Україна пам’ятає дружні рукостискання 2015 року двох сивих ветеранів – УПА і Червоної Армії – світлина з їхніми портретами облетіла світ. Та мало хто знає, що сьогодні один із них – 94-річний ветеран ОУН-УПА Степан ПЕТРАШ (повстанське псевдо «Данилко»), родом із Залукви, – живе в Калуші на останньому поверсі п’ятиповерхівки без ліфта, бере активну участь у громадському житті міста, з радістю спілкується з молоддю, пише чергову книгу спогадів, передплачує не менше п’яти періодичних центральних і місцевих видань, серед яких обов’язково – й «Галичину», а за потреби піти на міський ринок за продуктами самотужки гінко долає то вниз, то вгору тих кількадесят сходинок...

– Я народився у великому галицькому селі Залуква – передмісті Галича – у сім’ї селян, – розповідає С. Петраш. – Батько мій за Австро-Угорщини воював два з половиною роки на італійському фронті у часі Першої світової війни.  А після визнання України самостійною державою, в часі битви за її суверенність, які розпочали крутянці, затримавши наступ на Київ більшовицьких банд, батько вже воював у складі полку УГА, який уже гнав непрошених зайд аж до Дону. Мама була простою селянкою. Я з шести років допомагав батькам по господарству. І те, що не боявся фізичної праці, що протягом двох років проходив вишкіл у Чорному Лісі, мені дуже допомогло під час десятирічних таборів у Воркуті. У тій катівні виживали найсильніші...

– Коли і як, Степане Миколайовичу, доля вас запровадила до Чорного Лісу?

– Нас у спецбоївці «Артима» – Михайла Нагнибіди з Єзуполя – було п’ятнадцятеро. Михайло був моїм шкільним колєгою. Ми як фахівці з розвідки та контррозвідки обслуговували сотні і курені, які базувалися у Чорному Лісі навколо Єзуполя та прилеглих сіл, тобто підрозділи «Іскри», «Чорноти», «Різуна» і т. д.

Коли в роки німецької окупації відновили Станіславську торговельну гімназію, то я там провчився три роки. І 1942-го, будучи її п’ятнадцятирічним студентом, став членом ОУН «Юнацтво». Тоді ОУН робила велику ставку на молодь – готувала до боротьби з окупантами. Три роки ми займалися виховною роботою, військовою справою, велику увагу приділяли підривній справі, а на сходинах закладу після уроків вивчали історію, географію і т. ін. Тож після закінчення гімназії у лютому 1944-го ми вже були готові до вступу в збройні відділи УПА. І справді наш курс – 32 випускників – розійшлися по різних підрозділах УПА. Так я потрапив до боївки служби безпеки на чолі з «Артимом»...

– А хто і чому Вам дав таке ніжне псевдо «Данилко»?

– Коли я тільки-но став членом підпільної ОУН «Юнацтво», то був зобов’язаний мати всевдо. Спочатку планував взяти псевдо «Данило», бо я родом з-під давнього Галича. Але керівник нашої групи Федір Микитишин, який згодом став сотенним і загинув у боротьбі, жартома запитав мене: «Малий, а чи не забагато ти береш на себе?» То так я взяв псевдонім «Данилко». І з цим живу досі, бо й далі перебуваю у лавах ОУН-УПА. І до останніх днів свого життя буду членом ОУН і УПА.

– Чим конкретно займалася ваша спецбоївка?

– Розвідка і контррозвідка – дуже важлива справа. У нашій групі мені випала велика честь разом працювати з легендарною розвідницею «Дніпровою» – Ольгою Чимерис, дружиною «Артима». Вона була східнячкою і дуже відважною жінкою. Перфектно знала російську мову, їй виробили документи, що вона нібито фронтовичка. Ми ще з одним побратимом мали завдання – слідкувати за нею й охороняти, гарантувати їй безпеку під час пересування селами у часі розвідки та супроводжувати до меж міста Станіслава. Вона і в Станіславі, і в Богородчанах почувалася як риба у воді. А наші упівці по станицях не знали, що вона розвідниця. Загинула Ольга 1949 року.

У ті роки боївка була, образно кажучи, і суддею, і прокурором, і виконавцем вироків і т. ін. Адже вдень влада була «червона», комуністична, а вночі – наша, націоналістична. Такі були часи. Ми підтримували у селах український національний дух. Організовували вшанування героїв і різноманітних дат. Потрібно було працювати з населенням, щоб множити дух українського патріотизму. Бо хто такий націоналіст? Патріот у дії. Якщо ти вважаєш себе націоналістом, то повинен постійно діяти, працювати на народ і націю, боротися з ворогами України, а не провадити пусті балачки чи бути патріотом до... глибини власної кишені.

– Як Ви потрапили до сталінсько-комуністичних катівень?

– Вибір був невеликий. Або ти загинеш чи тебе поранять і заберуть «червоні», поляки чи німці, або ти живеш і дієш. Дуже важливо було постійно діяти – працювати на народ, націю. Чому сьогодні така ситуація в Україні? Тому що дуже велика кількість тих, хто називає себе патріотами, не розуміє, що необхідно постійно боротись. Інакше – ти не патріот…

Я потрапив у засідку 11 березня 1945 року у рідній Залукві. Пригадую, що тоді була неділя. Надвечір повертався із постою боївки – пів року не був удома, тож треба було елементарно переодягнутися. Йшов на так звану явочну домівку на краю села. Дівчина, котра в ній мешкала, була зв’язковою. Та я не знав, що цей зв’язок уже було розсекречено.

Облавники мене побачили ще перед селом, вони знали, куди я йтиму, тож уже чекали. Там мене і зловили. Один із тих «стребків» сказав, що знає, що я зі служби безпеки УПА. Повезли мене до Галича, де два місяці тривало слідство. А як у ті часи слідство відбувалося, ви знаєте. Тактика була така. Москалі спочатку б’ють, б’ють, а відтак бити перестають і передають справу іншому слідчому – «доброму», який не б’є і спонукає до зізнання. Мовляв, тоді ми все тобі пробачимо й відпустимо.

Я потрапив до слідчого – українця зі сходу, який, думаю, відчував, що перед ним ще молодий хлопець. Адже мені й вісімнадцяти не було. Дав мені папір, сказав, щоб я писав усе, що хочу, але так, аби справа відповідала доносові на мене, зробленому моїми земляками-«стрибками». Додав, що слідства, сказати б, із «прістрастієм» я не витримаю, а якщо й витримаю, то довго після того не житиму. Він квапився закінчити мою справу.

Я написав, і мені поталанило, що засудили тільки на десять років. Бо якби зізнався, що був у спецбоївці служби безпеки, то мене давно б уже не було на світі. Таких засуджували або на кару смерті, або на повну «котушку» – 25 років. У жовтні 1945-го мене етапували у Воркуту, де я відбув майже від дзвінка до дзвінка. Працював у вугільних шахтах.

Наприкінці 1954 р., вже після того, як здох Сталін, а Берію розстріляли, трохи було легше. Викликали якось і сказали: «Іді! На вахтє скажут!». А там мені прочитали постанову про звільнення, але без права виїзду з Воркути. Правда, то було ще гірше, ніж перебування в таборі. Тож я ще 20 років працював на копальнях.

Коли вже видали нам паспорти і я повернувся додому, то виникла інша проблема: ніде не хотіли мене прописати. Керівники – жидва і москальня – казали: «Нам такіє, как ви, здєсь нє нужни...». А шляк би вас трафив, думаю собі, то ви – зайди – «нужни», а я на своїй землі, де народилися мої предки, де я народився і виріс, за яку віддали життя мої побратими, «нє нужен»? Але Бог добрий – минув час і я став «нужен». Спочатку влаштувався на шахту №2 у місті Червонограді на Львівщині, де пропрацював з 1972 по 1974 рр. А потім, що дуже важливо, мені вдалося прописатися в Калуші. Влаштувався на роботу у трест «Калушхімремонт», де пропрацював до пенсії.

– Свого часу – після відомої світлини з Вашим рукостисканням з ветераном Червоної Армії, яка облетіла всі телеканали і засоби масової інформації, Ви стали відомим на всю Україну... Як відбулася та подія в День скорботи та примирення?

– Президент Петро Порошенко запросив на урочистості до Києва делегацію від Всеукраїнського братства вояків ОУН-УПА. Ідея примирення була доброю, але ветерани–фронтовики Червоної Армії не були готові до того. По-українськи вони не розмовляли, а Сталіна і Жукова мали за своїх авторитетів. Тож примирення як такого і не було. Але я познайомився там з фронтовиком Іваном Залужним з Кіровоградщини. Він був не лише представником ветеранів Червоної Армії, а й патріотом України, а не хохлом. Торік йому сповнилося 100 літ, вітався він зі мною «Слава Україні!», а племінник Івана поліг у війні з Росією на Сході. Пригадую, якого то галасу було після того, як ми разом сфотографувалися! Адже це дуже не подобалося хохлам-малоросам. Фотографія обійшла не лише всю Україну, а й світ.

– 2021-го минає 30 років з часу проголошення Незалежності України. Чи можете сьогодні Ви – той, хто пройшов крізь пекло боїв і сталінських катівень, – сказати, що Україна – незалежна?

– Про що Ви кажете?! Яка незалежність? Україна повинна бути українською. Тобто верховна і місцева влада має бути українською, а не жидівсько-москальською. Тож попереду нас чекає ще велика праця над цим, власне, її треба робити вже...

Про свої життєві дороги як націоналіста й борця за волю України Степан Петраш вичерпно оповів у книжці спогадів «Була собі пригодонька», що недавно побачила світ, яку автор означив як мандрівку в минуле і в якій просить вибачення у молодого покоління за те, що «так мало зроблено ветеранами, а так багато роботи залишено» для завершення естафети відродження незалежності України. Автор книжки «Пригодонька» завдовжки у життя...», переднє слово до якої написала заслужена вчителька України і членкиня НСПУ Оксана Тебешевська, постає у виданні не лише як великий патріот, а головно – як неперевершений оптиміст і життєлюб, як взірець українського націоналіста. У розмові зі Степаном Миколайовичем ми довідалися, що значна заслуга того, що його книжка прийшла до читачів, належить його внучці – Ксенії Петраш.

– У моїй голові вже є й наступна книжка, яка мала би бути продовженням попередньої, – зізнався С. Петраш. – Розумієте, я маю дуже патріотичну і ділову онуку Ксенію. Її біографія, на моє переконання, дуже цікава. Відрадно, що ми разом з її батьками виховали таку патріотку в дії. Тож наступне видання буде присвячене саме її життєпису. Наведу один спогад. Коли Ксенії було п’ять років, її братчикові Максиму – чотири, а сестричці Олесі – три, то вони разом заспівали мені відому стрілецьку пісню «О Україно! О люба ненько, тобі вірненько присягнем...». Досі зберігаю той запис. Ксенія навчалася свого часу в гімназії імені Дмитра Бахматюка в Калуші, тож дуже мрію написати і про події, які відбувалися у різні роки в цьому навчальному закладі, який закінчила і моя внучка. Є про що писати…

Нашої зустрічі зі Степаном Петрашем, теплого спілкування з ним, а отже, й цієї публікації могло б не бути, якби не педагог Оксана Максим’як із Калуша. Саме завдяки їй відбулися наше знайомство і розмова з «Данилком» із Залукви – великим патріотом і настільки ж скромною людиною Степаном Миколайовичем Петрашем. Тож якщо говорити про патріотизм у дії, як головну ознаку українського націоналіста, то подвижництво і небайдужість цієї калушанки також гідні подиву й поваги.

Степан ПЕТРАШ не тільки представляє цілу добу в українській історії, а й носить її, ту добу, в думках, у серці і щедро ділиться з нами своїми спогадами, викладеними в автобіографічній книжці «Була собі пригодонька». Але це не історія окремої людини, а портрет цілої епохи, яка називалася тоталітарною, і штрихи до характеристики того переломного моменту, коли Україна стала незалежною... Розповідь про дорогу до Воркути, перебування у зоні, важку працю в шахті, організацію та діяльність у таборах груп українців-націоналістів – майже літописна. Читаєш про ті страшні випробування, які довелося пережити українцям, і не надивуєшся їхній силі волі, тому високому українському духові, який нікому не вдалося зламати, знищити. Завжди мудрі і виважені слова Степана Петраша, його глибока віра у щасливе майбутнє України надихають і окрилюють сучасників. (Оксана ТЕБЕШЕВСЬКА, заслужена вчителька України, членкиня Національної спілки письменників України).

Ігор ЛАЗОРИШИН