Чотири місяці в’язниці за обмазане фекаліями обличчя політичного конкурента. Такий вирок виніс на початку грудня 1907 року суд у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) коломийському радикалові (члену Русько-Української радикальної партії) Лесеві Пушкарю, визнавши його ватажком порушників громадського порядку в селі Стопчатові під час тогорічних виборів до австрійського парламенту.
«Пушкар був таємним агентом руського (тобто українського – Z)радикала доктора Трильовського. Судовий процес мав відбутися в Коломиї, але на прохання підсудних справу було направлено на розгляд до Станиславова», – повідомляв тоді Kurjer Stanisławowski.
Причиною судового процесу став інцидент із лідером галицьких москвофілів, депутатом Галицького сейму Володимиром Дудикевичем, якому у Стопчатові влаштували аж надто гарячий прийом коломийські «січовики» – члениукраїнського спортивно-пожежного товариства «Січ», створеного на початку 1900-х років одним із керівників і засновників РУРП Кирилом Трильовським. Серед помічників доктора Трильовського на свiтанку iснування «січового» руxу був уродженець села Сопова (біля Коломиї) Лесь Пушкар, відомий також тим, що заснував масове виробництво та продаж «січової» символiки (лент, прапорiв, топiрцiв, медалей з погруддям Т.Шевченка тощо). Саме Леся Пушкара, нібито нащадка запорозького козака, Трильовський зараховував до людей, які становили його «коломийський штаб».
Приїзд на Коломийщину посла-москвофіла Володимира Дудикевича, який сповідував виразно проросійські погляди та проводив тут свою агітацію, місцевим «січовикам» дуже не сподобався. В результаті йому не тільки добряче натовкли боки, але й принизили морально, обмазавши йому обличчя фекаліями. Керував цією екзекуцією (чи, як би тепер сказали, «народною люстрацією») 22-річний Лесь Пушкар.
Загалом на лаві підсудних опинився 31 учасник акції у Стопчатові. Судовий процес у цій справі тривав аж чотири дні, під час нього допитали понад сотню свідків. Вердикт суду був доволі суворим.
«Головний організатор нападу Олекса Пушкар отримав 4 місяці тяжкої в'язниці, десять інших обвинувачуваних – по місяцю, ще семеро – по три тижні арешту. Такий суворий вирок був сюрпризом для русинів. Засуджені подали апеляцію», – повідомляв Kurjer Stanisławowski.
Достеменно не відомо, як склалася доля всіх засуджених тоді арештантів. А от постраждалому від нападу «січовиків» затятому москвофілу Володимиру Дудикевичу судилося згодом загинути на території любої його серцю Російської імперії (щоправда, на той час уже колишньої): 1922 року його розстріляли більшовики у Ташкенті. До того він очолював парламентський «Русскій клуб» уГалицькому сеймі, співпрацював з російською окупаційною адміністрацією Галичини у 1914-1915 роках, а після відступу російської армії за Збруч втік кудись над Волгу, звідки перебрався до Туркестану, де був ув’язнений і т. д. більшовиками.
Тими ж грудневими днями 1907 року до станиславівського суду закликали редактора львівської фахової газети Kolejarz («Залізничник») Казимир Качановський. Його звинуватили в обрáзі честі працівника місцевої залізниці, кочегара Юрія Решитарського. Про останнього було написано у газетній замітці, що той, колишній швець, латає черевики своєму залізничному начальникові – інспектору Зайончковському, за що той дозволяє Решитарському підробляти машиністом.
«Після цієї публікації управління залізниці заборонило використовувати Решитарського як запасного машиніста, внаслідок чого бідний чоловік, батько сімох дітей, втратив додатковий заробок» , – нарікав Kurjer Stanisławowski на колег із Kolejarza.
До слова, самого підсудного у Станиславові так і не дочекалися. Йому винесли заочний присуд у присутності його представника доктора Лесера. Редактор Качановський тим часом відбував у Кракові піврічне ув’язнення за образу честі в іншій справі. За рішенням суду йому присудили або ще два тижні перебувати за ґратами, або натомість сплатити 70 корон штрафу (місячна зарплата чиновника в магістраті тоді становила 100 корон).
Водночас великого розголосу у Станиславові набув випадок із убивством, яке сталося у помешканні відомого ресторатора та затятого мисливця пана Штиґара (у кам’яниці на вулиці Собеського – тепер вулиця Січових Стрільців). Через необережний постріл із мисливської рушниці там загинув 18-річний слуга Григорій Гечишин, який саме чистив зброю свого господаря.
«До помешкання ресторатора пана Штиґара на вулиці Собеського прийшов його сестрінок (небіж – Z), кільканадцятирічний хлопака, колишній учень першого класу гімназії, і застав там наймита свого вуйка за чищенням зброї. Між прислугою та молодим хлопцем почалася розмова на тему того, як правильно поводитися зі зброєю. Роль учителя взяв на себе юний племінник пана Штиґара, який забрав із рук слуги рушницю і почав маніпулювати нею, навчаючи його, як треба стріляти. На біду, зброя була заряджена і під час демонстрації пролунав постріл. Його наслідок був фатальним: увесь заряджений набій влучив у голову Гечишина, і той упав мертвим на місці», - повідомляв подробиці інциденту дописувач до газетиKurjer Stanisławowski.
Місце події згодом обстежила спеціальна комісія у складі медиків і представників поліції. Зі слів малолітнього вбивці було записано обставини нещасного випадку. Вуйко хлопчиська, відомий станиславівський підприємець пан Штиґар (до речі, саме той мисливець, що рік перед тим викупив для своєї ресторації шкуру вбитого на Загвізді вовка) стверджував, що його рушниця була незарядженою, і він не може пояснити, чому трапився той смертельний постріл. Тіло убитого Григорія Гечишина, селянського сина з Колодіївки біля Станиславова, доправили до моргу, після чого тихо поховали.
Поки ж у Станиславівському суді визначали міру покарання для всіляких злочинців, тутешня міська влада напередодні нового року розподіляла «гуманітарну допомогу» від благодійних фондів. Зокрема, на зібранні фундації, заснованої того року при Магістраті з нагоди 40-річчя коронації цісаря Франца Йосифа, 2 грудня 1907 року було визначено перших лавреатів. Того року одноразову фінансову допомогу з рук віце-бургомістра Фідлера у розмірі 150 корон отримали муляр Францішек Головінський, столяр Францішек Ояк, вдова Хайя Вольф і купець Давид Вайс.
Ще однією важливою новацією для мешканців Станиславова мало стати запровадження нового залізничного рейсу з Чернівців до Львова. Бургомістр Станиславова Артур Німгін на державній раді залізниць запропонував, щоби від травня 1908 року той потяг вирушав у такий час, який дозволяв би пасажирам встигати до посадки на нічний потяг №718 Львів-Відень.
Щоправда, для того, щоби потрапити на віденський потяг у Львові, станиславівцям і гостям міста треба було припильнувати, щоби не спізнитися на залізничний двірець у Станиславові. А зробити це без проблем могли хіба що власники кишенькових годинників, бо сподіватися на точний час від дзиґарів на міській ратуші було марно.
«Дзиґарі на ратуші так баламутно показують години, що якби хтось захотів би біля них регулювати свій годинник, то зіпсував би його остаточно, а не отримав би точний час. Вже кілька тижнів годинник на ратуші постійно спізнюється на 5-7 хвилин, а дзиґармайстер не робить собі клопотів із ремонтом. З цієї причини уже кілька осіб зверталися до нашої редакції про те, що запізнилися на потяг. Невже не можна змусити міського дзиґармайстра краще дбати про той годинник?» - дивувався такому непорядку Kurjer Stanisławowski.
А встигнути на потяг для декого зі станиславівців часом було дуже важливим, зокрема, для тих, хто опинявся у дуже скрутному фінансовому становищі. Скажімо, за повідомленням газети, тими днями двоє – «покойовий живописець» Берл Малєр (до речі, член міської ради) і Йосель Місталь, «купець і шапкар» – через неможливість сплачувати свої борги мусили терміново тікати до Америки.
До речі, при великій скруті та гострій потребі дістатися за океан у той час було не надто складно. Реклама в газеті обіцяла упродовж лише шести днів доставити мігрантів до Америки. І ціна квитка була не надто великою: до Нью-Йорку – від 189 до 212 корон, до Балтимора та Ґалвестона («чудовий порт у Техасі», як описувала місце прибуття газета) – 165 корон, до Бразилії й Аргентини – 140 корон.
«Кожен, хто перешле 20 корон завдатку, отримає ґарантоване місце на кораблі і докладну інструкцію для подорожі, щоби вигідно й дешево дістатися до Америки», - обіцяла через газету Kurjer Stanisławowski бременська фірма «Кареш і Стоцький».
Богдан Скаврон
