Сьогодні минає 80 років від дня народження одного з великих мужів переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви — ісповідника віри отця-митрата Михаїла Косила. "Найперше своїм покликанням я завдячую своїй переслідуваній, зневаженій, а відтак воскреслій Церкві. Просто я бачив цих людей, які у собі несли цю Церкву... Якщо говорити про особу священика, який справив вирішальний вплив на моє священиче покликання, — то це покійний Михаїл Косило, який довгі роки виконував обов’язок підпільного ректора підпільної духовної семінарії, що тоді розташовувалася в селищі Дорі біля Яремча. Для мене отець Михаїл Косило був учителем священичої жертовності, ревності і чистоти. Завдяки його харизматичному — в доброму сенсі цього слова — впливові я рішився на цю дорогу, і саме в неодруженому стані, бо в тому часі послужити Церкві потрібно було до кінця» — так згадає його світлу пам’ять у своєму першому інтерв’ю уже як глава УГКЦ блаженніший Святослав Шевчук...
Дитинство... зі студитами Народився отець Михаїл Косило 20 грудня 1932 р. у с. Дорі поблизу Яремча на Надвірнянщині. Його батьки Василь і Катерина (з роду Спасюк) були ревними і побожними християнами й свідомими українцями — активними членами «Просвіти» та місцевої читальні. Так у релігійному й національному дусі виховували і свого сина, якому змалку прищеплювали любов до Бога і до рідної землі. Щоденні молитовні практики, служба Божа й святе Причастя стали для нього насущною потребою, а згодом — і трибом життя. Постать його діда Миколи Спасюка, який дозволяв прислуговувати малому хлопчині під час богослужінь, прихилили його до духовних речей. А непомітний, але очевидно один із визначальних впливів на його життя, як і на майбутню духовну формацію відіграв студитський монастир св. Пророка іллі в Дорі. Безсумнівно, ченці-студити завдяки багатим духовним дарам молитовної сили, прозріння, провідництва душ уже в передвоєнний час мали великий авторитет у краї. Ними захоплювались, їх наслідували. Особливо малі вихованці, які вже зранку поспішали на молитву до своєї церкви. З восьми років Михась співав з іншими хлопцями на хорах церковні піснеспіви, а з десяти — відповідав за підготовку літургійних книг до богослужінь. Загалом прислуговуючи в церкві монастиря одного з найстрогіших чинів східної Церкви, він з малих літ не лише здобув фундаментальні знання церковного уставу, літургійних і молитовних практик, а й формувався у сопричасті молитовному духові жертовності студитів. Друга світова війна, другий прихід «совєтів» лише загартували і посилили його потяг до непроминальних і вічних речей. У післявоєнні роки розпочинаються нові випробування для УГКЦ: Церква заборонена і переслідувана та загнана в підпілля. Студитські ченці вповні поділяють долю своєї Церкви і свого народу. Певною мірою вони закладають духовну основу «катакомбної» Церкви ХХ століття в карпатському краї. Приклад їхнього служіння, як і щире прив’язання до переслідуваних пастирів — отців-студитів, знаходить глибокий відгук у серці юного Михаїла. Для нього настає час вибору.Хрест духовного батька У травні 1949 р. на парафію в Дорі прибуває о. Антоній Казновський. Щоб мати уявлення про цього ревного священика, згадаємо тільки два епізоди з його життя: він був поставлений на парафію раптово померлого о. Глібовецького слугою Божим Андреєм Шептицьким з умовою виховати і поставити на ноги сімох дітей померлого, хоч пізніше мав ще й п’ятьох своїх. Капелан УГА. Був наділений від Бога даром проповідництва й ораторства, патріот з великим організаторським хистом та безстрашним характером, непохитний у своїх переконаннях, коли мова заходила про Господні речі чи честь Вітчизни. Побачивши в молодому Косилі палке бажання послужити Господеві та своєму народові, отець Антоній докладає всіх зусиль, щоб Михаїл зумів здобути богословську освіту в часи підпілля УГКЦ. Він пише листа до єпископа івана Лятишевського, який тоді відбував заслання у Джамбульській області Казахстану, в якого просить благословення на богословські студії для молодого Михаїла. Владика дозволяє. Семінарійні заняття він поєднує зі щоденною працею, адже родина молодого підпільного богослова в 50-х роках, як і весь наш народ, перебувала тоді у великій матеріальній скруті. А наближеність до переслідуваних монахів та опального отця Казновського викликала невсипуще «зацікавлення» каральних органів тоталітарної сталінської держави. Постійні обшуки, «роз’яснювальні бесіди», численні виклики в Яремчанський міський військовий комісаріат чи відділ МДБ створювали серйозний прес залякувань і намагань зламати молодого богослова та відірвати його від «страшних уніатів». Виглядає, що ці випробування тільки міцніше загартували майбутнього священика. Михаїл Косило складає всі іспити за програмою Львівської богословської академії. Втім, духовна праця не обмежується тихими відправами. Надворі 1958 рік. У Совєтскому Союзі — «хрущовська відлига» та боротьба з поодинокими випадками дрібнобуржуазних пережитків «якоїсь там віри в Бога, якого немає». А з «уніатами з хрестом і мечем» — і поготів, бо їх же «саморозпустили» ще в 1946 році! і раптом у селі Дорі о. Антоній Казновський ініціює, а його учень Михаїл Косило здійснює збір підписів для реєстрації греко-католицької громади та виносить перед обласною владою прохання віддати у відання цієї громади монастирську церкву Св. Іллі. Михаїлові Косилу вдається зібрати 1 250 підписів селян Дори. Можна тільки уявити собі, яку бурю викликав у «квітучій радянській атеїстичній державі» цей героїчний вчинок підпільної громади забороненої і переслідуваної Церкви на чолі з безстрашними її духовними провідниками! і відповідь не забарилася: 10 червня 1958 р. з обох взято підписку про невиїзд із с. Дори. 13 червня 1958 р. ісповідник віри єпископ Миколай Чарнецький висвячує Михаїла на священика. А 25 червня того ж року в Яремчанському суді винесено вирок 80-літньому о. А. Казновському: рік тюрми і п’ять років заслання. До його учня о. Михаїла Косила застосовано суворішу кару: два роки тюрми і 10 років виселення «за незаконну релігійну та антирадянську діяльність». У тюрмі на руках у свого учня, який уділив йому останнє святе Причастя, отець Казновський відійшов у вічність. Але він зумів передати своєму учневі незламну віру, священичу ревність і глибоке розуміння потреби послужити Господеві Христові до кінця. Отець Михаїл Косило перейняв від свого духовного батька хрест служіння своєму народові і гідно його поніс. «ісус осолоджує наш гіркий смуток і помагає нам терпеливо нести свій хрест» — слова о. Казновського в останньому листі зі сталінського табору в Маріуполі мовби потвердили їхнє правдиве ісповідництво віри. 15 січня 1962 р. о. Михаїла було знову засуджено за ст. 209 ч. 1 КК УРСР до позбавлення волі у виправно-трудових колоніях посиленого режиму строком на три роки із засланням в Омську область.
Приклад служіння З початком 70-х років ісповідник віри єпископ іван Слезюк призначає о. Косила ректором підпільної духовної семінарії. З «косилівської» семінарії вийшло 20 священиків, серед яких митрополит Василь Семенюк та багато отців-деканів. Його вирізняла євангельська убогість. Як пізніше згадував його учень о.-митрат іван Бойко, «о. Михаїл був вільний від користолюбства, завжди скромненько одягнений, що в ті часи теперішній владика Семенюк запропонував одного разу семінаристам: «Складімося і купімо отцеві Михаїлові плащ». із виходом УГКЦ з підпілля на прохання владики-коад’ютора Павла Василика о. Михаїл наприкінці 1990 р. їде на Буковину для місійної праці, де докладає багато зусиль для відновлення Церкви: творить нові громади, відкриває й ремонтує занедбані храми, розпочинає регулярні богослужіння. У Чернівцях він організовує ремонт у занедбаному прокатедральному соборі Успення Пресвятої Богородиці, облаштовує церкву Покрови Пресвятої Богородиці (р-н «Садгора»), з якої комуністи зробили контору. До речі, отець Михаїл разом зі своїми учнями власноруч розвалив зведені попередніми «господарями» перестінки всередині храму. У м. Вижниці греко-католицька громада починає почергово відправляти богослужіння разом з римо-католиками в костелі святих Петра і Павла. Отець-ісповідник зі своїми вихованцями реєструє громади в м. Глибокій, м. Заставні, смт Путилі, смт Вашківцях. В Давидівці під його керівництвом відкрито невелику церковцю Пресвятої Тройці, його стараннями повернуто церкви в с. Рідківцях та с. Топорівцях. Не полишає він духовної опіки і вірних села Селятина, яке розташоване за 150 км від Чернівців. За ревну працю та заслуги перед УГКЦ у жовтні 1991 року глава УГКЦ кардинал Мирослав-іван Любачівський нагороджує о. Михаїла нагрудним хрестом з прикрасами та митрою, а єпископ-ординарій івано-Франківський кир Софрон Дмитерко призначає отця Михаїла деканом Чернівецьким з правами генерального вікарія на Буковині... 10 листопада 2000 р. отець-митрат Михаїл Косило на 68-му році життя та 43-му році священства переходить із земного життя до Господа. Прах його покоїться на подвір’ї церкви Чуда св. архангела Михаїла в Дорі, поряд з могилою о. Антонія Казновського. Коли пригадуємо труди, терпіння та жертви цих видатних мужів-ісповідників, на гадку приходять слова Папи івана-Павла II про новомучеників та ісповідників переслідуваної Церкви ХХ століття: «Спогадаємо сьогодні з найбільшою пошаною всіх тих, які в цім довгім часі випробування дали свідчення їхньої віри в Христа і в святу Церкву. Вони є присутні духовно між нами. Віримо, що їхня жертва і їхня молитва випросили для нас ласку нового початку». Митрополит Івано-Франківський владика Володимир Війтишин: «Ісповідник віри — це людина, що зазнала багато гонінь і мук за сповідування своєї віри. Таким був славної пам’яті о.-митрат Михаїл Косило, який відбув тюремні терміни за Христа в атеїстичній державі. А сьогодні, коли є нові структури івано-Франківської митрополії УГКЦ, маємо пам’ятати про непомірні жертви й терпіння численних наших мучеників та ісповідників віри, які поклали за віру Христову своє життя на Божий вівтар, за духовну й державну волю українського народу. Мусимо віддати належне всім, мало відомим, невідомим священикам, монахам, монахиням, вірним УГКЦ, які з честю пройшли горнило випробування катакомбної Церкви та добре осмислити і прийняти їх благородний чин жертовності. Їх геройський подвиг надихає кожну праведну християнську душу до побожного життя й ревної праці. А головне — вони своїм життям показують нам, як потрібно любити Бога, Церкву й Україну». Роман ІВАСІВ |
