Визначний український мистецтвознавець Святослав Гординський справедливо зараховував Вишгородську чудотворну ікону Богоматері до найславетніших творів світової церковної культури. Згідно з старовинними переказами, ікону намалював євангеліст Лука ще при житті Святої Марії. Якщо вірити легендарній традиції, то Лука створив образ Пречистої Діви на кипарисових дошках зі столу, за яким споживала щоденну їжу Свята Родина в Назареті. Всього автор одного з канонічних Євангелій і Діянь апостолів написав 70 ікон із зображенням Божої Матері. Серед зображень Богоматері існує кілька основних іконографічних типів: Одигітрія (Провідниця), Елеуса, Знамення, Оранта, Покрова та інші. Зображення Богородиці з Дитятком переважно поясні. Вишгородська ікона належить до типу Елеуса (Замилування або Ніжності). Вона символізує материнську любов Марії та нерозривне духовне єднання Її з Ісусом. Божу славу змальовано на золотому тлі. Хоча Богородиця зображена в царській ризі, але ця одежа темного кольору, бо представляє нам людську природу тіла. Золоті краї ризи нагадують нам про Божу ласку. І Мати, і Дитя поєднують у собі божеське і людське. Червоні смужки на тлі одежі Христа промовляють нам про Кров Месії, пролиту заради всього людства. Темна вуаль, що вкриває голову Марії, — це символ Її покори і підлеглості Господній волі. Над Її чолом і на обох раменах ризи є три восьмикутні золоті зірки, які уособлюють значення потрійного дівоцтва Богоматері: до, у час і після народження Ісуса Христа, у що вірує і що прославляє Східна та Західна Христова Церква. Ікону привезли в давню Русь-Україну із Царгорода близько 1130 р. як весільний дарунок для князя Юрія Долгорукого, Мономахового сина, від патріарха Луки Хризобкергеса. Її помістили в монастирській церкві у Вишгороді — заміській резиденції великих київських князів. Думки вчених щодо часу її вивезення з Києва розділилися. Одні дослідники вважають, що її викрав син Юрія, князь Андрій Боголюбський, коли недруги з Північної Русі в 1169 р. пограбували і спалили давній Київ. «Два дні, — пише літописець, — суздальці грабували і палили будинки, мордували городян, жінок і дівчат забирали собі, старих і дітей без жалю вбивали, обдирали церкви й монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони». На думку інших дослідників, автор Київського літопису зробив пізнішу вставку. Тому під 1155 р., якраз у розпал конфлікту між батьком і сином, можемо прочитати в хроніці: «і взяв він із Вишгорода ікону Святої Богородиці, що її допровадили з іконою Пирогощею із Цесаргорода в одному кораблі, і накував на неї більше тридцяти гривень золота, опріч срібла, і опріч каменя дорогого, і великого жемчугу. Прикрасивши, він поставив її в церкві своїй Святої Богородиці у Володимирі-Суздальському». Від того часу в Росії її стали називати «Владімєрской» іконою. 26 серпня 1395 р., в день, коли Тамерлан вивів свої війська з Русі, ікону було привезено до Москви, а потім повернуто до Владіміра, звідки її знову в 1480 р. привезли до Москви (нині у Третьяковській галереї). Вона була державним паладіумом московських царів. Ще донедавна в академічному мистецтві не було заведено вважати, що зображення Богородиці на визначних чудотворних іконах давньоруського часу могло повторюватись чи перекопійовуватись у творах дрібної пластики з глини і каменю або ж металопластики. Про це заговорив відомий дослідник з Росії Василь Пуцко, коли в 2000 р. було відкрито оригінал Холмської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці. Аналогії до Холмської Богоматері вчений знайшов на знаменитому рельєфі з Десятинної церкви в Києві і на так званій «білгородській гривні». Виявляється, що й тип Богоматері Елеуси (Милостивої), яка ніжно пригортає до себе Дитятко, був поширений у пам’ятках дрібної пластики домонгольського періоду, знайдених у межах Давньокиївської держави. Приміром, на одному із змійовиків ХII ст., який зберігається в Ермітажі, зображено всі особливості первісної композиції Володимирської ікони. Ще один такий змійовик є в експозиції Загорського музею в Росії. Але найбільше вразило нас відкриття, яке зробила російська дослідниця В. Антонова. На мідному образочку ХIII ст., також із змійовиком на зворотній поверхні, знайденому в с. Сахнівці (городище Дівич-Гора), вона побачила композиційне вирішення того ж іконографічного прототипу. Правда, на відміну від Вишгородської ікони, на образочку монументальна фігура Богоматері з німбом, покритим дорогоцінними каменями, одягнута в нанизаний перлами плащ. Орнамент у вигляді намистинок, який прикрашає прямокутну форму і аркове завершення іконки, імітує зернь, відому в Києві ще в Х ст. Прагнення розкішно прикрасити це зображення Богоматері свідчить про поширене пошанування такої ікони, яка послужила взірцем для тільників-амулетів. Зрозуміло, що нею могла бути тільки привезена з Константинополя Вишгородська великокняжа святиня, яку викрав Андрій Боголюбський, і на півночі вона прославила себе під іменем Володимирської. Річ у тому, що нам пощастило володіти цією реліквією. Можливо, тоді, 14 квітня 1992 року, не знаючи ще її справжньої мистецької вартості, ми підсвідомо, як щось найдорожче, подарували іконку із зображенням Вишгородського образу Богоматері при зустрічі глави УГКЦ кардинала Івана-Мирослава Любачівського біля храму Святого Пантелеймона в давньому Галичі. На початку 90-х років мало хто знав про двотомний збірник «Русские древности», в якому Богдан і Варвара Ханенки зробили опис з колекції зібраних ними сакральних старожитностей України. Якраз там було поміщено фоторепродукцію ікони, знайденої в селі Сахнівці. Яким же чином копія Вишгородської ікони потрапила до нас? Її випадково знайшов у 1989 р. у себе на городі під час весняних польових робіт учень Крилоської школи Степан Атаманчук і подарував нам. Тобто в давнину вона належала котромусь із жителів торгово-ремісничого посаду княжого Галича. Шедевр давньоруського ювелірного мистецтва ми опублікували у двох брошурках за 1991 рік, а потім пам’ятку використав у своїх монографіях професор Михайло Фіголь. Чітко пам’ятаємо, що із зворотного боку іконки було зображення людської голови, оточеної двадцятьма зміями — антична Медуза–Горгона. У наших нотатках збереглася спроба розшифрувати великий напис під язичницьким символом «Бичь яростиѕ и целительѕ Христоса Бога». Правда, оскільки напис був зроблений у дзеркальному вигляді, від правої руки до лівої, то ми сприйняли галицьку ікону як нашвидкуруч зроблену копію із сахнівського оригіналу. із таблиці ХХХ, поміщеної в збірнику «Русские древности», переконуємося, що таким він насправді був і в оригіналі. Отже, з цієї історії можемо зробити висновок, якою великою популярністю користувалася Вишгородська чудотворна ікона Божої Матері по всій Русі-Україні. Ми маємо з літопису підказку, хто і коли привіз з Києва до Галича мідний образочок. Улітку 1150 року галицький князь Володимирко Володаревич допомагав посадити на великий княжий стіл у Києві свого свата Юрія Долгорукого. Володар Галича як представник християнської країни на свято Успіння Пресвятої Богородиці спочатку «приїхав до святої Софії, а звідти поїхав до святої Богородиці Десятинної в Печерський монастир». У той же день «поїхав Володимир, — пише київський літописець, — до Вишгорода обом святим мученикам, Борису і Глібу, поклонитися». Саме там кожен з галичан придбав собі на пам’ять мідну іконку із зображенням Вишгородського образу Богоматері. Ігор КОВАЛЬ, Наталія ДУХОВИЧ
|
