Ми продовжуємо знайомитися з найцікавішими фрагментами спогадів Оксани Лемехи-Луцької, вихованки станиславівської жіночої гімназії у 1920-х роках.
Гімназія в ті роки знаходилася по вул. Липовій, 80 (тепер вул. Шевченка). Зокрема авторка пригадує кумедний епізод на занятті німецької мови, пише Західний кур’єр:
«Не забудеться епізод з години німецької мови в шостій клясі… Німецької мови вчив нас, правда, короткий час, професор німецької гімназії, «справжній німець». Професора, що був невеликий зростом та повненький, ми називали «куцим німцем, вузлуватим» – за словами Т. Шевченка, а що німецька гімназія приміщувалася на так званій «німецькій колонії», себто на другому, протилежному кінці міста Станиславова, то це був добрий шмат дороги до нашої школи. Як відомо, тоді не курсували в нашому місті ні трамваї, ні автобуси чи тролейбуси, отже, наш «німець» мусив кожного разу робити марафонський забіг до нашої школи. Ясна річ, він постійно спізнювався на свої години. Ех! – тоді був рай для учениць шостої кляси.
Сміхи, дотепи, розмови – гуло, немов у вулику… Спітнілий, зачервонілий німець впадав, як бомба, до кляси і починав говорити щось до нас по-німецьки. Говорив, викрикував якісь незрозумілі слова, назви. Слова сипалися на нас, немов лавина, бо професор не знав жодного українського чи польського слова, а ми, учениці, також його не розуміли. Довірливо притакували ми йому, кивали головами і час від часу додавали: ja, ja, Herr Professor! (нім. так, так, пане професоре!). Лише наші «специ» від німецької мови Ліда Мак і Роза Лянґзам (єврейка), схилившись під лавку, душилися від сміху. Вони ж бо все розуміли: «куций німець» обсипував нас такими епітетами, як «ґензе» (гуски), «думмкьопфе» (дурні голови) та іншими «приємними» словами, які ми, очевидно, приймали за чисту монету. Лектура «Ундіна», яку ми товкли півроку, мені й досі не затямилася, хоч я її подавала до випускних іспитів».
Підготувала Олена БУЧИК |
