“Західний кур’єр”. продовжує розповідь про чистоту та впорядкованість Станиславова у різні історичні періоди, зокрема на початку ХХ століття та за часів Другої Речі Посполитої.
Боротьба з брудом… і запахами
На поштівках початку ХХ століття наше місто виглядає затишним та ідеально чистим. Шкода руйнувати цей романтичний образ, але насправді Станиславів був досить брудним і повітря на міських вулицях не завжди було чистим та мало приємний запах. Саме у цей період місто набуло справді європейського лиску – впорядковувалися вулиці, закладалися нові газони, зводилися фешенебельні будинки й відкривалися елегантні крамниці та ресторани. Головний «фізик» (санітарний лікар) міста Станіслав Кубішталь всіма силами боровся з антисанітарією та контролював епідеміологічну ситуацію в місті.
Однак у 1902 році містян хвилювала прикра проблема – фіакри, що проїжджали по вул. Липовій (нині вул. Шевченка) і здіймали такі величезні хмари куряви, що це заважало вирушати на недільну прогулянку до міського парку. Пропонувалися різні варіанти вирішення цієї ситуації – заборонити фіакрам їздити вулицею Липовою у неділю, регулярно скроплювати дорогу водою.
Цікаво, що ніхто так і не запропонував хоч трохи впорядкувати вулицю. Мешканці вул. Ґолуховського (тепер вул. Чорновола) в спеку не могли відкрити вікна в помешканні, бо цією вулицею часто проїжджало військо й здіймало такі фонтани куряви, неначе смерч у пустелі.
Особливо гостро стояла проблема туалетів та вивозу нечистот. У 1905 році міська преса описала типове помешкання, в якому проживала незаможна станиславівська родина: «Кімнатки малі, низькі, помальовані ще в минулому столітті. Санітарно-гігієнічні зручності, які в цивілізованих країнах знаходяться всередині кам’яниць, розташовані на віддалі 68 м. Можете собі уявити, як це незручно, коли мусиш відвідати те місце вночі чи в дощ…» Водночас у пресі є й підтвердження, що вже у 1909 році в місті були будинки з «англійськими клозетами» – так тоді називали звичайний унітаз. У 1883 році англієць Томас Твайфорд представив нову модель туалету, яка називалась «Unitas» (лат. «єдність»). Саме вона стала праобразом сучасного санвузла.
На засіданні міської ради в жовтні 1909 року один з депутатів зауважив, що мешканці деяких вулиць виливають нечистоти просто на вулицю, і з цим треба якось боротися. Газета «Кур’єр станиславівський» від 11 жовтня 1908 року зазначає, що особливо неблагополучною в цьому стосунку була площа Ринок: «Виливання різних нечистот з кам’яниць, розташованих на площі Ринок, стало у нас хронічним. З крамниць і шинків виносять першу-ліпшу кадку і ллють біля тротуарного бордюру. Нестерпний сморід від кам’яниць і «аромат» від тротуарів викликають у перехожих відчуття, якби вони були десь на торговиці худобою. Таким непорядком відзначаються передусім кам’яниці на південному боці площі Ринок».
Не кращою була й ситуація на вул. Сапєжинській (тепер вул. Незалежності), яка вважалася найрозкішнішою частиною міста. У вересні 1903 року преса повідомила про незвичний «парад», який тут відбувся. В суботу, десь о пів десятої вечора вулицею проїжджали вози з лайном. І це незважаючи на те, що в попередньому році магістрат видав наказ, що вивозити нечистоти можна тільки після десятої вечора і до шостої ранку. Вози під’їхали до реальної школи (тепер будівля стоматологічного факультету медакадемії), вигребли нечистоти з виходків і поїхали далі. Як на біду вулиця в той час була повна перехожих – елегантних дам і кавалерів. Щойно закінчилась театральна вистава, і вишукана публіка вийшла на прогулянку головною вулицею міста. Не дивно, що такий прикрий інцидент багатьом зіпсував настрій.
У 1901 році місто сколихнув голосний скандал, винуватцем якого був Абрахам Давид Бертіш, власник кількох кам’яниць на вул. Казимирівській і Липовій (тепер вул. Мазепи і Шевченка). Він дізнався, що до нього мають прибути магістратські службовці, щоб очистити виходок і вивезти нечистоти. Ця послуга в ті часи коштувала недешево, тож пан Бертіш вирішив трохи зекономити. Він наказав своїм слугам вибрати всі нечистоти й порозливати їх у садку навколо своєї кам’яниці на вул. Липовій і по сусідських городах. Тож незабаром уся околиця «насолоджувалась» неповторним ароматом. В наступних номерах власник виправдовувався, що вимурував під своєю кам’яницею на вул. Липовій канал, сподіваючись, що міська влада невдовзі побудує каналізацію, і його можна буде до неї приєднати. Але питання каналізації так і не вирішилось, тож саме тому він мусив доручити слугам очистити цей канал.
Незважаючи на таку прикру ситуацію, не можна сказати, що тодішні мешканці міста були безнадійними нечупарами. В місті рішуче боролися з власниками крамниць, які викидали сміття зі своїх закладів просто на тротуар або у стічні канави, звідки вітер його розносив по всій вулиці. У 1904 році в місті розпочала роботу санітарна комісія, яка на першому ж засіданні визначила санітарний стан міста як «плачевний» і запропонувала ряд заходів для його поліпшення. В 1912 році газета «Кур’єр станиславівський» закликала міську поліцію слідкувати за тим, щоб перехожі не кидали на тротуари огризки фруктів, адже це не лише негігієнічно, а й може стати причиною травм. Сторожів кам’яниць просили негайно прибирати залишки фруктів із тротуарів. Навряд чи сучасний іванофранківець зможе уявити, щоб стражі порядку слідкували за огризками фруктів на вулицях. Отже, питання чистоти в місті аж ніяк не було другорядним.
За відродженої Польщі
У 1920-х роках місто ще не загоїло рани від руйнувань Першої світової війни, багато будівель лежали в руїнах, а тодішня Польща переживала потужну економічну кризу. Тому про особливий лад і порядок у тогочасному Станиславові складно говорити. В 1925 році газета «Кур’єр станиславівський» повідомляла, що в середмісті тільки-но прибрали руїни, які вісім років псували вигляд вулиць та заросли буйним бур’яном і навіть кущами.
Ґрунтовні роботи з упорядкування міста розпочалися лише у 1930-х роках. Зокрема проклали нову каналізаційну мережу, яка охопила найбільш занедбаний район Бельведер. На ці роботи місто отримало кошти за рахунок позики у 125 тис. злотих, наданої державним Фондом праці. В березні 1935 року ця мережа каналів була завершена. Тривали роботи над упорядкуванням вулиць та площ, зокрема Тринітарську площу очистили від непривабливих базарних буд і прилавків, розпочали будівництво нового базарного залу. В той же період упорядкували частину вул. Ґолуховського (тепер вул. Чорновола) – дорогу в районі летовища заасфальтували, а тротуари обклали плиткою. На вул. Сапєжинській з’явилися нові газони, на яких посадили італійські тополі. За рахунок Адміністрації державних доріг вулицю покрили новим асфальтом.
В кінці 1930-х років у Станиславові з’явилася легендарна трилінка – бетонна плитка у формі шестикутника. Її винайшов польський інженер Владислав Трилінський (1878-1956). Як довела практика, дороги з трилінки здатні служити понад 80 років. Основною її перевагою була простота виробництва, легкість укладання і довговічність. Ця плитка була настільки популярною, що у 1933-1938 роках її виготовили більше 10 млн штук, якими можна було вкрити близько мільйона квадратних метрів поверхні. «Шашкою Трилінського» в нашому місті виклали вулиці Антоневича (Вірменська), частину вул. Коссаковської (Станіславська), Святого Станіслава (тупик, паралельний вул. Станіславській), Тринітарську площу та частину вул. Майзельса (вул. Лесі Українки). Пізніше трилінкою забрукували й сучасну вул. Толстого.
Кожен власник нерухомості мусив платити податок за прибирання вулиці перед своїм будинком. У вересні 1936 року в Станиславові створили міську службу чистоти, яка стягувала цей податок, величина якого залежала від довжини фасаду будинку. Сума податку була немалою й зазвичай складала кілька сотень злотих. Нововведення викликало у містян неоднозначну реакцію – багато хто обурювався через необхідність платити за прибирання таку велику суму, дехто стверджував, що й сам може прибрати коло своєї кам’яниці. Однак міська влада роз’яснювала через пресу, що не всі власники сумлінно ставилися до своїх обов’язків підтримувати чистоту, тому було вирішено збирати з них податок й наводити порядок силами прибиральників, найнятих магістратом. Врешті-решт під тиском громадськості «податок на чистоту» таки скасували, зобов’язавши власників нерухомості самим прибирати коло своїх будинків. Вони й прибирали – хто старанно, хто абияк, тому міській владі й надалі доводилося їх контролювати і боротися за порядок на вулицях. Власників занедбаних територій штрафували, як і перехожих, які смітили на вулицях. Звичайно, платити штрафи нікому не подобалося, зате вулиці були чистими.
Олена БУЧИК
|
