На Прикарпатті збереглося чимало унікальних великодніх традицій. Наприклад, у рівнинних бойківських, опільських чи покутських селах прославляють воскреслого Христа головно розмаїттям гаївок, у гуцульських Березовах на Косівщині — яскравим театралізованим хрещиком, і лише у покутському Чортівці на Городенківщині і ніде інде — чоловічим сербеном і т. д. і якщо гаївки співають чи латкають, а хрещика водять, то сербен, навіть попри те, що має елементи співу і танцю, — статечно іде.
І. Вагилевич, О. Кольберг, М. Кучірка, С. Волчук, В. Баран, М. Болотенюк, Л. Стражник, Я. Левкун, І. Соловка — не одне століття жителі Чортівця, науковці, етнографи, краєзнавці, журналісти та ін. насолоджувалися великоднім сербеном і намагалися розгадати його унікальність. Та й досі ще ніхто не сказав усього про сербен, тож кожен дослідницький пошук чи інтерпретація мають право на життя. Бо, на наш погляд, унікальність цього великоднього сільського дійства прослави Воскресіння Господнього у Чортівці якраз і захована у непізнаності. «Як піду сербена, то буду цілий рік жити», кажуть у селі і з покоління в покоління — від старого до малого, переказують легенди про дивовижний сербен, оспівуючи його у веснянках про білоданчика чи славлячи у дивовижному чоловічому танці.
Береги єднання
Село Чортовець на Городенківщині, що принишкло серед покутських чорноземів, має чимало дивовиж. і те, що головою Чортовецької сільської ради є колишній парох сільської церкви Пресвятої Трійці УГКЦ о. Теодор, — також свого роду першина. Піджартовують, що так Господь захотів, зваживши на неоднозначність назви села.
Отець Теодор ОРОБЕЦЬ, голова Чортовецької сільської ради:
— Є у селі невеличка річечка Чортовець, яка розділяє село на дві нерівні частини і яку люди називають Сага. Колись село було велике — п’ять тисяч людей, і була у ньому одна церква Пресвятої Трійці, якій тепер вже 220 років. Одного храму не вистачало — і люди збудували нову велику дерев’яну церкву. і відтак між священиками почалися тертя і непорозуміння. Тож селяни зійшлися на схід і вирішили, що поділ буде по річечці: більша частина села ходитиме до більшої церкви, а менша — до меншої. і так відбувається й досі, хоч конфесії — різні. Церква Святої Трійці, де парохом о. Віталій, — УГКЦ, а церква Святого Миколая, де правлять отці Василь і Володимир, — УПЦ КП. Дякувати Богу, що сьогодні у селі нема чвар і непорозумінь між конфесіями. Ми провадимо разом водосвяття на Йордан, церковні громади ходять одна до другої на храмові свята — священики і вірні з процесіями йдуть на спільну Службу Божу. Тож Сага не ділить село, а єднає. Свого часу, коли я був на парохії греко-католицькій, нам з покійним православним священиком о. Степаном Мойсеєм вдалося втримати традицію єднання і толерантності між конфесіями.
«...Гей би танець і не танець»
Сербен, який уперше описав 1882 року поляк Оскар Кольберг як військовий чи ритуальний танець, і сьогодні у Чортівці вважають візитівкою села, а то й «світовою культурною спадщиною». Про нього створено чудові фільми на обласній і столичній кіностудіях. А свого часу незмінний ведучий сербена іван Палагіцький, оповідаючи, що сербен придумав один панич-серб, і характеризуючи його унікальність, наголошував: «Це щось таке, гей би танець і не танець». Дехто його називає навіть хороводом. Та кожна доба залишає свій відбиток на всьому, зокрема і на переказах про сербен.
Валерій ЧОРНОПИСЬКИЙ, житель села Чортовець:
— Свого часу мій покійний стрий іван Соколюк заперечував версію, що назва нашого села може бути пов’язана з нечистою силою. Бо для української мови, пояснював, не характерне вживання слова «чорт» для означення злого духа тощо. Він розповідав, що при монастирях були монахи-літописці, яких називали «чертами». А ще, можливо, від слова «черта» — помежів’я земель, які не завоювали татари. За радянських часів село називалося Назаренкове, але люди наприкінці 70-х років знову повернули селу давню назву Чортовець.
Щодо походження сербена існує багато версій, але ніхто професійно цього не досліджував. Навіть є версія, що дійство походить ще з часів язичництва. Малоймовірно, що сербен міг бути бойовим чи ритуальним танцем. Спеціально цього дійства ніхто в селі не вчить, а передають сербен за традицією. Ми навіть свого часу завдяки о. Теодору організували у селі районний фестиваль «Сербен». Звісно, стрижнем дійства був сербен, який ішов від церкви до церкви. Тому що у нас традиційно щороку почергово сербен починається — то від однієї церкви, то від другої. Сербена в часі фестивалю йшли всі — спочатку хлопчики-дошкільнята, відтак — молодші школярі, далі — старшокласники, а наостанок — юнаки і дорослі чоловіки. Сербен у нашому селі ходить три дні Великодніх свят, а завершується у Провідну неділю. На Великдень — після Служби Божої і чину освячення гробів на цвинтарі — люди сходяться біля церкви і починають сербен. Жінки сідають під церквою або стоячи латкають, співають веснянки чи гаївки, а чоловіки рушають навколо церкви і тричі її обходять. З роками інтонація, мелодія і рухи сербена не змінилися. Дійство супроводжується постійними переспівами. Співають і жінки, і чоловіки. І навколо церкви, і уздовж села. Ведучим сербена у нашому селі традиційно був Іван Палагіцький. Як на мене, то кульмінація дійства — у часі завершення сербена, коли і чоловіки, і жінки разом співають. Енергетика багатоголосся — потужна.
...На Великдень сербен триває біля церкви довго — від п’ятої до дев’ятої години після обіду, а інколи й до шести годин. А у Провідну неділю іде селом. Є супровід сопілкаря. Перед початком танцю чоловіки ставали пліч-о-пліч, утворюючи довгий ланцюг. За закликом ведучого «Раз, два, три — брі!» в темпі 2/4 такту танцювальники під супровід сопілки і бубна робили два кроки вперед, один — убік. Етнограф Оскар Кольберг, перебуваючи у Чортівці у другій половині ХIХ ст. і вважаючи сербен військовим танцем, так описав основні його кроки: «Перший посував праву ногу наперед і ставив ступню на бік від себе, другий підставляв до неї ліву ногу, третій спочатку підносив праву ногу, а відставляючи її назад, притупував об землю. Ступаючи вперед, танцюючі нахиляли голову, а відходячи назад, підносили її вгору...» Куди йшов ведучий — туди й сербен.
Сербен — радість
Вчителька історії Чортовецької ЗШ I-III ст. Марія МОЛЯВЧИК—МОЙСЕЙ розповіла, що її маленький чотирирічний син Давид попри те, що його спеціально ніхто цього не вчив, вивчив два куплети пісні про сербен і заявив якось, що хоче вишиванку, щоб іти на Великдень сербена. А ще вона, наголошуючи, що сьогодні всі намагаються йти сербена у вишиванках, має свою версію-легенду походження цього танцю:
— Колись, коли нападали завойовники, то люди збігалися в замок в урочищі «Мочарки» і палили сигнальні вогнища. Всю територію навколо замкових мурів заповнювали водою. А коли ворога перемагали, то селяни з радості бралися за руки і танцювали сербена. А жінки у часі танцю співали веснянки про білоданчика. У шкільних підручниках описується, що українські козаки свого часу активно використовували придуману ними тактику бою — «галасу», поєднуючи співи і рухи. То чи не був це наш чортовецький сербен? У школі на уроках краєзнавства у 5-х чи 11-х класах ми використовуємо відомості про традиції нашого села та їх історію. Проте сербен передається з покоління в покоління генетично, і діти, яких ще називають хвостом сербена, ідуть сербена не з примусу, а з радістю. Ряди починають співати перший куплет почергово — від першого до останнього, відбувається своєрідне пісенне і водночас хореографічне перегукування чи багатоголосся. Якось жителька нашого села Олена Тригуб’як розповідала, що її бабуся давним-давно водила білоданчика, тато будував церкву Святого Миколая і був у ній старшим церковним братом, а чоловік упродовж багатьох років грав на сопілці, як ішов сербен.
«То була сила народуѕ»
Олена ТРИГУБ’ЯК, жителька села, 87 р.:
— Ціле життє — з молодого хлопці мій чоловік Василь грав на сопівці, як ішов сербен, а я співала. Прославляли Воскресіння Господнє, як свого часу робили наші діди і прадіди. Переказуют, що як розпаласі панщина, то люди сі дуже втішили і злапалисі за руки та пішли навколо церкви. Так появивсі сербен. Йшли самі чоловіки, а жінки позад церкви співали. Тепер вже співают перед церквов. Як сербен кінчєвсі, то ставав навколо жінок. Послухайте (Співає. — Авт.):
Гоню коні від води, від води,
А мій милий на кони, на кони.
Хустинков сі повтирав, повтирав
Тай гіренько заплакав, заплакав...
То була сила народу — до п’єдисіть і до сто жінок разом співало. і ще повний паркан. Дзвони грают. Спочатку співати починала одна жінка, а так друга, трета ... і хлопи з нами співали. Сербен починавсі словами «ішов сербен по зарінку, За ним, за ним дівка в вінку...», а закінчувався так:
Ой, сербене, сербеночку,
Не смуть мені головочку,
Бо вона вже засмучена,
Із нелюбом заручена.
І тепер у сербені нічого не змінилосі. На Великдень ідут хлопи селом від церкви до церкви, а за ними — і жінки, і діти. І священики йдут сербена, як годні. А в кінци всі вклікают і молітсі. Радість коло церкви була велика. Мій чоловік не раз аж плакав, так просивсі у бригадира йти сербена — грати на сопівці. Бо за комуністів у колгоспі трактористів і на Великдень заставлєли робити.
ѕНавіть попри те, що наші співрозмовники разом із сільським головом о. Теодором виконали для нас низанку унікальних великодніх переспівів і показали танцювальні рухи сербена, ми зрозуміли однозначно: про сербена писати — то нічого не сказати. Треба на Великдень їхати у Чортовець і йти сербена.
Ігор ЛАЗОРИШИН |
