Цю лекцію було прочитано 25 січня 2017 року в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького у рамках виставки «Гуцульське Різдво» («Збруч» уже публікував текст викладу з цієї серії, присвяченого іконі на склі). Автор є не лише дослідником і знавцем художнього металу, а й колекціонером, викладачем Львівського державного коледжу декоративно-прикладного мистецтва імені І.Труша, автором-упорядником альбому «Гуцульські художні вироби з металу».
Вироби з металу на Гуцульщині були відомі здавна. Вони сягають коренями ще часів Київської Русі (може, й давніших), але традиції все ж збереглися. Чим характерне це виробництво? Тим, що ці вироби робилися з латуні. На Гуцульщині прижилася назва «мосяж, мосяжництво». «Мосяж» походить від польського слова mosiądz – латунь. Слово «мосяжництво» було місцеве, у XIX столітті воно ввійшло вже в українську мову як вид обробки металів. Тим воно відділяє цей промисел від інших: від золотарства, яке робили в інших частинах України, від ковальства й інших видів металообробки. Мосяжництво характерне для Гуцульщини.
Якщо порівняти народні мистецтва Східної Європи, то це унікальне явище. Тому що стільки виробів мосяжних, такого їхнього різноманіття і таких різних прийомів, технологій не має жоден інший народ. Щось мають подібне словаки, але все ж не таке. Розквіт мосяжництва був саме на Гуцульщині.
Дуже мало відомо про початки мосяжництва – відколи воно було, яке воно було. Цей край не був досліджуваний, і дуже мало збереглося з тих попередніх століть описів. Професор Львівського університету Бальтазар Гакет (Hacquet)отримав замовлення від австрійського уряду на дослідження природних багатств Східних Карпат. І він у 1791-1793 роках досліджував ці райони. У 1794 році він випустив свою книгу, яку надрукували в Нюрнберзі. І там він побіжно згадав, що місцеве населення користується саморобними хрестами на ланцюгах, має топірці, згадав чільця, череси з металу. Тобто, це була перша згадка про мосяжні вироби.
Ми можемо казати, що на кінець XVIII століття мосяжництво вже в гуцулів було. Що було на початку XVIII століття, що – в XVII-му, зараз дуже важко сказати. Я собі дозволив певні речі в книжці поставити на XVIII століття – правда, часом під знаком питання. Хоча, мабуть, сміливо можна посилати їх у глибину, тому що вони не характерні для всієї решти виробів XIX століття.
З XIX століття варто згадати книжку «Історичний нарис про гуцулів» Софрона Витвицького 1863 року (це парох села Жаб'є).
У 1894 році була праця «Гуцули» Раймунда Фрідріха Кайндля, доцента Чернівецького університету.
А також основоположна праця, яка була написана львів’янином Володимиром Шухевичем, професором реальної школи у Львові. Він понад 20 років досліджував Гуцульщину на замовлення графа Володимира Дідушицького, який був відомим меценатом, колекціонером. Шухевич там провів багато років, здійснив багато експедицій, зібрав великі збірки. Зараз збірка Дідушицького зберігається у Львівському музеї етнографії. А у Національному музеї є збірка Володимира Шухевича – те, що він залишив для себе. Ця праця Володимира Шухевича є однією з найбільш описаних, там є цілий розділ в другому томі, присвячений мосяжництву, його технології (в 1899 році). Єдине, чого бракувало всім тим першим виданням, – це ілюстрацій. Вони нічого не зображали. Лише кілька ілюстрацій дав Шухевич, але він не вказав центрів виробництва й майже не дав імен мосяжників.
Варто зазначити, що в той час вийшла дуже для нас вагома (саме своїми ілюстраціями) праця Людвіка Вербицького (Wierzbicki), адміністратора львівського Міського промислового музею. Він видав десять папок з таблицями з різних видів народного мистецтва. І одна з тих папок була присвячена гуцульському металу. Там є 12 таблиць. Вона є в нашій книжці, яку ми видавали. Ми ці таблиці повністю передрукували, оскільки знайти ці видання майже нереально. Вона для нас є цінна тим, що це видання 1882 року і там є багато ілюстрацій. Від того ми можемо відштовхуватись. Ще він там цікаво писав у передмові, що на той рік вже дуже мало було мосяжників. Він казав, що є заледве 15 мосяжників, які ще працюють в горах. І ті останні речі вже не рівняються до тих попередніх взірців ні якістю виробу, ні їхнім художнім оздобленням. Це мистецтво занепадає.
Навіть для альбому, писав Шухевич, вони визбирували речі по приватних домівках. Тобто, ті речі, які опубліковані там, можна сміливо посувати до середини, може, до першої половини XIX століття. Часові терміни мосяжного промислу наразі є дуже складні. Як починають досліджувати, то виникає щораз більше питань, аніж відповідей.
Були публікації по металу Івана Раковського в 1920-х роках, Маковський видав «Народное искусство Подкарпатской Руси».
Після війни тут працювали наші львівські дослідники. Вагомою є книга Любові Сухої 1959 року. Саме вона дослідила орнаментику та найбільше вказала центрів виробництва й імен майстрів. Був ще альбом Жолтовського «Художній метал західних областей України».
Це такий побіжний огляд. Бо й наш Інститут колекціонерства видав у 2002 році альбом «Із приватних збірок. Мистецтво Гуцульщини та Покуття», ми там дали багато хрестів, чого в радянський час в альбомах не було.
І дійшло все до того, що вийшла книжка «Гуцульські художні вироби з металу кінця ХVIII – початку ХХ ст.» в 2011 році, яка після Людвіка Вербицького (Wierzbicki) 1882 року, є, мабуть, найповнішим виданням з того, що ми зібрали по художньому металу Гуцульщини.
На жаль, я не зміг всього помістити, бо об’єм книги розростався. Багато чого довелось відкинути.
Це тема, яка ще потребує досліджень. Є багато молодих кадрів, яких треба до цього залучати й піднімати фонди. Я ознайомився лише з кількома збірками: Львівського музею етнографії, приватними збірками, Національного музею в Коломиї. Краківський і Варшавський музеї мені дали фото, але я не отримав доступу до Віденського музею. Нещодавно вийшла книга Санкт-Петербурзького музею етнографії, там є колосальна збірка, зібрана Федором Вовком. І там також є прив’язки, що є хрести 1904-1905 року на Галичині та Гуцульщині, де він зібрав цю збірку під час експедицій. Ось так вишукуються окремі дати, які потім дадуть можливість зібрати цілісну картину. Тому що датованих гуцульських речей – практично одиниці, і так вони розкидані, що тяжко викласти якусь картину.
Ми є в залі гуцула-чоловіка, гуцула-ґазди. Почнемо з того, як гуцули використовували метал. Гуцули дуже любили яскраві кольори і все блискуче. Металу на них було дуже багато – як у жіночому строї, так і в чоловічому. Трошки прослідковуються циганські впливи (хоча й кажуть, що, може, мосяжництва їх навчили цигани). У гуцулів червоні штани, яскраві космацькі вишивки, коралі, пацьорки ("венеційка") – це все в них яскраве, блискуче. Чомусь вони мають такий сильний потяг до таких речей.
Щодо технології виробництва, то вона в гуцулів збігається з технологією часів Київської Русі. Навіть термінологія процесів і виробів схожа. Аналогічні вироби трапляються як у тому періоді, так і в гуцулів. У них якось цей процес виробництва затримався на кілька століть. Як було в Київській Русі, так і гуцули небагато змінили, тихо собі працювали в горах, ніхто їм не заважав.
Якщо зробити загальний поділ, то в гуцулів є три основні види металообробки. Перше – литво, ливарництво. Це великі масивні вироби, які мають об’єм. Другий спосіб – це холодна ковка, кування. Тобто, вони робили бляху і з неї виклепували частину виробу. Третій спосіб – це вироби з дроту, в’язання з дроту. З нього в’язали ланцюги й інші речі для монтування.
Щодо литва, то лили вони дуже просто. Коли гуцул хотів відлити якийсь виріб, він робив дерев’яний «фірмак». «Фірмак» відтискали в глині. Бралися дві глиняні половинки, вирівнювалась одна сторона, брався «фірмак», втискався в один бік, потім в другий, і ті форми потім складали. Згодом, коли був готовий «фірмак», прорізались рівчаки, щоби залити у форму латунь. Форми обкручували міцно дротом і замазували глиною. Для міцності вони могли форми ще й випалювати.
Заливали метал. Метал ще міг не бути вистиглий, але форму розбивали, видавлювали виріб і кидали його в воду гарячим, щоби він загартувався. Після цього майстер сідав, брав напилки – спочатку грубий для випилювання, потім – тонший, яким шліфував. Після цього він брався до оздоблення.
Оздоблювали двома методами: карбування та ритування.
Карбування: у них були різні невеликі пуансони, й набивали ударами крапочки, кружечки, рисочки. Або ж брали штихель (сталевий різець), яким різьбили різноманітні трикутнички й таке інше.
Вони поєднували різні мотиви. По-гуцульськи відливати називалося «сипання» або «зливати мосяж». А оздоблювати називалось «писання», «писати мосяж». Ось така в них була технологія.
Почнемо з головного убору гуцула – шапка, тобто, крисаня, капелюх. Всі ми знаємо капелюхи з кольоровими оздобами. А ось такі давні кресані оздоблювалися бляшаною обводкою. Ці бляшані обводки мені практично ніколи не траплялися, вони дуже рідкісні. Збереглися вони в музеї етнографії. Вони були ажурні й до того ж з одного боку на них були витиснені орнаменти. Ще були стрічки, якими вони також оздоблювали капелюхи. Це все було на давніших кресанях. Був, як бачимо на фото, підборідник, який тримав капелюх. Підборідник робився зі шкіряного паска, набитого мосяжними бляшками, і були пряжки, які кріпились до капелюха.
Гуцули-чоловіки носили на шиї шовкові хустинки, які були модні на той момент. І цю хустинку вони зав’язували не на вузол, а вбирали туди мосяжний перстень. Через перстень протягували ті хустинки. Пишуть, що для хустинки були спеціальні перстені з круглим вічком. Таке щось подібне я зустрічав у фільмах в індіанців, ковбоїв.
Шийна прикраса – мосяжний хрест. При підготовці книжки я проводив поділ тих хрестів. Є хрести маленькі – від 2 до 5 сантиметрів. Це є зґардові хрести, які йшли на зґарди – можливо, дітям малим або ж вони могли йти як тільничок. Наступний розмір – від 5 до 8 сантиметрів. Це є хрести середнього розміру. Такі хрести могли бути нагрудними (менший хрест могла носити й жінка), а також могли йти як центральні на зґарди. А чоловічі хрести – це від 10 до 15 сантиметрів. Це великі, важкі хрести на грубих ретязях. Це були так звані ґаздівські хрести. Кожен гуцул мав такий хрест. Він не носив його щодня, це була все-таки святкова прикраса, недільна. Я не думаю, що він ходив з ним кожного дня на роботу – чи то ліс сплавляти, чи полювати з таким великим хрестом. Бо такий хрест міг важити грамів триста.
Хрести за розмірами: зґардовий (4х6 см), середнього розміру (6,5х7,5 см), ґаздівський (10х12,5 см).
Є в музеї етнографії така прикраса, де є три великі хрести, а далі йде грубий ланцюг, ретязь. Казав мені чоловік в музеї етнографії, що це теж чоловіча прикраса. Це не зґарда, але була ось така прикраса. Може, був такий гуцул, якому одного хреста було мало і він хотів мати три великі. Але немає підтверджень, чи це дійсно вони носили по кілька хрестів, чи ні. Наразі не можу сказати.
Далі в гуцулів був характерний для них “черес“, пояс. Були в них як пояси, так і череси. Пояси були трохи пізніше. Череси я вважаю більш давнім виробом. Черес – це широкий шкіряний пояс, сантиметрів певно з 20 (може, й більше) в ширину. На фото ми бачимо дуже багатий черес, з гарними фігурними пряжками.
Черес був зроблений із грубої волової шкіри, складеної вдвічі. Черес, кажуть, був корисний, коли вони сплавляли ліс, він їм хребет підтримував. Його ще використовували як кишені. За ним також могли носити ножі, люльку, гроші, пістоль. Череси були шкіряні й оздоблені. Знаю зі свого досвіду, що череси були широкі й вузькими ремінцями зашпилювалися. Найвужчий черес, з моїх спостережень, був від двох ремінців, а найбільший мав п’ять. Пряжки бували від простеньких стром аж до пишних оздоблених пряжок (це залежало, мабуть, від вартості виробу та заможності гуцула, який це купував).
Крім того, черес мав ще різні мосяжні оздоби. Були спеціальні латунні кільця, які мали по краях 4 прорізи, мали награвіровані хрестоподібні чи шестипелюсткові розетки-мотиви, і вони вдягалися на поясок. Так їх на чересі в ряд могло стояти 5-7 штук. Бували оздоби на черес просто з бляхи, ажурні.
До череса кріпилися ще всілякі ланцюжки. На тих ланцюжках могла бути підвішена протичка до люльки (щобb не забилася), міг підвішуватись мосяжний наключник чи гаманець. І ще в них була дуже цікава оздоба – ретязі, ланцюжки. Це були в’язані ланцюжки. Гуцули поверх череса могли вбирати ще один пояс з ланцюгів, який мав дві великі пряжки і йшло там 5-7 паралельних ланцюжків. Був ще спосіб, коли гуцули довгий ретязь (довжиною поза два метри) кільцем чіпляли до якоїсь підвіски і потім себе ним обмотували.
На ногах гуцули носили постоли. Спершу постоли були в’язані, а потім з’явились ще й пряжки.
Ходили також у чоботах. Чоботи могли мати теж оздоби. На п’ятці часом маленькими латунними цвяшками набивали всілякі орнаменти, а часом прибивали остроги. Хоча острога це дещо інше – це таке, щоби колоти коня під бік, щоби швидше біг. У гуцулів не було на них того коліщатка колючого. Тому острога на чоботах була більш декоративна.
Це те, що стосується одягу. Крім цього всього, гуцул мав на один бік одягнену тобівку чи ташку, а на другий бік – порохівницю. Хтось писав у XIX столітті, що це йде в гуцулів як броня. Бо спершу на ньому є пояс, широкий, в два ряди шкіра плюс метал, далі йде один ремінь, оббитий металевими «бобриками», навхрест іде другий ремінь, а поміж тими ременями великий газдівський хрест. Тож навіть вдарити гуцула нема куди.
Тобівка – це є торба. У ній гуцул носив тютюн, кресало й інші дрібні речі. Є приклад «старосвітської» тобівки десь середини XIX століття (так називали гуцули тобівку «старого зразка»). До неї йшли певного типу пряжки. Почався у гуцулів тип півкруглих тобівок десь з кінця XIX століття й існував до Другої світової війни, в 1930-х роках їх робили. Ті просто оздоблювалися ґудзичками, з різними гравіровками та декором.
Інші ж набивались по-іншому принципу: посередині ліпився медальйон. Медальйони бувають переважно дві пташки стилізовані, буває медальйон з левом, буває два леви (це, мабуть, впливи з єврейського мистецтва). Казали, що є з оленем, але мені не траплялись, і буквально один раз я бачив тобівку з тризубом, але це вже десь 1930-і роки.
Крім тобівки, була ще сумочка «ташка». Вона відрізнялась від тобівки малим розміром. Зашивався бляхою перший клапан, болти – вона була вся практично в металі. Ташки практично всі мають однакове оздоблення. Про призначення ташки важко сказати. Хтось казав, що це більше торба для прикраси, бо вона дуже вузька (я туди навіть руку не запхаю). Можливо, ця ташка була підвішена просто для симетрії. Порохівниці виходили з моди, то носили ташку.
Порохівниці в гуцулів були трьох типів: круглі (кулясті) дерев’яні порохівниці, оздоблені металом; другий тип – це "оленячий ріг"; третій же тип – це коров’ячі роги, порохівниці серповидної форми.
Зброя – гуцульські рушниці ("кріси", як вони їх називали) і пістолі. Дуже мало збереглося їхніх рушниць. На крісах було мало металу. Вони переважно були дерев’яні. Вони більш цікаві саме дерев’яною різьбою, дерев’яною конструкцією. На рушниці була спеціальна засувка, де всередині був видовбаний приклад, де тримали кулі. Коли гуцулові треба було стрільнути, він як із пеналу витягав кулю. Тут представлений «клемівний» механізм.
Щодо пістолів, то вони частіше траплялись в мосяжному оздобленні, особливо низи ручок. Така інкрустація називалась «жировання» (тобто, оздоба дерева металом). «Клемівний» механізм є з XIX століття. Приблизно з 1820 року з’явився капсульний механізм, простіший. І поступово частина гуцульських пістолів ставала капсульною. Я думаю, що гуцули брали часом механізм з давніших пістолів і самі доробляли й оздоблювали ручки.
Чомусь у гуцулів була модною звичка курити. Курили й жінки, й чоловіки. Їхні люльки є цікаві й нетипові для решти українського народного мистецтва. Є теорія, що це був вплив східний. Тому що ще при Шухевичу гуцули ходили на заробітки в Туреччину, через гори, через Румунію. Тож цілком можливо, що звідти були привезені й форма, й розмір люльки, та й сама мода на куріння.
Тут є представлені дві люльки. Одна люлька має плетіння з ланцюжка, це є люлька з череп’яним низом. Це давніші люльки, вони мали глиняну чашечку, до якої кріпився металевий комин і цибух. Щоби глина не знищилась, для міцності гуцули її гарно вив’язували дротом, робили таку собі декоративну обплітку.
Інша люлька вже є, мабуть, пізніша, бо чашечка (як її називали, «сподок») вже є відлита з металу. Ті коминки були різної довжини, в музеї етнографії є люлька довжиною поза 20 сантиметрів з довгим цибухом і комином. Всередині комин має залізну «цитрувку», щоби вона не перегорала, а зверху його бакуном набивали. Мали гарні кришечки, з «кучерями». На кришечках були дірочки, щоби була тяга. Кріпили люльки на ланцюжки. Якщо він був довгий, то його підвішували на шию, а якщо короткий, то могли прив’язувати до пояса.
Кресало в нас представлене досить просте, сталеве, коване. Але в гуцулів були різновиди кресал мосяжних, де знизу йшла сталева пластина. Саме кресало відливалося з латуні. Були кресала у вигляді коника, у вигляді собачки зі змією та пташок. Кресала були для викрешування вогню.
Ще в гуцулів був цікавий інструмент для куріння – це «протичка», проколювач. Він існував через те, що дуже вузький був низ, а кажуть, що тютюн в гуцулів був низької якості (можливо, самосад, який вони садили), він дуже перегорав, забивав отвір, через що не було тяги. Доводилося той нагар виколупувати. Для того гуцули придумали такий інструмент – «протичку» з загнутим кінчиком, щоби зручніше було дістатись. Але гуцули не були би гуцулами, якби вони не оздобили другий бік протички. Коли я готував альбом, пройшовся по музеях і найбільше був вражений різноманітністю форм протичок: вони є прямі, з бляхи, зігнуті під кутом, є ковані й багато-багато інших.
Гуцул без коня – це не гуцул. Була навіть спеціально виведена порода «гуцульського коня». Він був низькорослий, але дуже витривалий, що було необхідно в горах. Гуцули дуже любили коней. Ось, до прикладу, є «тарниця», сідло, на якому ще в оригіналі було металеве кільце для його кріплення. Кріпилася тарниця тим, що йшла «упруга». Це така ткана крайка, довга смугаста смужка. Дві попруги йшли під живіт коня. На двох кінцях вони мали пряжки, які прив’язували до сідла, і таким чином то сідло трималося. Як же вони любовно ті пряжки відливали, обробляли, гравірували, хоч їх особливо й видно не було. У кінські речі вони стільки вкладали праці!
Я описав у книжці, що в нас колись був випадок, що трапилась зґарда коняча. Але мені того не показали. Хлопці, які її знайшли, подумали, що «кому треба така довга?», й порізали, зробивши її жіночою, коротшою. Я потім в них випитав, нащо вони її зіпсували. Казали, що така зґарда була конячою прикрасою, на ній було більше 30 маленьких хрестиків-«павучків». Тобто, гуцули дуже пишно оздоблювали елементи кінської упряжі.
Гуцульське стремено (дерев'яне). Хвилясті та напівкруглі лінії, хрещатий знак – латунні ("мосяжні") вставки. Крапки – втиснені в дерево металеві кільця. Кільце для ременя – залізне. Ілюстрація з книжки Р.Ф.Кайндля "Гуцули"
Був ще в гуцулів такий елемент, як стремена. Я не думаю, що вони з такими стременами їздили кожного дня. Пишно оздоблені стремена були більш парадовим, весільним варіантом. Тому що цей елемент упряжі висить в коня під животом і туди ставиться нога з болотом. Однак на них немає вільного сантиметру, настільки щільно вони їх оздоблювали.
Були в гуцулів ще й топірці. Кожен гуцул мав незмінний придорожній атрибут – палицю. Бо горами ходити без неї не так просто. Відтак палиця була настільки потрібна у вжитку, що згодом стала незамінною. Тільки в гуцулів вона увійшла в народний стрій, який включав тобівку та палицю. В інших регіонах України немає ще якогось такого елементу в строї, окрім одягу та прикрас. Ну, і ще люлька також є таким елементом, бо уявити старого гуцула без люльки неможливо, має бути вона, палиця та тобівка.
Давніші топірці були зроблені як сокирки сталеві. Вони називалися «сталєнка», «сталівка». Сталевий верх і така ж довга ручка, не оздоблена. Така палиця була і інструментом для гострення, з нею можна були йти в гори, зрубати якогось гілля на розпалення ватри, можна було підпиратися, бо ж ручка була довга, а можна було й вовка відігнати. Це була водночас і зброя, і звичайна господарська річ.
Пізніше гуцули так звикли до палиці, що вона стала повноцінним елементом їхнього строю і використовувалась для підпирання. З ними вони ходили на свята, на весілля, до церкви. Хоча така палиця не була зброєю, та кажуть, що як гуцули напивалися, то билися ними, як має бути, і не важливо, що вона сталева.
Тут представлені ще дві палиці, більш давні. Це середина чи навіть початок XIX століття. Вони є дуже масивні, прямі. Топорища в них гладкі, не оздоблені. Однак і вони розвивались, згодом їх обплітали, інкрустували, робили «жирування», оздоблювали пацьорками. Але це вже був кінець XIX – початок XX століття.
Була в гуцулів ще й така форма палиці як «келеп». Він походить від старого «келеф», бойовий чекан. Колись у давніх культурах з бронзового віку був такий бойовий чекан. Він був більш загострений з гострим напівзігнутим молотком, дзьобом, яким билися в бою. В гуцулів він закрутився – як вони казали, «заклебучений» (закручений). Кінець став тупим і трансформувався в такий різновид палиці, який називали «келефом». «Келеф» має шишечку – на відміну від топірців, які мають простішу оздобу, і «келефи» ще мають шестигранну палицю, інколи вона може бути кругла (топірці ж мають плоску).
Бували «келефи» обтягнуті бляхою, а бували з литими вставочками. До таких рідших варіантів гуцульських палиць належать «коники», є палиці у вигляді змії, а також Г-подібні палиці. Це, до речі, палиця зі збірки Володимира Шухевича. Тут є літери «В. Ш.» і 1889 рік. У книжці я написав, що це або Василь Шкільняк, або Володимир Шухевич. Це є або автор, або власник. Ще на тій палиці представлено дуже багато оздоб. Є тут обтягування бляхою, а внизу є дуже гарне заливання оловом. І є також набивки, ціточки, інкрустація, «жирування» металом. До того ж є ручка з гравіруванням, вона поєднує багато технік оздоблення.
Щодо жіночих палиць, то вони є простішими. Вони мають тільки круглу литу мосяжну голівку [див. вище світлину "Чукутихи" – Z]. Оздоблення, щоправда, було більш пишне, ніж чоловіче, могли бути більш «жировані». Жіночі палиці легші. Мені казали, що «келепи» носили старші жінки. Коли я взяв великого «келефа» в музеї, він такий, як топірець. Жінки, все-таки, мали делікатніші вироби. На початку XX століття бували тоненькі палички, легенькі, вони були підліткові.
Жіночі прикраси. Почнемо згори – чільце. Це святкова прикраса, весільна. Це прикраса на чоло. Вона нашивалася на тканину, яка мала ззаду шнурівки, які зав’язувалися на потилиці. Чільце є бляшаною прикрасою з бляшаними підвісками «лелітками». Вони бувають різного типу. Тут представлені три такі прикраси, давніші, з цільної бляхи. Тому що пізніше була мода робити чільце з квадратних бляшок, які нашивалися на тканину. Воно, мабуть, краще лягало по формі голови, але так само оздоблювалось лелітками. Бували чільця і тканинні, які були обшиті бісером, паєтками й знизу могли мати ряд паєток.
Жіночі прикраси на вуха – ковтки, кульчики. Вони були двох типів: одні були в стилі чільця (тобто, був гачок із підвішеними до нього лелітками – 6-8 штук, які шелестіли). А на других, замість леліток могла бути підвішена одна товстіша прикраса. Це могла бути кулька, міг бути плоский кружечок, диск з награвірованим знаком. Могла бути хрестоподібна, ромбоподібна.
Шийні жіночі прикраси – це є зґарди. Їх гуцулки носили багато. І коли гуцулка йшла з хати, то все вбирала на себе – якби хата згоріла, щоби мала за що нову поставити. Тому що це все «венеційки», коралі, все вони на собі носили. Зґарда – це шийна прикраса, маленькі хрестики. Вона також має архаїчну історію, бо є подібні прикраси ще в Київській Русі, називаються «крини». Вони були не з хрестиками, а з складнішими формами. Подібні речі є і в грузинському народному костюмі (з хрестиків намисто), але трохи іншого плану, ніж гуцульські.
У роботі над книжкою я спробував вивести формулу, як та зґарда робилась, чому. Але я не знайшов якоїсь логіки в кількості хрестів. Єдине, що я можу сказати, що зґарда може бути однорядна, дворядна і трьохрядна. Більше, ніж три ряди, я не бачив. Кількість хрестиків в одному ряді може бути мінімально від трьох і щонайбільше до 20 в одному ряді. Якщо три ряди, то могло бути й більше.
Хрестики зґардові маленькі. Може бути зґарда з абсолютно однакових хрестів, може бути, що по центру якийсь один великий, може бути з наростанням розміру хрестів. На зґардах всі ті хрестики відділені один від одного, щоби вони не збігалися в купу. Відділяти могли як бусами, венеційкою, так і робилися спеціальні «переріжки» (перетинки). Вони бувають скручені з латунної бляхи трубочки, оздоблені. Є такі типи, що на тих латунних трубочках припаювали литу гравіровану розету. Найчастіше бувають кручені з дроту.
Кріпилися зґарди по-різному. Є варіанти зґард, які мають ззаду чепраги, а є такі, що вдягаються через голову. Відтак важко вивести якусь логіку вироблення зґард.
Мосяжників не було дуже багато, не в кожному селі були такі майстри. Продавались мосяжні вироби на ярмарках. В літературі пишуть, що навіть якщо займатись мосяжництвом в той час, треба було мати ліцензію, дозвіл на виготовлення мосяжної продукції. Тому мосяжники то все робили підпільно, закопуючись в землянки. Після того вони хворіли від тих випарів олова та решти матеріалів. А те, що вони виробляли, тихо здавали перекупникам дешевше. А перекупники вже везли всі вироби в курортні місцевості, де відпочивало панство. Тому й не знати де і як носили зґарди, бо продавали їх не самі майстри, а перекупники, які не зважали на місце створення виробу.
Чепраги – це є застібки. Мене часто питають, які чепраги йшли на зґарди. На зґарди йшли чепраги меншого діаметру. Більші чепраги вироблялись для одягу – на кожухи чи навіть на пояси. Зґарди носилися поверх. Гуцули одягали венеційку (коралі), а зверху одягали зґарди. Є дані Шухевича, що вага прикрас сягала до 3 кг.
На постолах у жінок була та ж сама пряжечка. Носили вони й перстені, обручки.
Можу ще сказати, що існувало це все мистецтво в XIX столітті, доки туди не почали їздити туристи. Так і пишуть старі дослідники, що мосяжники жили своїм устроєм і натуральним господарством. І все в них було добре, все вони собі робили. І раптом у XIX столітті Європа виявила Гуцульський край, своєрідну екзотику з архаїчним устроєм. І туди почали їздити туристи, туди збудували колію. Відтак з’явилась фабрична продукція: бляшані мисочки, горнята, штамповані хрестики, медальйончики, прикраси. І все це дешеве просто витіснило мосяжне виробництво. Через дешевизну воно стало модним. І мосяжники потрохи перестали виготовляти свої вироби, бо їм не вистачало виробітку. Їм доводилось закидати свій промисел і йти в інші галузі: сільське господарство, обробку землі.
Потім прийшла Перша світова війна. Частину мосяжників забрали на фронти. Хтось не повернувся. Їх щораз ставало менше. Після Першої світової війни прийшла економічна криза, було важко, не було матеріалів, грошей.
Потім якось відбувся спалах мосяжного промислу на початку 20-х років XX століття. Тоді хлинуло більше туристів. З’явилися курорти (Ворохта). І такий наплив туристів остаточно добив цей промисел. Тому що почали їм на догоду робити якомога швидше і якомога дешевше, через що впала якість. І оті старі речі в XIX столітті чудово вигравірувані, прикрашені, вже в XX столітті були зроблені як-небудь, щоби тільки швидше. З’явилися кольорові вставки, зникла гармонія форми та декору. Мосяжництво стало нецікавим. Ще до Другої світової війни цей промисел тягнувся завдяки старим майстрам, які ще жили. А з приходом радянської влади, яка зігнала цих майстрів у артіль, наказавши робити перстені з п’ятикутними зірками й з ідеологією, мосяжництво зникло.
Всередині XX століття мосяжний промисел практично занепав і поки що не відновився. Щось наразі пробують робити, зокрема, копії, але я не прихильник копій. Є цікаві ювеліри, які починають робити на основі гуцульського мосяжу свої варіанти чепраг, хрестів. Таки дала наша книжка поштовх до роботи в цьому напрямку.
Оксана Валько
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
Використані матеріали Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, Fairy Tales Box, "Фотографії старого Львова","Рукотвори" та інших ресурсів |
