У далекому 1960 році до редакції газети «Прикарпатська правда» прийшов лист псковського пенсіонера Олексія Яковлєва. Починався він словами: «1916 рік. Війна. Південно-Західний фронт (тепер це Західна Україна). Я воював у тій місцевості та ось тепер хочу розповісти про ті часи, тодішню техніку і побут солдата». З газети лист передали старшому науковому працівникові краєзнавчого музею Петру Арсеничу. Той зав’язав листування з колишнім унтер-офіцером царської армії. Виявилось, що Яковлєв не тільки воював у нашій місцевості, а брав безпосередню участь у здобутті Станиславова під час знаменитого Брусиловського прориву. Півстоліття ці спогади припадали пилом у шухляді…
Підкопна війна «Південно-Західний фронт, 9 армія (командуючий генерал Лєчицький), 43 корпус (командира не пам’ятаю), 7 прикордонний Заамурський піхотний полк (командир – полковник Касович), 4 батальйон (командир Агановський), 7 рота, 3 взвод. Така була моя адреса», – пише Яковлєв. Весною 1916 року лінія фронту проходила по Дністру, біля села, яке автор листа називає Окніцею (тепер – Вікно Заставнівського району Чернівецької обл.). Росіянам вдалося закріпитись на правому березі ріки. Попереду, ліворуч та праворуч, розташовувалися сильно укріплені австрійські позиції, які включали кілька смуг оборони. Першими були три лінії дротяних загороджень по 12 рядів кожна. Потім – мінні поля та окопи, підсилені перекритими вогневими точками. Усі розуміли – прориватися доведеться прямо в лоб, що неминуче призведе до великих втрат. Тоді росіяни пішли на військову хитрість. Щоночі солдати рили нові окопи – ближче до австрійських позицій, а вдень поглиблювали свіжий плацдарм. Звісно, противник це зрозумів, розпочав нічні артобстріли, проте вагомих результатів вони не принесли. Врешті-решт росіяни таки змогли підкопатися до перших смуг дротяних загороджень.
«Цар був не речистий» У квітні весь корпус знімають з позицій і відводять в тил на перепочинок та доукомплектування. Полк став на квартири у селі Свекловиці, пише Яковлєв, що в 18 кілометрах від Кам’янця-Подільського. Наприкінці місяця був назначений царський огляд. Почалася безкінечна муштра зі стройової підготовки. «Ось опишу, як ми царя вітали й зубами скрипіли, за те, що гнили в окопах та гинули у боях. Хоча взагалі воювали за Батьківщину». Перед самим оглядом усім видали нове спорядження, а старий драний одяг скинули просто неба посеред села. Потім – марш до Кам’янця-Подільського та прискіплива перевірка, аби ні в кого не було бойових набоїв. Нарешті до солдат вийшов його імператорська величність Микола ІІ. Особисто на Яковлєва монарх враження не справив: «Настрій у солдат був поганий. Цар був не речистий і взагалі бойового духу він не підняв, а навіть навпаки. Ми перебували в окопах з 1914 року і вже дещо розуміли». А далі сталося найцікавіше. Полк відвели до Свекловиць, розповідає унтер-офіцер, де наказали здати нову форму та одягатися у те ж дрантя, що весь цей час гнило на купі просто неба. Її навіть ніхто не охороняв, тож місцеві селяни все більш-менш людське розтягнули по хатах… Не встигли розібратися з речами, як новий наказ – виступати на фронт. Як згадує Яковлєв, багато хто до самого Дністра топав без штанів – лишень у теплих кальсонах. Напевно, вражаюче було видовище? Наступ почався 21 травня, австрійські позиції росіяни прорвали. Може, царю таки вдалося підняти солдатам бойовий дух? А може їм просто видали штани.
Штурм Станиславова Після прориву під Вікном росіяни здобули Тисменицю й, розвиваючи успіх, наблизилися до Станиславова. «Ми підійшли настільки близько, що можна було розгледіти дими паровозів на вокзалі». Ліворуч був ліс, в якому австрійці зосередили велику кількість кавалерії. Праворуч – сильно укріплені висоти (скоріш за все, автор має на увазі Вовчинецькі пагорби), але там наступав сусідній 3-й полк. З великими втратами висоти вдалось здобути і наступ продовжився. Не доходячи до Станиславова, вони побачили «невелику річку, або струмочок» (ось так Яковлєв «опустив» нашу Бистрицю-Надвірнянську). Для ремонту мосту направили саперів та по три чоловіки з кожного взводу. «Від нас пішли всі українці – Ткаченко, Погребіщенко і Мотузка». Далі було значно цікавіше. Після форсування річки по лівий бік дороги виявився Спиртоводочний завод (автор з поваги пише його з великої літери). Це місце у спогадах спершу виглядає дещо хибним. Як відомо, наступ вівся з боку Тисмениці, а спиртзавод розташований на протилежному кінці міста. Може він щось наплутав? Виявляється, ні! За свідченням краєзнавця Михайла Головатого, за Австрії на території теперішнього 63-го котельно-зварювального заводу була фабрика лікерів і спирту Адлерсберга. Отже, Яковлєв написав правду. На території фабрики знайшли повну діжку спирту, турботливо вкриту австрійськими шинелями. Підлеглі причепили своєму унтерові одразу три фляги з «вогняною водою», що підняло його бойовий дух краще за всіх царів і імператорів разом узятих. Проте після фабрики наступ застопорився. Передамо слово очевидцю. «І ось увійшли до міста, – пише він. – Воно було добре пристріляне австрійцями. Немає нам порятунку від артилерійського вогню. Вислали вперед розвідку, а самі ховаємося за будинками і у підвалах – чекаємо донесення. А позаду ротний зі зв’язковим та телефоном». Потім прибіг посильний із повідомленням, що ротний Саричєв викликає Яковлєва до себе. Під час постановки задачі командир роти побачив, що підлеглий перебуває у дивно піднесеному настрої. Довелося розповісти про фабрику та дати трохи скуштувати ротному. Пізніше завод оточила розвідувальна команда із суворим полковником, який «дав жизні» всім, кого там застав. Також бравому унтеру запам’яталися станиславівські магазини. Наступ розвивався настільки стрімко, що всі товари лишилося на місці. Але грабунків вдалося уникнути, бо «нікому нічого не потрібно було». Вже в сутінках, пізно ввечері, розвідка доповіла, що австрійці відійшли на 7 кілометрів від міста. Під артилерійським вогнем росіяни пройшли весь Станиславів і вийшли до другої річки, біля якої стояв двоповерховий водяний млин. Пройшли його і тут виявилося, що австрійці значно ближче. Мало того, вони ще й перейшли в наступ. Довелось окопуватися на західній околиці міста та займати оборону. Тут Яковлєва накрило шрапнеллю – пошкодило праву ногу в двох місцях. Його віднесли до млина, де був збірний пункт поранених. Незабаром під’їхала санітарна повозка, якою керував колишній ротний фельдшер, поляк Троцький. Він упізнав унтера та наказав евакуювати його у першу чергу. Не встигла підвода від’їхати 100 метрів, як у дерев’яний млин влучив запалювальний снаряд. Майже всі важкопоранені згоріли у пожежі… Потім доля закинула Яковлєва на лікування під Маріуполь, на Азовське море.
Населення ставилося добре Після одужання Олексій Яковлєв повернувся на фронт і перебував у Галіції аж до 15 червня 1917 року. Він бачив нові наступи, братання з німцями, навіть брав участь у поваленні царизму. У спогадах ветеран згадує, що серед солдат було багато українців з Київської, Херсонської, Полтавської, Харківської, Єкатеринославської (Дніпропетровської) та Волинської губерній. «Населення до нас відносилось добре, як до своїх. Ми також до населення були добродушні. Але були такі, що мали фільварки та заводи, і вони шпіонили, і продавали нас австрійцям. Також місцеві мешканці були дуже релігійні. Поминали Матку Боску, на кожному перехресті стояли хрести з іконами. А взагалі селяни були сильно ображені поміщиками та неосвіченістю». Виглядає, що ситуація не дуже помінялася, як вважаєте? Іван Бондарев, "Репортер" | 
