Право голосувати, бути активною у громадському житті, займатися бізнесом чи політикою – все це сучасні жінки сприймають як невід’ємну частину свого життя. І мало хто замислюється, що якихось сто років тому жінки, яких називали феміністками, суфражистками чи емансипантками, пристрасно виборювали ці права, незважаючи на скептичне ставлення більшості суспільства.
Як бачимо з повідомлення у “Кур’єрі Станиславівському”, 19 травня 1912 р. в Станиславові відбулися збори, присвячені рівноправ’ю жінок, у яких взяло участь приблизно 60-80 пань, що належали до “соціалістичних сфер”. Збори розпочалися з виступу пана Кобака, члена правління соціал-демократичної партії, промову виголосила також відома феміністка і педагог зі Львова пані Адольфіна Ґожицька. На зборах були прийняті резолюції, що передбачали боротьбу за виборчі права для жінок до ґмін, Крайового сейму і австрійського парламенту, а також скасування параграфа закону, що забороняв жінкам брати участь у діяльності політичних товариств.
Деякі уявлення тодішніх дам про рівноправ’я могли б здивувати наших сучасниць. Так, вони цілком погоджувалися, що жінки заслуговують права обирати й бути обраними, але категорично стверджували, що заміжня пані завжди повинна голосувати лише за ту ж партію чи кандидата, що і її чоловік. “В іншому разі ми переносимо передвиборчу боротьбу в наш дім, політичні пристрасті обох з подружжя створюють у ньому пекло, а дім мусить бути тихою пристанню в бурхливому громадському житті. А якщо в родині ще й є діти, то їх можна лише пожаліти”.
Крім того, феміністки початку ХХ ст. були переконані, що жінка не може поєднувати активне громадське життя з сімейними обов’язками, адже сім’я і виховання дітей повинні бути для неї понад усе. Тож політику і активне громадське життя вони вважали прерогативою вдів або самотніх. На думку тодішніх активісток, жінка повинна була “дорости” до виборчого права, тобто бути освіченою й політично грамотною, тому вони ревно боролися за покращення якості жіночої освіти.
Цікавою є дискусія тогочасних активісток щодо “невільництва” жінки, тобто її постійної прив’язаності до ролі хранительки сімейного вогнища. Одні вважали цю роль почесною, на думку інших, тодішнє суспільство позбавляло жінку будь-якого вибору, адже відводило їй лише одну роль – господині дому, дружини і матері. На думку згаданої вище Адольфіни Ґожицької, жінка того часу не могла бути “товаришкою” для свого чоловіка, тобто рівноправним партнером, адже освіта більшості пань значно поступалася чоловічій, багато з них не мали й необхідних знань для правильного і прогресивного виховання дітей.
А як же ставилися до жіночого руху чоловіки? В 1910 р. газета “Кур’єр Станиславівський” надрукувала лист одного з читачів, що був цілком показовим для чоловічої частини суспільства. “Емансипація і рівноправ’я, до яких прагнуть жінки, виглядають дуже гумористично, бо означають: ви, чоловіки, працюйте в поті чола, вдягайте нас і годуйте, забезпечуйте нам усі вигоди, а ми будемо бавитись – у політику, спорт і флірт. Дітей хай виховують няні й школа, варити їжу буде куховарка, а господарство вестиме ключниця. Гарно танцювати, палити сигаретки, фліртувати, їздити ровером і належати до різних товариств – цього замало. Потрібно, щоб молода панянка здобула якомога більше знань, пізнала світ і людей, навчилася шити, прати і готувати, щоб гідно виконувати обов’язки дружини і матері, а головне, щоб була ощадна, жила з олівцем у руці й при добрій волі та праці чоловіка ніколи не допускала невідповідності витрат і доходів”.
Олена Бучик |
