Нічний базар у Кутах – це ще те атмосферне місце, яке варто відвідати кожному порядному туристу. Лише тут вам на решту дадуть дерев’яну дошку у формі яблука, бо нема дрібних. Ще тут є нагода поспілкуватися з майстрами, які продають свої вироби от щойно з-під станка чи різака – і то дуже дешево. А після базару добре прогулятися затишним колоритним містечком. Адже Кути – це місце, де переплелися різні культури та історії, пише Репортер.

У темряві на запах дерева

Про базар у Косові знають, бо це місце уже розкручене для туристів. Настільки, що роблять туди окремі тури. А от про нічний у Кутах знають мало. Якщо порівнювати, то косівський – це майже фестиваль з сирними кониками, вишивкою, керамікою, шумом та гамом. А кутський базар – то є щось первісне, автентичне.

Уже з 30 років сюди привозять свої вироби майстри з навколишніх сіл. Їдуть на роверах, машинах, автобусах – через гори, через Черемош. Усі збираються біля ріки, у місці, яке називають Зарінок.

Зараз базар починається одразу ж по закінченню комендантської години. Тобто, о п’ятій ранку починається і десь  о восьмій вже закінчується – три години. Раніше починали о другій ночі. Уже з 23.00 на повороті на базар утворювалася черга з сотні машин, як чекали, поки їх запустять на територію базару.

Якщо ви не хочете їхати вночі, але прагнете потрапити на базар у самий розпал, то треба ночувати у Кутах.

Отже, на годиннику 5.30 – базар уже в розпалі. Платимо 10 грн за вхід і рушаємо в темряву. Від фар щойно прибулих бусів, які привезли торговців, відблискують калюжі й видно, куди йти. Гарно вбиратись сюди не варто – аби зручно, щоб не боятися замастити взуття болотом, і тепло, бо від річки тягне холодом.

У повітрі постійно висить неймовірний запах деревини – свіжорізьблених скринь, ложок, гребінців, горнят, мисок та іншого. Той запах супроводжуватиме вас усіма рядами й кварталами базару. Саме так, базар поділений на квартали. Є ремісничий, де майстри продають свої ж вироби. Далі є святковий квартал, там продають прикраси до різних свят, є продуктовий і є великий китайський: там вам чесно зізнаються, що всі вироби у них – made in China.

юди всяке виробляють

Як ікона на фоні кольорового покривала, сидить пані Ганна з села Річка Косівського району. Сміється з того. Каже, вчепила, аби не задувало. На базар у Кути вона приїздить щосуботи от вже 20 років.

Розказує, тоді на початках не було такого різновиду товару, «то тепер люди всяке виробляють».

Пані Ганна торгує стаканчиками з черешні. Набір, 10 штук – 300 гривень. Ще сільничками з бука – 20 гривень, а з кришечкою – 25 гривень, а ще якимись цікавими виробами для зберігання голок. Вони взагалі за якісь копійки. Усе це роблять її діти, а вона продає.

Ще одна Ганна, але з села Брустури виявилась говіркішою. На базарі вона торгує з 10 років. Дитиною вночі приїздила з бабусею, мовляв, треба було заробляти, бо грошей не було. Та й бабуся завжди купувала якийсь пиріжок чи смаколик.

Тоді базар був великий, що не було де яблуку впасти, – говорить Ганна. – Я стояла при виході й на клійоночці з землі торгувала, бо сюди мене ніхто не пускав. А теперка хоть лягай. Зараз уже все йде нанівець. Під час війни дуже багато майстрів повиїздило. Й десятої частини нема в порівнянні, який базар був колись.

Ганна торгує свистульками, які сама й робить. А ще – ступками для часнику. Також робить сирні коники, але нині не взяла з собою. А починала торгувати сопілками й робила їх з дитинства.

Розказує, колись базар був двічі на тиждень – у середу та суботу. Зараз тільки в суботу. Ще раніше торгували при свічках, то зараз вже є електрика. Та коли світло вибиває, то люди дістають свічки і торгують при них. Тоді, каже, на базарі панує якась особлива атмосфера.

Туристів тут мало, то у Косів більше доїхає, – зітхає жінка. – Та лише у Кутах туристи можуть побачити новий товар, який аж потім з’являється у сувенірних магазинах. І вони тут дешевші. Дуже багато за кордон забирають. Коли ми їдемо десь далеко, лише тоді зачинаємо цінити те, що маємо. Ось я 40 свистульок злагодила – це поїде в США.

Купецька жилка – то є все

Пан Василь з села Вербовець торгує вже понад 25 років. Розказує, що кожне село має якийсь свій промисел. Наприклад, Прокурава – край, де роблять ложки.

Ми – шкатулки, шахи, тарілки робили, а тепер перейшли на іконки, – показує свій товар пан Василь. – Чим старшим робишся, то стаєш ближче до Бога. Прикарпаття – це земля майстрів. І всі ці вироби роблять люди, які переважно без освіти. Це є талановитий край. Усе дано людині природою.

У майстрів вироби беруть купці з Києва, Одеси, Хмельниччини, Запоріжжя, Харкова й потім перепродають дорожче.

І так крутиться цей бізнес, бо це оптовий ринок, – усміхається пан Василь і набирає в пакет з десяток магнітиків з Карпатами.

До речі, ще кілька років тому, кажуть місцеві, якби хотіли купити щось одне – то з вами б і не заговорили. Тільки оптом – по 10, 20, 100 штук. Але зараз вам залюбки продадуть і щось одне. Наприклад, одну сільничку у вигляді котика за 10 гривень, а на решту можуть дати дерев’яну дошку для нарізання, бо нема дрібних.

Але серед поодиноких туристів вирізняються і досвідчені перекупники. Вони – народ серйозний і конкретний. Мають свій маршрут, свій товар, своїх людей. Озброєні списком і ручкою йдуть від ряду до ряду й скуповують все, що треба. Куплене викреслюють зі списку.

Є багато таких, що тут купують, а потім їдуть у Косів і перепродають, але вже дорожче, – говорять у кварталі, де всі продавці з села Річка. Навіть староста села тут торгує своїми виробами. Каже, з Річки у Кути приїздить з 40 майстрів і кожен зі своїм крамом.

«Чиряк» на площі Ринок

Близько 8.00 базарники починають збиратися додому. Ще п’ємо каву з видом на Овідієву гору, пакуємо все, що купили у багажник та їдемо роздивлятися саме містечко. Адже у Кутах переплелося багато історії.

До речі, чому та гора над базаром Овідієва? Місцеві розказують, що цей топонім цілком може походити ще з часів Давнього Риму. Римський поет Овідій був засланий на край Римської імперії і відомо, що він помер десь в Румунії, яка була вже тут, за Черемошем.

Про цікавинки Кутів залюбки розказує директор краєзнавчого музею Євген Німець. Посміхається, що нині він директор музею, але без музею. Якраз напередодні вторгнення краєзнавчий музей мали перенести й облаштувати у підвалах ратуші, але через війну процес ще триває.

Ще в Кутах був одружений Баал Шем Тов. Той, який заснував хасидизм і похований в Умані, куди щороку приїздить тисячі паломників. Говорять, ніби він товаришував з Довбушем й деколи пили по чарчині.

Ще у Кутах є велике єврейське кладовище. У краківському музеї навіть цілий зал присвячений цьому цвинтарю. Розташоване воно серед людських обійсть. Якось дуже моторошно й захоплююче, бо дуже велике – як футбольне поле. Майже всі мацеви гарно збереглися.

До Другої світової війни територія Кутів належала Польщі. У 1939 році, коли почалась війна, поляки відступали через Кути у Румунію, яка була просто за рікою. У містечку відбулось останнє засідання Варшавського уряду. Поляки не мали права перейти кордон зі зброєю, тому покидали її в Черемош. Та перед тим у костелі Серця Ісусового, який в самісінькому центрі, була остання відправа. Там були президент Польщі, прем’єр-міністр та інші високопосадовці.

Той костел стоїть і нині, має багато прихожан. Люди приїздять на відправу з Косова. Побудований він у 1890 році. Його прикрашає керамічна статуя Ісуса Христа та годинник з циферблатами на всі чотири боки. Ту вежу називають –  «кутівський Біг Бен».

На центральній площі Ринок переважно двоповерхові будинки. Тут мешкали євреї. На першому поверсі був магазин, а на другому жила родина. Від площі розходяться вулиці з польськими та вірменськими особняками. І у Кутах є такий архітектурний стиль, як «чиряк». Так місцеві називають будівлю біля костелу на місці невеличкого парку.

Підприємливі цибулянники

Є аж три варіанти назви містечка. Перший – бо містечко знаходиться на куті між річкою Черемошем і горою. Другий варіант від гуцульського слова «кутати», тобто щось робити, кутатися по господарству. І третій – від санскритського слова «душа».

Кутських людей називали пиндюрами. Що те слово означає, не знають. І воно таке напівобразливе. А ще казали на них – цибулянники. У Кутах і селі Старі Кути вирощували солодку червону цибулю.

Перша письмова згадка про Кути датується 1448 роком. Тут дружно жили українці, поляки, вірмени та євреї. Кожна культура дала містечку щось своє.

Щодо вірмен, то вони втекли на Прикарпаття з Криму. Тут вирощували тютюн, виноград, переробляли м’ясо й робили салямі, яку експортували у Париж. До речі, нині багато людей у Кутах мають вірменські риси обличчя. Корінних кутських вірмен лишилися одиниці.

Гарно зберігся вірменський костел святого Антонія 1791 року. Нині це церква святого Володимира. Зберігся і вірменський цвинтар. Невеличкий і також серед людських обійсть. Вірменські надгробки помальовані у жовтий колір. Серед кладовища велика каплиця. Її використовують як останній прихисток для померлих, які дуже бідні чи не мають свого дому. Тут тримають тіло перед похованням, постійно горить свічка і хтось сидить та молиться.

Багато поляків приїздили у Кути «на літніки» – на відпочинок. На березі Черемошу були купальні, відпочивальники їли свіжу городину, ходили у ліс та дихали чистим повітрям. Одна з центральних вулиць веде прямо на пляж тих часів.

Ще одною родзинкою містечка була кераміка – специфічна кутська кераміка, яка довший час була забута і зараз її починають відроджувати. А зникла вона через блакитний колір. Совіти заборонили його, аби не стояв поруч з жовтим. Адже основні кольори гуцульської кераміки були – жовтий, зелений та блакитний.

Світлана Лелик