Історія Станиславова ХІХ століття умовно поділяється на два періоди: до і після пожежі 1868 року. Зберіглося багато документів, спогадів, фотографій, які висвітлюють «післяпожежну еру». А ось перша половина століття ще мало вивчена і про міське життя ми маємо лише уривчасті відомості. Навіть на простеньке питання – хто був найбагатшою людиною старого Станиславова – не так то й легко дати відповідь. Але ми спробуємо.
За критерій заможності візьмемо нерухомість. Перший чотириповерховий будинок у місті звів Абрагам Регенштрайф у 1835 році (Галицька, 29). Але його перевершила єврейка Хане Ланди, яка володіла цілим кварталом у центрі. Теперішні будинки №11, 24, 26, на Січових Стрільців стояли на її землях. На протилежному боці вулиці, де нині поштамт, пані розгорнула висотне будівництво. У середині 1840-х вона спорудила там дві великих триповерхових кам’яниці, що на тлі дерев’яної забудови старого Станиславова виглядали ледь не хмарочосами.
На старій поштівці бачимо вулицю Смольки – теперішню Бачинського. Ліворуч стоїть найбільший будинок Хане Ланди. Він був надзвичайно довгим і поділяв нинішній Вічевий майдан на дві половини. Вікна західного фасаду виходили на плац принцеси Гізели, східного – на плац Франца Йосипа.
Верхні поверхи здавались під житло, а внизу були численні торгові заклади. У 1860-х тут відкрилась перша станиславівська кав’ярня, а на початку ХХ століття працювало торгове представництво знаменитої фірми «Зінгер», яка випускала швейні машинки. На жаль, ця велична кам’яниця була знищена під час Першої світової. Влітку 1917-го через Станиславів відступали підрозділи російської армії. П’яні, деморалізовані солдати вийшли з-під офіцерського контролю та влаштували грандіозний погром, що супроводжувався чисельними підпалами. Будинки Хане Ланди геть вигоріли, залишились тільки кам’яні остови. Хоча, тоді вони належали вже іншому власнику – Пінкасу Якубу Горовіцу.
Після війни руїни викупило станиславівське греко-католицьке єпископство. Однак, розбирати завали ніхто не поспішав – церковники не мали грошей, аби забудувати територію. А міська влада планувала об’єднати дві площі в одну, для чого треба було прибрати з середмістя руїни. Але й тут усе впиралось у фінанси, адже безкоштовно єпископство ділянку не віддавало, а назбирати необхідну суму для викупу магістрату все ніяк не вдавалося. Компромісу досягли лишень у грудні 1935 року. Місто продало поштовому відомству частину площі генерала Галлера (колишній плац принцеси Гізели) для спорудження там поштамту. За виручені кошти купили в єпархії ділянку та почали впорядкування центральної площі, яка перебувала у жахливому стані. Доказом того є повна відсутність польських поштівок із видами теперішнього Вічевого майдану – там просто не було що показувати.
Остаточно забудували цю територію лише у 1968 році. За проектом архітекторів Володимира Лукомського та Леоніда Попиченка до головпоштамту додали праве крило, яке завершувалось восьмиповерховою вежею телефонно-телеграфної станції.
Старше покоління добре пам’ятає, що верхівку будинку прикрашав алюмінієвий профіль Леніна. Його облюбували місцеві голубі і незабаром той «вождь» мав, м’яко кажучи, нефотогенічний вигляд. Директору поштамту почали надзвонювати з обкому – вимагали негайно відмити. Але двірники навідріз відмовлялися лізти на дах і ризикувати життям. Ситуацію врятував один молодий інженер, який приробив до конструкції шарніри. Вночі профіль опускали на дах будинку, де на нього вже чекав двірник із губкою, а зранку він чистий знову сяяв над містом.
У 1990 році Леніна опустили востаннє.
Іван Бондарев, Михайло Головатий | 
