Вивчаючи банківську історію старого Станиславова, ми бачимо, що тодішні мешканці міста без особливих труднощів отримували позику на оздоровлення чи терміновий кредит на виплату підприємницьких податків.
І це не лише завдяки більшим банкам, а й за допомогою менших кооперативних установ, а також кредитних спілок, які нерідко бували мобільнішими і лояльнішими в обслуговуванні клієнтів, пише Західний кур’єр.
Маленький Цюріх
Ще наприкінці ХІХ ст. Станиславів був банківською міні-столицею Галичини.
«Місто Станиславів має надмірну кількість банків, – зазначав станиславівський кореспондент «Кур’єра львівського». – В 1897 році в місті було аж 19 кредитних товариств, тобто найбільше у всьому краї. За Станиславовом іде Львів у парі з Коломиєю, які налічують по 11 товариств, Краків з Чортковом – по 8, Перемишль, Дрогобич, Косів і Заліщики – по 5. В Станиславові одне таке товариство припадає на 1178 мешканців, тоді як у Тернополі – аж на 14 000 людності. Але з цього зовсім не випливає, що жителі Станиславова мають можливість користатися з кращих умов кредитування. Все це «банківське процвітання» загалом полягає у збільшенні кількості дрібних єврейських товариств, які працюють з чужим капіталом, що перевищує їхні власні засоби у 15-20 разів, і всі вони мають ставку вище восьми відсотків».
Втім, у тодішньому Станиславові було достатньо не лише єврейських, а й християнських товариств, які займалися кредитуванням населення. Так, ще перед Першою світовою війною під патронатом австрійської влади в усіх більших містах Галичини відкрилися так звані ремісничі каси. В Станиславові така каса запрацювала в 1909 році за ініціативи польського ремісничого товариства «Ґвязда» під назвою «Рукодільнича кредитна спілка». Каса надавала швидкі позички на нагальні потреби, наприклад, на закупівлю сировини чи інші термінові виплати, причому цінність такої допомоги полягала передусім у тому, що позичку видавали швидко, уникаючи зайвих формальностей.
З початком Першої світової війни значну частину ремісників призвали до війська. Незважаючи на це, Каса функціонувала й надалі, бо боржники у міру можливостей сплачували борги. В часи ЗУНР у Касі знаходилося близько 100 тис. корон. В 1920 році цій установі навіть видали письмову подяку за добре ведення справ і за те, що всі кредитні зобов’язання були виплачені. Згодом через девальвацію, яка все зростала, і брак кредитів, було розпочато її ліквідацію, яку завершили у 1933 році.
На теренах Станиславова діяла ще ціла низка дрібніших позичкових кас, комерційних та кредитних товариств, а також торгово-кооперативних організацій. Проте жодна з них не відігравала в місті важливої ролі, адже то були здебільшого тимчасові утворення, які проіснували лише кілька років.
Здоров’я на виплату
В 1910 році станиславівський виробник взуття і громадський діяч Володимир Домбровський заснував Касу хворих Промислового союзу, яка мала служити передусім потребам ремісництва. Тут можна було отримати допомогу або позику на оздоровлення чи лікування. Щоправда, в ті часи існувала Повітова каса хворих, яка отримувала субвенції від австрійського уряду, але вона перебувала в руках соціалістичної партії і не користувалася особливою популярністю серед ремісників. Були нарікання на надто скупі виплати, а також невдоволення з боку майстрів, які звинувачували соціалістичних керівників Каси, що ті підбурюють підмайстрів та учнів проти цехового старшини.
Тоді при освітньому Товаристві святого Юзефа вже існувала Каса хворих для учасників цього товариства, але ця каса через надто малу кількість учасників мала бути ліквідована. Отже, користаючись із сприятливої можливості, Домбровський підтримав цю підупалу інституцію і вписав до неї шевських підмайстрів. З того моменту почався активний розвиток цієї нової інституції, яка служила потребам не лише ремісників, а й представників інших професій. Досить лише зазначити, що до Каси записалися всі банківські урядники, працівники Краківського товариства убезпечень «Флоріанка», майстри і навіть деякі робітники. Кількість учасників швидко дійшла до солідної цифри – 1800 осіб.
Якими були умови приналежності до Каси хворих Промислового союзу, можна проілюструвати на наступному прикладі. Убезпечений на суму 60 корон щомісячно виплачував 1,80 корон, а працедавець платив ще 0,90 корон, отже разом 2,70 корон. З цих маленьких сум Каса щомісячно отримувала дохід, який часом сягав 5 тис. корон. Правління працювало цілком безкоштовно, отримуючи винагороду лише у вигляді визнання і вдячності всіх убезпечених осіб.
З початком Першої світової війни Каса припинила свою діяльність. В 1915 році Повітове староство наказало продати весь інвентар на покриття боргів у шпиталях та аптеках, які виникли через затримки у виплаті внесків на убезпечення. Воєнна загроза, яка постійно нависала над містом, робила неможливою будь-яку діяльність.
Кооперативний банк станиславівської землі
Навесні 1925 року група представників міщанства, до якої входили Вацлав Хованець, Володимир Домбровський, Вінцентій Фідеркевич і Мечислав Вайсс, подала ідею заснування кооперативу, який би надавав фінансову допомогу місцевим міщанам і селянам. Після вступних нарад, які відбулися 8 лютого 1925 року, були скликані загальні збори, на яких затвердили статут і обрали учасників наглядової ради. До її складу ввійшли найповажніші громадяни та суспільні діячі.
Новоствореною організацією під назвою «Банк станиславівської землі» керували цілком професійні кадри на чолі з головою Романом Ясельським – відомим книгарем та громадським діячем. Вони відразу ж здобули повне довір’я місцевих мешканців, а директор Тадеуш Роттер міцно взяв справи у свої руки. Перші роки існування банку, що припадали на період сприятливої економічної ситуації, відразу задали кооперативові швидкий темп розвитку. Його успішна робота поставила цю інституцію на одне з перших місць у кооперативній діяльності цілого воєводства, щоправда, при значній допомозі у видачі кредитів з боку більших банківських установ.
Переломним став 1930 рік, який не дозволив банкові розвиватися далі, але передбачливе правління банку раціонально утримувало темпи його діяльності і нормалізувало його роботу. Банк станиславівської землі орендував приміщення на першому поверсі будівлі міської та воєводської влади (тепер головний корпус медичного університету). Певний час він працював також у кам’яниці Маршалкевича (тепер вул. Незалежності, 18), де розміщалося Об’єднання польських міщан.
Українські кредитні інституції
В 1902 році катедральний дяк Іван Плотнюк заснував просвітницьке міщанське товариство «Українська хата» з читальнею та бібліотекою, де були українські часописи. Учасниками цього товариства стали переважно залізничники та службовці, які мешкали у передмістях, а працювали в Станиславові. Уже на третьому році діяльності в «Українській хаті» створили «Міщанську касу» для матеріальної допомоги своїм учасникам. У квітні 1911 року «Міщанська каса» придбала кам’яницю на розі сучасних вулиць Незалежності та Шашкевича.
Поруч із касою запрацювало українське міщанське товариство, і поступово за кам’яницею закріпилася назва «Українська хата». Невдовзі товариство за 60 тисяч корон придбало у ресторатора Філіпа Ганца два сусідні будинки (тепер вул. Незалежності, 25 і 27). Вони планували збудувати там чотириповерхову «Народну гостиницю», але завадила Перша світова війна.
В 1930-х роках товариство «Міщанська каса» змінило назву на «Український кооперативний банк». Його очолював Кость Вишневський, палкий прихильник і меценат українського театру імені Івана Тобілевича. В 1935 році на загальних зборах обрали ще двох директорів банку – Миколу Швалюка і Степана Слюсарчука. З початком Другої світової війни і приходом «перших совітів» Вишневського заарештували й вивезли, а згодом він безслідно зник у ГУЛАГу, С. Слюсарчук утік на Захід, а М. Швалюк ще якийсь час працював, стягуючи з боржників прострочені позички. Згодом банк ліквідували.
В 1922 році в Станиславові запрацювало представництво Земельного банку, центральний офіс якого знаходився у Львові. Проте це була ще не повноцінна філія, а так звана «агенція», яка мала досить обмежені функції. Директором цієї агенції був Федір Олесницький. В 1935 році агенція нарешті стала повноцінною філією, і її директорами стали Т. Мартинець та І. Волянський. Цікаво, що важливим клієнтом цієї української банківської установи було станиславівське єпископство.
Лише у 1928-1929 роках Земельний банк надав станиславівському єпископству кредитів на суму, що перевищувала 450 тис. доларів США. Ці кошти були витрачені в основному на придбання маєтку в Богородчанах, доходи від якого спрямовувалися на церковні та благодійні цілі. Проте такий великий кредит єпископство одержало не просто так, а під солідну заставу церковного майна – 8 400 моргів землі (один морг – 0,5755 гектари) із шістьма мурованими будинками, вісьмома млинами, тартаком, двома цегельнями, цехом із виробництва гіпсу і двома чотириповерховими кам’яницями у Станиславові.
Незважаючи на такі строгі умови отримання кредиту, станиславівські українці, зокрема священники і купці, ставилися до Земельного банку з великим довір’ям. Вони охоче відкривали у цьому банку рахунки, зберігали заощадження і проводили різноманітні фінансові операції, завдяки чому філія у Станиславові з часом стала поважною фінансовою установою. Справи банку йшли так добре, що головний офіс у Львові навіть будував амбітні плани відкрити ще дві філії – у Тернополі й Коломиї, але ці плани були перекреслені війною.
Особливо значний вклад у розвиток станиславівської філії та її перетворення у поважну фінансову установу здійснив директор Теодор Мартинець.
До речі, він ще й провадив активну громадську діяльність, зокрема у 1929 році займав посаду відповідального редактора «Літопису червоної калини» – популярного літературного щомісячного видання. Був активним учасником і меценатом освітніх товариств «Просвіта» і «Рідна школа» на Станиславівщині, керівником місцевого Українського спортивного товариства «Пролом». У сучасному Івано-Франківську є вулиця Сотника Мартинця, яка нагадує нам про цього видатного військового, громадського і банківського діяча.
Олена БУЧИК |
