У 1887 році скромний учитель місцевої гімназії Алоїз Шарловський написав книгу з історії Станиславова. Пройшло багато часу, але його творіння з цікавістю читають і тепер. Мало того, книга «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного» вважається однією із кращих, якщо не найкращою, праць з минулого нашого міста. Натомість, доля її автора мало цікавила дослідників. А виявляється, цей краєзнавець не лише книжки писав.
Від партизана до професора Алоїз Шарловський народився 2 грудня 1845 року в литовському містечку Звіргждине, що біля Ковно (тепер – Каунас). Тата його звали Ігнацієм, він був польським шляхтичем і поетом-аматором, мати Анна походила з родини Гінетів. У молодості нашого героя виключили з Кейданської гімназії за участь у патріотичній маніфестації. Завершувати середню освіту йому довелось у Ковно. Тоді Литва та значна частина Польщі входила до складу Російської імперії. Мешканці західних губерній, м’яко кажучи, не толерували «клятих москалів», а спали й бачили відновлення Речі Посполитої. Та навіть не спали, а влаштовували потужні антиросійські повстання. До одного з них і приєднався Алоїз, загітувавши десяток інших гімназистів. Повстання спалахнуло 22 січня 1863 року та увійшло в історію як «Січневе». Розуміючи, що в полі з багатотисячною царською армією не повоюєш, керівники повстання обрали тактику партизанської боротьби. Країну заполонили легкі кавалерійські загони, які робили сміливі набіги на російські застави, псували залізничні колії та всіляко отруювали життя окупантам. Молодий Шарловський воював на теренах Литви у загонах польових командирів Болеслава Колючки та Фелікса Віслоуха. В бою під Олкєніками він був поранений і ледь не віддав Богові душу. Коли хлопець одужав, то на теренах Литви повстання було фактично придушене. Він повернувся додому, але хтось з сусідів його «здав», і хороброму партизанові довелося посидіти у Тракайській в’язниці. На щастя, не довго. Потім Шарловський поступив до Московського університету, де під поліційним наглядом намагався опанувати фах історика. Але на колишнього повстанця там дивилися косо, кар’єра великого вченого у Росії йому явно не світила, тому Алоїз подався до Кракова. По завершенню Ягеллонського університету, у 1874 році, він став магістром філософії. Попрацювавши рік учителем у Львові, Шарловський прибуває до Станиславова, де викладає у місцевій гімназії історію, географію, польську мову та «понадобов’язкові дисципліни». У документах фігурує як професор, але треба пам’ятати, що так тоді назвали викладачів гімназій і середніх шкіл. Наприкінці 1880-х Шарловський змінив провінційний Станиславів на «продвинутий» Краків. Тут він отримав посаду шкільного радника, працював у комісії зі складання підручника з історії, професорував у ІІІ Державній гімназії імені короля Яна Собеського. З-під його пера вийшли книги: «Від абсолютизму до конституції у Росії», «Вплив Польщі на Москву у ХVII столітті», «Російська етнографія» та багато інших історичних праць. З датою смерті історика зрозуміло не все. «Вікіпедія» зазначає, що це сталося 29 травня 1911 року, «Польський Словник Біографічний» говорить про 31 травня, а «Кур’єр Станіславовскій» називає 1 червня. Проте всі джерела кажуть, що помер Шарловський у Кракові, де й похований. Цікаво, що він давно не мешкав у Станиславові, але у нашому «Кур’єрі» помістили некролог. Поважали! З особистого життя пана професора відомо, що він був одружений з Євгенією із Теодоровичів та мав чотирьох доньок. Одна з них – Гелена – стала дружиною історика Оскара Галецького, який у 1938 році опублікував частину повстанських спогадів свого героїчного тестя.
Краєзнавча Біблія Можливо, Шарловський ніколи не написав би історію Станиславова, якби його про це не попросили. У 1881 році до нього звернувся редактор багатотомного «Географічного словника королівства Польського…» Філіп Сулімєрський – з проханням написати статтю про Станиславів. Зрозуміло, що гімназійний професор з радістю погодився співпрацювати з таким солідним виданням. У вступі він пише, що «в першу чергу намагався віднайти рукописні матеріали, які зберігалися в Станиславівському міському архіві, парафіяльному римо-католицькому архіві, переглянути обидві костельні бібліотеки (латинську і вірменську), використати рукописні пам’ятки, що перебували у приватній власності». Шарловський накопав стільки матеріалу, що його вистачило не те, що на статтю – на цілу книгу. І вона не забарилася. У 1887 році накладом місцевої книгарні Добошинського вийшла праця – «Станиславів і Станиславівський повіт з погляду історичного та географічно-статистичного». То була книга формату подібного до А5, яка мала 356 сторінок. Тематично вона складалася з двох частин – описів міста та повіту. Дуже цікаво подана історія міста, яку автор доводить до 1886 року. Він не зловживає байками та анекдотами, як то полюбляв Садок Баронч, але текст сприймається легко й ненав’язливо. Крім хронології, є детальні описи видатних пам’яток архітектури, шкіл, бібліотек, архівів, владних установ і громадських товариств. Зі статистики довідуємось, що у 1880 році в місті мешкали 10 023 юдеї, 5 584 римо -, 2 793 греко – та 90 вірмено-католиків. Для послуг громади існували: міщанське та купецьке (єврейське) казино, товариство пожежників, об’єднання мисливців і товариство любителів музики. Не обійшов своєю увагою Шарловський і клімат. Виявляється, що середня температура влітку становила +14,3° а взимку –3,4°С. Найбільше життів тоді уносили коклюш, тиф, кір і скарлатина. А ще у Станиславові було 16 сліпих, сім глухонімих, один маніяк і тільки два ідіоти… На жаль, ілюстрацій у книзі не було, проте вона містила мапу Станиславівського повіту та план міста із позначенням найважливіших об’єктів. До речі, замовлена стаття вийшла у ХІ томі «Словника географічного». На 16 сторінках. Через три роки після книги.
Критика, забуття, перезавантаження Книга викликала резонанс в історичних колах польської частини Австро-Угорщини. У «Квартальнику історичному» за 1888 рік вийшла вбивча рецензія Генріха Шавінського. Той відмітив, що, хоч книга й написана у доступній манері, проте майже позбавлена серйозних джерел. Мовляв, архів Станиславова виглядає убогим, тому Шарловському треба було за шість років знайти час і з’їздити до Львова – попрацювати у тамошньому архіві актів гродських і земських. Крім того, Шавінський закинув автору книги, що той приписав заснування Станиславова Андрію Потоцькому, відкидаючи твердження Несецького (польського історика XVIII ст.), що місто заклав його батько – Станіслав Ревера. Так, на думку грізного рецензента, дату заснування міста треба було перенести з 1662-го на 1654 рік. Шарловський не забарився з відповіддю і в черговому випуску «Квартальника» дав гідну відсіч опоненту. Зокрема, щодо дати заснування міста та його засновника, він зауважив, що зберігся привілей Потоцького від 1662 року та його підтвердження польським королем, де чорним по білому сказано, що місто заснував саме Андрій. Натомість, дата «1654» нічим не підкріплена, крім епізодичної згадки у біографії Станіслава Ревери. Як би там не було, але Шарловському вдалося написати справжній шедевр. Наступні покоління істориків міста активно використовували його працю у власних дослідженнях, при чому деякі «забували» вказувати, звідки вони черпали інформацію. В Івано-Франківську книга давно стала раритетом, і читачі про неї просто не знали. Коли у 2007 році виникло історико-краєзнавче об’єднання «Моє місто», воно одразу поставило за мету перевидати праці місцевих класиків. «Станиславів і Станиславівський повіт…» побачив світ. Шарловський знову став популярним. Автор дякує пані Яніні Добруцькій-Крах з редакції Польського Словника Біографічного за надані матеріали. ІВАН БОНДАРЕВ
|
