Ленін казав, що для захоплення влади треба взяти під контроль пошту, телефон і телеграф. Саме за таким сценарієм відбувались події у Петрограді 1917-го та Станиславові 1918-го. Щоправда, українці зробили переворот значно тихіше – стрілянини, штурмів і вуличних боїв вдалося уникнути.
Спираючись на свідчення очевидців, спробуємо розповісти, що відбувалось у Станиславові пізньою осінню 1918 року, пише Репортер.
Кулемет – річ серйозна
У кількох номерах газети «Українське життя» за 1931 рік колишній сотник Української галицької армії (УГА), який заховався під літерами Е. Р-к надрукував свої спогади під заголовком «Переворот 1 падолиста 1918 р. в Станиславові». Там він детально описує ситуацію, яка склалася в Австро-Угорській імперії напередодні її розвалу.
«В останніх місяцях світової війни про близькі переміни в Австрії говорено чимало. У вересні ці поголоски о грядущих великих подіях і перемінах скріпились ще більше. Правду кажучи, з початку ніхто собі навіть і не уявляв, як ці переміни мають виглядати, а тим більше ніхто і не допускав думки, що Австрія «перебудується» вже при кінці жовтня так основно, що з нею і сліду не остане».
На той час загадковий Е. Р-к був поручником кадри 20-го стрілецького полку. Сам полк воював в Італії, а кадра, тобто запасний батальйон, де відбувався вишкіл молодих воїнів, дислокувалась у Вадовицях (Польща). Р-к завідував складом стрілецького озброєння. Про те, що в Галичині щось затівається, він довідався ще в середині жовтня. Тоді до нього звернувся поручник Ч., колишній гімназійний вчитель, який їхав із Відня до Галичини. Він попросив видати йому чотири кулемети, які мав забрати до Станиславова. Зброя була потрібна для організації перевороту. Але кулемети Ч. так і не отримав.
«Знаючи його як людину балакливу і не дуже серйозну, – пише автор спогадів, – я відмовився йому видати бажані скоростріли, заявивши, що видам їх, коли одержу від Українського Військового Комітету, про який він мені згадував, відповідне писемне доручення».
Ч. погодився привезти такий наказ, поїхав і… більше його не бачили.
Кадри вирішують усе
30 жовтня кадру 20-го полку перемістили до Станиславова. Полк був тутешнім, станиславівським, але його рідні казарми виявились зруйнованими. Через те запасний батальйон розмістили у колишній в’язниці «Діброва», що на теперішній вулиці Чорновола, 119а. До складу кадри входили чотири запасні сотні, кулеметна команда та підрозділи забезпечення загальною кількістю до 1000 чоловік. 90 % особового складу становили українці, решту – німці та євреї. На перший погляд це була грізна сила, але тільки на перший.
«В бойовому відношенні кадра 20 полку стрільців представлялась не найкраще, – згадує Р-к. – Поминувши відділ вислуженців і булавний відділ, які за боєві в ніякому случаю не можна було числити, і ті чотири сотні не представляли собою ніякої або майже ніякої вартості. Вони складалися в більшій частині зі старших річників, ополченців, резервістів, словом батьків родин, яких одиноким бажанням було чим скоріше повернути до своїх хазяйств, до дітей та жінок. Побіч того було в кадрі чимало поворотців з російського полону, елементу по більшій частині вже здеморалізованого, бачившего не одно на свої очі, і тим також військова служба не дуже усміхалась. Дещо кращі відносини були в запасній сотні скорострілів. Дуже гарно держались підстаршини (сержантський корпус – Авт.) і тільки завдяки їм у кадрі удержувано порядок і хоч не строгу, то все-таки добру карність».
20-й полк був не єдиною військовою частиною Станиславова. Водночас із ним сюди перевели кіш Українських Січових Стрільців (УСС), який також розташувався в «Діброві». Плюс з вересня у місті стояв запасний батальйон 95-го піхотного полку, яким командував капітан Лаєр. У майбутньому повстанні він зіграє не останню роль.
Заколотники збираються у кав’ярнях
Того ж дня, коли 20-й полк прибув до Станиславова, Українська Національна Рада у Львові звернулася до австрійського намісника графа Гуйна із проханням передачі влади. Імперія розвалювалась, на Галичину одночасно претендували як українці, так і поляки. Граф чемно відмовив. Це означало, що цісарська адміністрація симпатизує полякам. Треба було щось робити, і то негайно.
Близько полудня поручника Р-ка викликали до Повітової Ради. Коли він прибув, там нікого не виявилось. Хтось порадив піти до кав’ярні готелю «Австрія» (сучасний «Дністер»), мовляв, там збираються українці.
«Каварня була битком набита військовими і цивільними. Групки, що потворилися біля столів, живо над чимось дебатували, жестикулювали з конспіративними мінами. На всіх обличчях можна було вичитати якийсь нервово піднесений настрій і наче ожидання. Догадуюсь, що того вечора в Станиславові вже не було для нікого таємницею, що принесе завтрашній день. О тім, що готовиться на 31 жовтня, певно були проінформовані і поляки, але в Станиславові небезпеки з їхньої сторони не було».
За одним зі столиків Р-к побачив знайомого, який представив його капітану Алоїзу Лаєру. Останній був чехом, утім симпатизував українцям і активно включився у підготовку повстання. Від імені Повітової Ради він наказав поручникові перебрати владу у 20-му полку наступного дня.
Служи, синку, як дід служив…
Командиром запасного батальйону 20-го полку був полковник Гауснер. Незважаючи на польське походження, до українців він ставився не зле.
31 жовтня поручник Р-к разом із членами щойно створеної Повітової Української Національної Ради Климом Кульчицьким та Іваном Мироном прийшли до Гауснера із вимогою здати командування. Полковник одразу погодився, але наостанок зажадав виступити перед жовнірами. Ось що він сказав: «Наші дороги тепер розходяться. Відтепер ви є жовнірами української армії, а я незабаром стану членом польської армії. Як колись супроти Австрії, так тепер супроти вашої вітчизни ви маєте обов’язок боронити її і служити їй вірно так само, як колись цісареві».
Солдати уважно слухали свого командира. Як пише Р-к, «вони раділи тій небувалій і, як до того тепер здавалося, неможливій переміні. Безумовно, вони в душі бажали рідній справі якнайкращих успіхів, але великого захоплення для дальшої військової служби не було». Офіцери-німці також не горіли бажанням проливати свою кров за Україну. Кілька з них погодилися продовжити службу в українській армії, але «з тим застереженням, що вони не будуть вжиті на фронті, а тільки поза фронтом».
Оскільки Р-к виявився єдиним українським офіцером, саме він очолив 20-й полк.
А що Гауснер? Поляки довірили йому бригаду, яка воювала на Північ від Львова. Але після кількох бойових невдач полковника виперли у відставку.
Ніч перед падолистом
Пізно ввечері 31 жовтня у кав’ярні «Австрія» відбулась остаточна нарада по захопленню влади у місті. Були присутні старший радник окружного суду Кульчицький, інженер залізниці Мирон, командир Січових Стрільців капітан Рожанковський, поручник Р-к, капітан Лаєр і кілька офіцерів 95-го полку.
Лаєр запропонував зібранню свій план. Вночі українські підрозділи мали зайняти пошту, староство, залізничну станцію, магістрат, філію Австро-Угорського банку, військовий склад та кілька інших мілітарних об’єктів. Присутні задум схвалили та підтримали. Після уточнення кількох нюансів і розподілу задач заколотники розійшлись.
У спорожнілому залі кав’ярні годинник пробив дванадцять. Настало 1 листопада 1918 року.
Іван Бондарев | 
