Серед сотень і тисяч людей, яких ми звикли називати простими смертними, завжди є особистості з гострим розумом, моральними чеснотами, високими патріотичними поривами, словом, люди, які не живуть, аби тільки жити, а утверджують своєю громадянською позицією і вчинками найвищу правду і віру свого народу. Україна у всі часи боротьби за власну державу мала й нині має таких людей. І в цьому полягає сила, слава і краса українського народу. До категорії непростих смертних належала досить відома у 80-90-х роках минулого століття галичанка Ольга Касіянчук, родом із Делятина. На жаль, ця жінка-борець відійшла від нас. Ще підлітком разом із старшою сестрою Марією за часів панської Польщі, а саме в період бурхливих подій на Закарпатській Україні в 1938—1939 роках, Ольга Касіянчук за завданням вістунів з ОУН (Марія була однією з них) збирала луками та на горі Страгорі лікарські рослини, які потім сестра передавала за призначенням. і з 1940 р. Ольга Касіянчук, яка мала дар до писання віршів, пише для себе і сестри клятву, що боротиметься проти ворогів України завжди і всюди, навіть якщо доведеться загинути. Адже нова дійсність за так званих перших совітів виявилася для галичан ще жахливішою, аніж пансько-польська. І німецька окупація теж була пеклом. 1946 року Ольга Касіянчук стала зв’язковою ОУН—УПА на терені Делятина, Лоєви, Стримби та Заріччя. Вона працювала під керівництвом надрайонного провідника СБ «Юрші» — Михайла Клюби, вчителя, родом із села Ямниці біля Станіслава. Постійно тримала зв‘язок із повстанцями «Чорновусом» та «Влодком». А влітку 1948 р. перебралася жити у «свою хатку» — криївку в чагарникових заростях під Страгорою. «Я боялась провокаторів, яких виявилося немало серед знайомих делятинців, — згадувала Ольга Касіянчук. — За одним з «ястребків», що навіть застрелив свого двоюрідного брата, я майже місяць чатувала вечорами, щоб пригостити його кулею, але він боявся показуватись додому в Шевелівку і жив у Яремчі». До 1951 року більше половини теренового підпілля загинуло в збройній боротьбі з енкаведистами, а багато потрапило живими через зрадників до рук ворога. Не уникла цієї гіркої участі й Ольга Касіянчук. 10 жовтня 1951 р. їй передали через «надійну зв’язкову», щоб вона принесла на умовлене місце друкарську машинку, бо її затребував провід. Не підозрюючи зради, вона пішла на стрічу. Там її вже чекали енкаведисти. У лютому 1952-го Станіславський трибунал засудив Ольгу Касіянчук на кару смерті, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення в таборах. Чекав на неї мученицький каторжний етап — з пересильної тюрми Львова аж до Кінгіра. На допитах у різних тюрмах, у таборах на підневільних роботах хвора і голодна дівчина залишалася сильною духом, не втрачала людської гідності. Після смерті Сталіна в’язні по всьому гулагу вдавалися до актів непокори і навіть до боротьби. Повстання приречених на смерть тисяч патріотів у Кінгірі 17 травня 1954 р., коли на повсталих жінок пішли «краснознамьонниє» танки, сягнуло світового розголосу. У цьому людовбивчому пеклі їй пощастило вціліти. Вже на волі вона листувалася з одним з організаторів Кінгірського повстання Михайлом Сорокою, нескореним борцем і вічним в‘язнем, який помер у мордовських таборах. Блаженний хоч по смерті знайшов вічне пристанище в рідній землі: в 90-х роках його прах було перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові. Тоді Ольга Касіянчук поклала на його могилу квіти з Карпат і написала прощальний вірш героєві. Після Кінгіра Ольгу Касіянчук перевезли, як і сотні табірних подруг, у Сибір на будівництво Тайшетської «траси столєтія», як називала цю мученицьку дорогу радянська пропаганда, а згодом — у табір до міста Кемерова. Потім дозволили їй переїхати на спецпоселення в «пасьолок» Компанійськ поблизу Караганди, де на той час жили вивезені з Делятина її мама і ще дві сестри. У 1960-му без відома наглядових властей Компанійська Ольга Касіянчук поїхала в Україну у відпустку, а 1962 р. вся мученицька сім’я — мама, Ольга і молодша сестра Анна — назавжди повернулися з чужини до рідної домівки. Доля старшої сестри Марії, яку забрали енкаведисти ще 1947 р., на жаль, невідома. Наостанку розповіді про цю героїчну жінку хочу згадати про ще одну важливу річ: аж до останніх літ життя Ольга Касіянчук цілковито перебувала в полоні українських пісень і творила їх сама. Проживаючи в Яремчі, вона першою ще 1989 р. зайнялася створенням осередку «Меморіал», організувала розкопки жертв радянського режиму, започаткувала Союз українок і була його незмінною головою впродовж 11 років. З її ініціативи закладено й освячено камінь під храм у Яремчі пам’яті іоана Хрестителя. Словом, Ольга Касіянчук була взірцем людини-патріота, зусиллями, боротьбою і жертовністю яких постала наша незалежна держава. Світлана ФЛИС, м. Яремче |
