїмській родині намагалися зберегти давні традиції. Так, на Песах – перше релігійне свято у році, увесь дім караїми очищали від усього квасного і пекли опрісноки – сакральну випічку з неквашеного тіста без солі. Для цього вони використовували спеціальні пристрої, які нині можна побачити лише у музеї Галича та в Криму.
«У Галичі опрісноки називали тимбил. Для його замішування використовували спеціальне начиння – талки (дошка) і зубчастий кислер, на якому замішували тісто. Випікали тимбил у глиняних круглих посудинах, а прикрашали за допомогою зубчастих насадок – цемивіців, які в родині передавали від покоління до покоління. Дерев’яні інструменти переходили від бабусі до мами та онуки, бо, переважно, опрісноки пекли жінки. Історія їх випікання має початок від часу, коли юдеїв гнали з Єгипту. Є версія, що тоді вони не встигли захопити зі собою в дорогу квашений хліб, а тому вживали вироби із тіста, яке не викисло», – розповідають у Музеї.
За словами Надії Васильчук, два коржі тимбила на Песах господині залишали для благословення голови караїмської родини чи общини, а третій тимбил пускали на терку і з цього борошна пекли усілякі смаколики. У Галичі опрісноки інколи замішували не лише на воді, а додавали й молоко та сметану. Вже після приготування головних страв на Песах, караїми рушали до храму, а після молитви – святкували початок року в колі сім’ї. До речі, в кенасі чоловіки і жінки молились окремо, залишаючи взуття на порозі храму, а вдома молитву могли читати усі разом.
У Галичі караїмів-чоловіків вирізняли за каракулевими шапками. Щоправда, їх одягали чоловіки лише на свята та сумні події. Жінки полюбляли феси – головний убір, вишитий зверху срібною або золотою ниткою. До речі, жінки караїмського народу дуже любили гарно одягатись. Також вони полюбляли золоті браслети, сережки та підвіски з коштовними каменями. Обов'язковою прикрасою навіть найбідніших караїмок були намиста з монет, нанизані в кілька рядів.
«У Галичі жила Сабіна Зайончковська, яка шила і моделювала гарний одяг. Багато караїмок замовляли в неї вбрання, аби гарно виглядати», – розповідає Надія Васильчук.
Втім найціннішою ознакою цих родин була їхня мова, яку караїми намагались попри все зберегти на цій землі. У Галичі кожен караїм знав давню мову Тори, якою читали молитви, побутову мову, яку відносили до тюркських, та українську – на знак шанування держави, де вони проживали.
«Діти вчили мову в мідраші – караїмській початковій школі. При кенасі діяла релігійна школа, а в 1934 році її відкрили у народному домі Галича. Караїми кілька років поспіль добивались того, щоб їхні діти вивчали караїмську мову і релігію при державній школі», – зауважила Надія Васильчук.
Караїми дуже шанують свою історію та пращурів, а тому зупинка у Галичі стала для багатьох представників цього народу обов’язком і традицією.
«Доки житимуть у світі караїми, доти в Галичі зберігатимуть традиції, культуру та історію тих людей, які своєю працею робили нашу землю багатшою і міцнішою», – запевняють у Музеї караїмської історії та культури і додають, що сьогодні мають намір збільшити експозицію, аби ще більше і яскравіше розповідати про караїмський народ.
Що стосується єдиного караїма, який залишився у Галичі, то нині Шимону Мортковичу 81 рік. Свого часу він створив сім’ю з українкою, у якій разом виховали трьох доньок. Одна з них – наполовину караїмка, а отже, історія галицьких караїмів має продовження.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ – Галич |
