Дев’ять років тому у с. Коростовичі Галицького району замінили пам’ятник комсомольцям-активістам на пам’ятник тринадцятьом землякам-патріотам, яких забрали до Станіславської тюрми лише за те, що були членами «Просвіти». Ніхто з них звідти не повернувся, хіба у камені вони повернулися через більш як піввіку. Ініціатором такої заміни постаменту виступив місцевий священик.

Коростовичі особливі хоча б тим, що простягнулись вздовж Бурштинського моря, на протилежному березі від міста енергетиків. При в’їзді в село є пам’ятний хрест на честь 100-ліття місцевого храму Бориса і Гліба. В іншому кутку – патріотична автобусна зупинка, розмальована квітами, маками, калиною і закликами молитись за Україну. От тільки не часто тепер їздять автобуси, бо, як почули, людей у селі менше, ніж було колись.

«Багато хто виїхав за кордон, залишилося з півтисячі жителів, – каже Ольга Федина. – Є вже хати, де ніхто не живе. Хоча місця у нас дуже гарні, над водою. І до Бурштина близько, півгодини пішки».
Молода жінка не місцева, прийшла сюди за чоловіком. Але хвалиться, що є гарного в селі, і звично вживає слова «у нас».
«Бачите, яка церква у нас гарна, шість років тому святкували 100-літній ювілей. А скільки квітів навколо. На початках було ще більше, тепер висаджуємо багаторічні рослини, щоб легше було доглядати. А цю капличку побудували до 600-ліття села. Там колись було ательє, молочарня, потім – бур’яни. Священик закерував, і люди вирішили навести порядок».
15 років священиком у Коростовичах був о. Любомир Іваночко, якого навесні перевели на служіння у Чернівці. Від нього ішло чимало ініціатив. Зокрема, саме він зорганізував молодь на створення біля церкви своєрідного ботанічного саду з різними квітами і декоративними рослинами.
«Отут спереду були хащі, чагарники такі, що церкви не було добре видно, – згадує касир церкви Ганна Михайлишин. – Священик почав збирати дітей, від 12 років і старших. Десь їх сорок згуртував навколо себе. То вони розчистили ті хащі. Ставали, корчували, копали, вирівнювали. Люди нераз казали: «Що ви там садите? Та там нічого не буде». А отець казав: «Буде, головне бажання»».
«Навіть не знаю, яким дивом священик так зорганізував молодь, – додає завклубу Оксана Дмитрик. – Бо зараз допроситися дітей, щоб щось допомогли, дуже важко. А о. Любомира послухалися».
Спочатку посадили 33 троянди на клумбах (як вік Христа). Виклали бруківку на стежці, що веде до церкви. Згодом зробили місце для водосвяття. Збудували капличку на місці священичої резиденції, яку колгосп взяв під контору, а потім передав під будинок побуту. Відновили церковну дзвіницю, яка була майже повністю зруйнована.
А найперше – провели реконструкцію храму. Адже на початку 60-х років тодішня влада його закрила, церкву хотіли переробити під стайні, та нічого з того не вийшло. От і руйнувалося приміщення, де «ворони гнізда клали». У 1989-му почали церкву відновлювати, а у 1990-му відкрили. Хотіли якнайшвидше, то й не дивно, що через десять років ті ремонти почали «сипатися». З приходом о. Любомира на парафію у 2002 році розпочали уже капітальні ремонти і фасаду, і всередині, наново робили розпис і відновили іконостас.
І ще про одну ініціативу священика детальніше. У парку навпроти церкви стояв пам’ятник «комсомольцям і активістам, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів». Ганна Михайлишин, яка була тоді головою сільської ради, згадує: «Отець сказав: «Таке не може стояти». Але були ще люди, які за тим плакали. Ми найняли бригаду з Франківська. І якось так безболісно пройшло то, що ми це розрівняли, а на тому місці поставили пам’ятник борцям за волю України».
Це пам’ятник конкретним героям-односельцям. І хоча у деталях розповіді місцевих людей дещо різняться, проте всі знають: це пам’ятник тринадцятьом молодим землякам, які загинули за перших совітів.
«У нас діяла «Просвіта», при ній була футбольна команда. У 1940 році їх виловили енкаведисти протягом трьох днів, і всі вони загинули в Станіславській тюрмі. Керівником у них був Іван Ліуш з «Просвіти», журналіст зі Львова, а хлопці вчилися в рогатинській бурсі. Їх за одну ніч зібрали і вивезли. В однієї мами був лише один син Віцько. Вона за ним бігла, пропонувала продукти тим, хто сина забирав, щоб лиш відпустили. Не послухали. Забрали усіх. Ніхто з Станіслава не повернувся.
Їхня подальша доля невідома, швидше за все, всі загинули. Лише за те, що були членами «Просвіти», сільськими активістами. Вони нікому не зробили зла, а поплатилися життям лише за те, що були патріотами», – кажуть у селі.
«Саме тоді художники розмальовували нашу церкву, – розповідає Ганна Михайлишин. – Був серед них молодий хлопець Степан Федорин, майбутній архітектор, якому треба було зробити дипломну роботу. Отець йому запропонував зробити цей пам’ятник. Він виліпив з пластиліну, показав, як має бути. Люди погодились...»
У центрі скульптурної композиції – п’ять фігур зі зв’язаними руками, а внизу надпис: «Односельцям-патріотам України від громади села». Хоча їх було тринадцятеро: Микола Гук, Василь Беньковський, Олексій Довгий, Олексій Кравець, Михайло Доротюк, Михайло Федина, Василь Ходак, Василь Верестюк, Іван Довгий, Віцько Кримський, Пантелеймон Паляк, Микола Шалаута, Іван Дмитрик. Їхній слід зник у Станіславській тюрмі, а слід їхнього наставника Івана Ліуша зник у Львові...
А ще викарбувані слова:
«Ви всі за волю полягли
Як авангард святої битви
Про Вас ми пам’ять зберегли
За Вас ми Богу шлем молитви».
Люди зібрали кошти на пам’ятник, хто скільки міг. Освятив його владика Софрон Мудрий у 2009 році.

Галина ДОБОШ