Вважається, що у дев’яностих незалежність далася Україні легко, без жодного пострілу. Так, масових зіткнень і вуличних боїв не було. Але комуністична система опиралась як могла і не гребувала будь-якими способами – аж до вбивств.

Цю історію розповів директор видавництва «Лілея-НВ» Василь Іваночко. У 1990 році він був студентом п’ятого курсу педінституту, вчився на художньо-графічному факультеті та належав до активістів Студентського братства – організації, що всіляко виступала за незалежність України. 23 лютого у Львові мав відбутися ІІ з’їзд братства. Франківські виші також відправляли туди делегатів – по одній людині від факультету, пише Репортер.

Керівництво інститутів до студентської політичної активності ставилось по-різному. Медики займали нейтральну позицію – аби тільки ця діяльність не перешкоджала навчанню. У «нафти» ректор взагалі активно підтримував студентів. І лише у педінституті була повна ідеологічна дупа.

Сексоти швидко донесли список обраних делегатів ректору Віталію Кононенку і той викликав студентів на розмову. Хоча, та розмова більше нагадувала прокурорський монолог із погрозами. Цілих дві години очільник вишу чистою російською мовою втирав юнакам, що вони «майбутні радянські педагоги і в них не може бути нічого спільного з цим буржуазно-націоналістичним братством». Наприкінці Кононенко пообіцяв, що всіх, хто поїде на з’їзд, виженуть з інституту за пропуск пар без поважної причини.

З’їзд припадав на суботу й неділю, але тоді у вишах по суботах вчились. Ввечері у гуртожитку зібралась таємна нарада. Нікому не хотілося бути відрахованим, але й не поїхати – себе не поважати. Серед присутніх був і студент істфаку Андрій Карпуша, родом із Рахова. Він вчився на другому курсі, але вже встиг відслужити в армії, тому до нього прислухалися. Саме він подав ідею – усім делегатам здати кров. Тоді донорам, крім чаю з печивом і талону на обід, давали один вихідний – тут не підкопаєшся. Так і зробили.

У суботу усі делегати виїхали до Львова, в неділю повернулися, а в понеділок пішли на навчання. Керівництво вишу зробило вигляд, що нічого не сталося.

Але десь через тиждень Анд­рій Карпуша з приятелем ввечері повертався через парк до гуртожитку № 5, в якому мешкав. Раптом їх наздогнали якісь молодики спортивної статури. Один вдарив Карпушу по голові залізною трубою, обгорнутою в газету, після чого нападники втекли. За кілька днів Андрій помер у лікарні, так і не прийшовши до тями. Вбивць не знайшли.

Іван Бондарев