Перше відоме зображення мешканців нашого міста маємо з цісарського періоду, з 1834 р., коли в Коломиї перебував у службових справах заступник директора Галицької дирекції будівництва Єжи Ґлоґовський (1777— 1838 р.) зі Львова. Тоді цей польський художник намалював дві невеличкі акварелі з однаковою назвою «Дівчина з Коломиї», в яких угадуються місцеві українські типи. На одній картинці бачимо дівчину в літньому вбранні, на иншій — в осінньому. Перша має віночок з кольоровими стрічками, довгу спідницю з фартухом-передником, друга — в сіряку-петику й знаменитих коломийських жовтих чоботах, про які згадаємо далі.
Автор статті «Коломия» в коломийській газеті «Русская Рада» (Ч. 7 за 1895 р.), згадуючи 1850-і рр., писав: «Перед віками славилася Коломия горшками і мисками, жовтими чоботами і білими кожухами, воском і медом, і Бог знає чим там ще; нині горшки і миски глиняні заступили спіжеві і бляшанії, жовті чоботи змінилися на ходаки та на бренельові черевики, а найбільше на самородні ноги, замість білих кожухів, синіх капот і жупанів, понадягали міщанські внуки та правнуки куці гебрейсько-швабські куртки...
... Ще перед 40 літами міщани покривали свої лисі голови величезними, як коновка шапками з сивого баранка з широким оксамитовим дном, чим здавалися на пів метра вищими; нині нема тих вже голів, щоби понесли такі шапки, нині вліті накривають нащадки тих міщан голови гебрейськими капелюхами, а взимі — ескімоськими «клапанями». Все зійшло на карлики».
Кожна національність у Коломиї мала свої моди, в яких перепліталося щось самобутнє і загальне, європейське. Гебреї, які становили більшу кількість містян, переважно дотримувалися традицій, хоча багатші з них теж переходили на європейську моду. Так Альфред Маріл, онук мера міста Коломиї Й. Функенштайна, згадуючи свого діда часів початку ХХ століття, писав: «Його вбрання не було ортодоксальним, радше в західному стилі, доволі дорогим, пошитим у Відні, на богемських курортах чи у Львові».
А далі він описував гебрейський святковий день у Коломиї тих часів: «Субота була справжнім вихідним днем у місті. Майже всі крамниці були зачинені. Чоловіки були одягнені у шовкові кафтани та капелюхи, обрамлені хутром, які називалися «Stramel» («штрамель»). Жінки, які після шлюбу майже всі носили перуки, також були одягнені в чорні жакети. Деякі перуки з золотими, срібними та діамантовими прикрасами мали чорні стрічки, що покривали всю голову. Вони ходили по ринку і відвідували друзів. Це була дуже урочиста церемонія, і жодних забав не було. Та мені більше подобалася неділя, коли селяни у своїх барвистих костюмах приходили до церкви». (Журнал «Ї» (Львів). — 2010. — №62. — С. 120-121).
Щось подібне про ті часи описує мандрівниця з Анґлії Мері Дові (1867 — 1945), яка 1890 р. була в Коломиї. Ось її враження з книжки «Дівчина в Карпатах», яку вона видала 1891 р. анґлійською мовою, а українці її переклали і видали аж 2020 р.: «Схожі на чорних птахів з гачкуватими дзьобами євреї у своїх довгих габардинових шатах походжають серед місцевих селян, ніби довгі видовжені тіні серед бунтарських співочих кольорів. У фетрових ярмулках на бритих головах, з-під яких на вуха спадають два довгі льоки волосся – ось так виглядає польський єврей, а Галичина є його обраною Палестиною.
Що не відбувалося б за межами російського кордону, але євреям у Галичині поводиться дуже добре. Єврей може жити там, де йому заманеться, його не затискають у брудному кварталі до певної години вечора, він має власні школи, може займатись будь-якою торгівлею, контролювати свої грошові справи, незалежно від того, де він живе, і може вільно сповідувати свою релігію. Це він робить гідним похвали способом, сидячи біля вікна весь післяобідній час у суботу, снуючи свої молитви і спацеруючи по ріалто в найчистіших чорних черевиках і найбіліших лляних шкарпетках по закінченні дня».
Щодо поляків, то, як згадує Кирило Трильовський у своїх спогадах, коломийські, і не лише, поляки в кінці ХІХ — на початку ХХ століть ходили в чемерках (чамарках). Це був верхній чоловічий одяг угорського походження, який тоді вважався патріотичним і національним польським убранням.
Очевидно, що свою ношу мали й коломийські німці, хоча про це мені наразі не вдалося дізнатися.
Багатші містяни різних національностей купували собі тогочасний модний європейський одяг з Відня й Берліна, Парижу й Праги, який був зручніший і кращий за місцеві зразки. Чоловіки носили капелюхи-циліндри й капелюхи-казанки. Міські пані й панночки також одягали на голову капелюшки, іноді з вуаллю.
Певний вплив на коломийську моду кінця ХІХ — початку ХХ ст. мали анґлійці, які працювали на нафтових промислах у Слободі та на рафінерії в Печеніжині. Вони носилися по-лондонськи, і часто шпацерували середмістям, викликаючи подив у містян та селян. Заодно багатші коломийці брали з них приклад і собі купували європейське вишукане вбрання. Згадана вище дівчина-мандрівниця Мері Дові описує, як її здивовано оглядали коломийці, особливо, коли побачили в штанах.
Згаданий Кирило Трильовський, який на поч. ХХ ст. заснував пожежно-руханкове товариство «Січ», намагався одягнути всіх січовиків і радикалів у однострої, починаючи з капелюхів. Так тодішні календарі рекламували радикальні капелюхи з широкими крисами, які можна було замовити у крамниці С. Ельстера по 1 золотому ринському і 50 крейцерів за штуку. До них пропонували ще й червоні пера. А молодий коломийський художник Василь Петрук навіть намалював як мав би виглядати справжній січовик чи радикал.
Звичайні містяни світське вбрання замовляли в кравців, більшість з яких була євреями. Взуття їм шили місцеві шевці. Водночас одяг і взуття можна було купити в багатих коломийських крамницях, куди власники-гебреї, здавалося, позвозили товар з цілого світу. Були тут не лише новітні чоловічі костюми й капелюхи і жіночі святкові та бальові сукні, але й різноманітні мережива й гафти та прикраси, парфуми й «кольонська вода».
Свою ношу-уніформу мали поліція й військові, листоноші й коминярі, гімназисти й семінаристки та духовні особи. Цікаво, що на весільних фото тієї доби наречена вже у вельоні, а наречений, якщо був на праці, то переважно одягав свою уніформу.
Відомо, що вбрання зберігається погано, на неї чатує пліснявка, міль, вологість. Тому з ноші тієї цісарської доби у Коломиї мало що збереглося. Є, зокрема, капелюх адвоката Дембицького, який виконував важливу функцію в Клубі Коломийців. Його пошили у самому Відні на поч. 1900-х років, а в Коломиї продав крамар-гебрей Леон Розенгек. Усі ці написи збереглися на капелюсі...

Микола САВЧУК
Почесний краєзнавець України