Середа, 29.05.2024, 06:48:00

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2021 » Березень » 16 » Комбатант УПА і дійсний член ОУН на псевдо «Данилко» Степан ПЕТРАШ
15:05:44
Комбатант УПА і дійсний член ОУН на псевдо «Данилко» Степан ПЕТРАШ

Україна пам’ятає дружні рукостискання 2015 року двох сивих ветеранів – УПА і Червоної Армії – світлина з їхніми портретами облетіла світ. Та мало хто знає, що сьогодні один із них – 94-річний ветеран ОУН-УПА Степан ПЕТРАШ (повстанське псевдо «Данилко»), родом із Залукви, – живе в Калуші на останньому поверсі п’ятиповерхівки без ліфта, бере активну участь у громадському житті міста, з радістю спілкується з молоддю, пише чергову книгу спогадів, передплачує не менше п’яти періодичних центральних і місцевих видань, серед яких обов’язково – й «Галичину», а за потреби піти на міський ринок за продуктами самотужки гінко долає то вниз, то вгору тих кількадесят сходинок...

– Я народився у великому галицькому селі Залуква – передмісті Галича – у сім’ї селян, – розповідає С. Петраш. – Батько мій за Австро-Угорщини воював два з половиною роки на італійському фронті у часі Першої світової війни.  А після визнання України самостійною державою, в часі битви за її суверенність, які розпочали крутянці, затримавши наступ на Київ більшовицьких банд, батько вже воював у складі полку УГА, який уже гнав непрошених зайд аж до Дону. Мама була простою селянкою. Я з шести років допомагав батькам по господарству. І те, що не боявся фізичної праці, що протягом двох років проходив вишкіл у Чорному Лісі, мені дуже допомогло під час десятирічних таборів у Воркуті. У тій катівні виживали найсильніші...

– Коли і як, Степане Миколайовичу, доля вас запровадила до Чорного Лісу?

– Нас у спецбоївці «Артима» – Михайла Нагнибіди з Єзуполя – було п’ятнадцятеро. Михайло був моїм шкільним колєгою. Ми як фахівці з розвідки та контррозвідки обслуговували сотні і курені, які базувалися у Чорному Лісі навколо Єзуполя та прилеглих сіл, тобто підрозділи «Іскри», «Чорноти», «Різуна» і т. д.

Коли в роки німецької окупації відновили Станіславську торговельну гімназію, то я там провчився три роки. І 1942-го, будучи її п’ятнадцятирічним студентом, став членом ОУН «Юнацтво». Тоді ОУН робила велику ставку на молодь – готувала до боротьби з окупантами. Три роки ми займалися виховною роботою, військовою справою, велику увагу приділяли підривній справі, а на сходинах закладу після уроків вивчали історію, географію і т. ін. Тож після закінчення гімназії у лютому 1944-го ми вже були готові до вступу в збройні відділи УПА. І справді наш курс – 32 випускників – розійшлися по різних підрозділах УПА. Так я потрапив до боївки служби безпеки на чолі з «Артимом»...

– А хто і чому Вам дав таке ніжне псевдо «Данилко»?

– Коли я тільки-но став членом підпільної ОУН «Юнацтво», то був зобов’язаний мати всевдо. Спочатку планував взяти псевдо «Данило», бо я родом з-під давнього Галича. Але керівник нашої групи Федір Микитишин, який згодом став сотенним і загинув у боротьбі, жартома запитав мене: «Малий, а чи не забагато ти береш на себе?» То так я взяв псевдонім «Данилко». І з цим живу досі, бо й далі перебуваю у лавах ОУН-УПА. І до останніх днів свого життя буду членом ОУН і УПА.

– Чим конкретно займалася ваша спецбоївка?

– Розвідка і контррозвідка – дуже важлива справа. У нашій групі мені випала велика честь разом працювати з легендарною розвідницею «Дніпровою» – Ольгою Чимерис, дружиною «Артима». Вона була східнячкою і дуже відважною жінкою. Перфектно знала російську мову, їй виробили документи, що вона нібито фронтовичка. Ми ще з одним побратимом мали завдання – слідкувати за нею й охороняти, гарантувати їй безпеку під час пересування селами у часі розвідки та супроводжувати до меж міста Станіслава. Вона і в Станіславі, і в Богородчанах почувалася як риба у воді. А наші упівці по станицях не знали, що вона розвідниця. Загинула Ольга 1949 року.

У ті роки боївка була, образно кажучи, і суддею, і прокурором, і виконавцем вироків і т. ін. Адже вдень влада була «червона», комуністична, а вночі – наша, націоналістична. Такі були часи. Ми підтримували у селах український національний дух. Організовували вшанування героїв і різноманітних дат. Потрібно було працювати з населенням, щоб множити дух українського патріотизму. Бо хто такий націоналіст? Патріот у дії. Якщо ти вважаєш себе націоналістом, то повинен постійно діяти, працювати на народ і націю, боротися з ворогами України, а не провадити пусті балачки чи бути патріотом до... глибини власної кишені.

– Як Ви потрапили до сталінсько-комуністичних катівень?

– Вибір був невеликий. Або ти загинеш чи тебе поранять і заберуть «червоні», поляки чи німці, або ти живеш і дієш. Дуже важливо було постійно діяти – працювати на народ, націю. Чому сьогодні така ситуація в Україні? Тому що дуже велика кількість тих, хто називає себе патріотами, не розуміє, що необхідно постійно боротись. Інакше – ти не патріот…

Я потрапив у засідку 11 березня 1945 року у рідній Залукві. Пригадую, що тоді була неділя. Надвечір повертався із постою боївки – пів року не був удома, тож треба було елементарно переодягнутися. Йшов на так звану явочну домівку на краю села. Дівчина, котра в ній мешкала, була зв’язковою. Та я не знав, що цей зв’язок уже було розсекречено.

Облавники мене побачили ще перед селом, вони знали, куди я йтиму, тож уже чекали. Там мене і зловили. Один із тих «стребків» сказав, що знає, що я зі служби безпеки УПА. Повезли мене до Галича, де два місяці тривало слідство. А як у ті часи слідство відбувалося, ви знаєте. Тактика була така. Москалі спочатку б’ють, б’ють, а відтак бити перестають і передають справу іншому слідчому – «доброму», який не б’є і спонукає до зізнання. Мовляв, тоді ми все тобі пробачимо й відпустимо.

Я потрапив до слідчого – українця зі сходу, який, думаю, відчував, що перед ним ще молодий хлопець. Адже мені й вісімнадцяти не було. Дав мені папір, сказав, щоб я писав усе, що хочу, але так, аби справа відповідала доносові на мене, зробленому моїми земляками-«стрибками». Додав, що слідства, сказати б, із «прістрастієм» я не витримаю, а якщо й витримаю, то довго після того не житиму. Він квапився закінчити мою справу.

Я написав, і мені поталанило, що засудили тільки на десять років. Бо якби зізнався, що був у спецбоївці служби безпеки, то мене давно б уже не було на світі. Таких засуджували або на кару смерті, або на повну «котушку» – 25 років. У жовтні 1945-го мене етапували у Воркуту, де я відбув майже від дзвінка до дзвінка. Працював у вугільних шахтах.

Наприкінці 1954 р., вже після того, як здох Сталін, а Берію розстріляли, трохи було легше. Викликали якось і сказали: «Іді! На вахтє скажут!». А там мені прочитали постанову про звільнення, але без права виїзду з Воркути. Правда, то було ще гірше, ніж перебування в таборі. Тож я ще 20 років працював на копальнях.

Коли вже видали нам паспорти і я повернувся додому, то виникла інша проблема: ніде не хотіли мене прописати. Керівники – жидва і москальня – казали: «Нам такіє, как ви, здєсь нє нужни...». А шляк би вас трафив, думаю собі, то ви – зайди – «нужни», а я на своїй землі, де народилися мої предки, де я народився і виріс, за яку віддали життя мої побратими, «нє нужен»? Але Бог добрий – минув час і я став «нужен». Спочатку влаштувався на шахту №2 у місті Червонограді на Львівщині, де пропрацював з 1972 по 1974 рр. А потім, що дуже важливо, мені вдалося прописатися в Калуші. Влаштувався на роботу у трест «Калушхімремонт», де пропрацював до пенсії.

– Свого часу – після відомої світлини з Вашим рукостисканням з ветераном Червоної Армії, яка облетіла всі телеканали і засоби масової інформації, Ви стали відомим на всю Україну... Як відбулася та подія в День скорботи та примирення?

– Президент Петро Порошенко запросив на урочистості до Києва делегацію від Всеукраїнського братства вояків ОУН-УПА. Ідея примирення була доброю, але ветерани–фронтовики Червоної Армії не були готові до того. По-українськи вони не розмовляли, а Сталіна і Жукова мали за своїх авторитетів. Тож примирення як такого і не було. Але я познайомився там з фронтовиком Іваном Залужним з Кіровоградщини. Він був не лише представником ветеранів Червоної Армії, а й патріотом України, а не хохлом. Торік йому сповнилося 100 літ, вітався він зі мною «Слава Україні!», а племінник Івана поліг у війні з Росією на Сході. Пригадую, якого то галасу було після того, як ми разом сфотографувалися! Адже це дуже не подобалося хохлам-малоросам. Фотографія обійшла не лише всю Україну, а й світ.

– 2021-го минає 30 років з часу проголошення Незалежності України. Чи можете сьогодні Ви – той, хто пройшов крізь пекло боїв і сталінських катівень, – сказати, що Україна – незалежна?

– Про що Ви кажете?! Яка незалежність? Україна повинна бути українською. Тобто верховна і місцева влада має бути українською, а не жидівсько-москальською. Тож попереду нас чекає ще велика праця над цим, власне, її треба робити вже...

Про свої життєві дороги як націоналіста й борця за волю України Степан Петраш вичерпно оповів у книжці спогадів «Була собі пригодонька», що недавно побачила світ, яку автор означив як мандрівку в минуле і в якій просить вибачення у молодого покоління за те, що «так мало зроблено ветеранами, а так багато роботи залишено» для завершення естафети відродження незалежності України. Автор книжки «Пригодонька» завдовжки у життя...», переднє слово до якої написала заслужена вчителька України і членкиня НСПУ Оксана Тебешевська, постає у виданні не лише як великий патріот, а головно – як неперевершений оптиміст і життєлюб, як взірець українського націоналіста. У розмові зі Степаном Миколайовичем ми довідалися, що значна заслуга того, що його книжка прийшла до читачів, належить його внучці – Ксенії Петраш.

– У моїй голові вже є й наступна книжка, яка мала би бути продовженням попередньої, – зізнався С. Петраш. – Розумієте, я маю дуже патріотичну і ділову онуку Ксенію. Її біографія, на моє переконання, дуже цікава. Відрадно, що ми разом з її батьками виховали таку патріотку в дії. Тож наступне видання буде присвячене саме її життєпису. Наведу один спогад. Коли Ксенії було п’ять років, її братчикові Максиму – чотири, а сестричці Олесі – три, то вони разом заспівали мені відому стрілецьку пісню «О Україно! О люба ненько, тобі вірненько присягнем...». Досі зберігаю той запис. Ксенія навчалася свого часу в гімназії імені Дмитра Бахматюка в Калуші, тож дуже мрію написати і про події, які відбувалися у різні роки в цьому навчальному закладі, який закінчила і моя внучка. Є про що писати…

Нашої зустрічі зі Степаном Петрашем, теплого спілкування з ним, а отже, й цієї публікації могло б не бути, якби не педагог Оксана Максим’як із Калуша. Саме завдяки їй відбулися наше знайомство і розмова з «Данилком» із Залукви – великим патріотом і настільки ж скромною людиною Степаном Миколайовичем Петрашем. Тож якщо говорити про патріотизм у дії, як головну ознаку українського націоналіста, то подвижництво і небайдужість цієї калушанки також гідні подиву й поваги.

Степан ПЕТРАШ не тільки представляє цілу добу в українській історії, а й носить її, ту добу, в думках, у серці і щедро ділиться з нами своїми спогадами, викладеними в автобіографічній книжці «Була собі пригодонька». Але це не історія окремої людини, а портрет цілої епохи, яка називалася тоталітарною, і штрихи до характеристики того переломного моменту, коли Україна стала незалежною... Розповідь про дорогу до Воркути, перебування у зоні, важку працю в шахті, організацію та діяльність у таборах груп українців-націоналістів – майже літописна. Читаєш про ті страшні випробування, які довелося пережити українцям, і не надивуєшся їхній силі волі, тому високому українському духові, який нікому не вдалося зламати, знищити. Завжди мудрі і виважені слова Степана Петраша, його глибока віра у щасливе майбутнє України надихають і окрилюють сучасників. (Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА, заслужена вчителька України, членкиня Національної спілки письменників України).

Ігор ЛАЗОРИШИН


Переглядів: 185 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024