«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра його візьмуть поляки. Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли владу в краї, хоч би навіть прийшлося зараз її втратити», – можливо, саме ці слова голови Львівського Таємного Центрального Військового Комітету Дмитра Вітовського на засіданні 31 жовтня 1918 р. стали остаточним поштовхом до рішучих дій українців Галичини, що ввійшли в історію під назвою Західно-Українська Народна Республіка. Пізно ввечері цього дня до Коломийського Окружного Таємного Військового Комітету, створеного наприкінці вересня при Народному домі під конспіративною назвою «Український клюб», прибув кур’єр з наказом такого змісту: «В ніч з 31 жовтня на 1 листопада Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Тієї ночі українські військові частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Після одержання цього наказу негайно опанувати містом». Наказові передувала велика підготовча й організаційна робота членів коломийського «Українського клюбу», тож не дивно, що, як згадував учасник тих подій Іван Кузич, «військовий переворот в Коломиї… переведений був блискуче, може найкраще в усій Галичині…без жодного спротиву неукраїнців». Ранок 1 листопада 1918 р. коломияни зустріли вже в новій Українській державі, про що їх сповіщала підготована комітетом відозва й синьо-жовті прапори на установах міста. «Серед українців – безгранична радість, серед інших – вичікування, та все ж замітне вдоволення з порядку і спокою на вулицях», – писав у спогадах Володимир Бемко, організатор першолистопадового чину в Коломиї. Це була надзвичайна подія, яка й через багато років не стерлася з пам’яті її свідків та учасників. Ті сильні почуття, що переповнювали тоді українців найкраще проілюструють фрагменти спогадів.
Мирослава Витвицька-Дубляниця згадувала: «Той великий, пропам’ятний день відродження волі, день завершення леліяної в серці державницької ідеї, коли Українська Національна Рада перебрала владу, – залишиться на все життя найкращим днем. Чи спроможне перо передати на папір ті почування, що виливались сльозами радости? Від тих почувань завмирали слова на устах, тільки шепіт заносив подяку Всемогутньому Богові. Незабутні перші хвилини служіння вільній незалежній Україні! Чудовий морозний ранок. На щоглах синьо-жовті прапори, могутня пісня несеться під їх шелест – це новобранці напливають з округи. Зароїлось біля «Народного дому» – очі горять, щоки палають. Боротись, будувати, обновити життя, показати світові нашу зрілість, силу, культуру. Організувати жіночі бойові частини. Спокійний голос голови Жіночого кружка Олени Витвицької приводить нас до рівноваги: «Збирайтесь усі в залі «Народного дому». На наказ поручника Бемка доставлять на площу польові кухні – беремось приготовляти їжу для війська». Вареха в руки – чи жінка тільки для горшків? Хтось пригадує нам Матір Божу у Кані Галилейській – «Вина не мають» – то й почуття нашої великости не потерпіло, це ж наказ хвилини ... Злетілось жіноцтво на крилах, навіть наші «білоручки» порались біля кітлів та при підводах, що із сіл привозили харчі».
А ще зовсім юна тоді донька одного з організаторів першолистопадового чину й коменданта Окружної Військової Команди ЗУНР Теодора Примака Ольга Примак-Гамота писала про ці дні так: «В той час я ще була дуже молода, але те, що я пережила, глибоко закарбувалося у моїй пам’яті, що ще й сьогодні ті події стоять мені живо перед очима. Все якісь важні справи затримували його (Т. Примака – М. К.) «десь» до пізньої ночі. Так було якийсь час, аж прийшов день перед першим листопада. Того дня тато наніч додому не прийшов. Ми всі були дуже неспокійні й не хотіли спати. На другий день була субота 1-го листопада. Рано-вранці о год. 6-й хтось застукав до дверей. Ми зірвались і побачили, що у дверях стояв австрійський вояк, але якийсь інший, бо в нього на шапці була синьо-жовта стрічка, така сама була припнята і на блюзці. Він сказав: «Пан комендант переказує, що на снідання прийти не може, бо мусить бути в команді, від нині маємо Україну, «Слава Україні». Ми почали кричати Україна…Україна…Аж пізно увечері тато прийшов додому і радісно оповідав про те, що сталося, як сталося і чому, але ми не багато слухали, й не багато з того розуміли, тільки приглядались до його шапки, на якій була синьо-жовта стрічка. І кожне з нас убирало ту шапку на голову, тішилось нею, бо вона була для нас Україною…ми, тодішні діти, були дітьми відродження нації й держави».
До обіду 1 листопада до Коломиї прийшли повідомлення з усіх містечок Покуття про встановлення української влади на місцях. За цим першим днем недовгої історії ЗУНР слідували дні, тижні, місяці напруженої праці, самовідданої боротьби, кривавих битв. Учасник бойових дій 1918 – 1919 рр. історик Микола Голубець у статті «Завдання наших днів», надрукованій в коломийському часописі «Покутський вістник» за 13 лютого 1919 р., писав: «З мляковиння несвідомости, з круговороту суперечних змагань родиться щось величне, осяйне…Те, що снилося Шевченкові ген в сибірських заспах, за чим зітхало стільки сердець, великих і малих, те, що було наконечною метою зусиль цілих поколінь – Українська держава – те повстає на наших очах…Кожен хай стане на своєму становищі, кожен хай сповнить свій обов’язок…ні одна сила, ні одна жива і здорова душа не сміє стати невикористаною, неужитою».
Західно-Українська Народна Республіка зазнала поразки, але національно-визвольна боротьба тих років, той «спалах, що ніч неволі розірвав» став першою ланкою ланцюжка подій ХХ сторіччя, які привели до проголошення незалежності України у 1991 р. Зусилля й жертви українців не були даремними, але тепер доля нашої держави – в наших руках.

Кочержук Мирослава,
наукова співробітниця
Музею історії міста Коломиї