Колись у Галичині не знали, що таке «лижі». Не тому, що ніхто не користувався цим зимовим засобом пересування. За Австро-Угорщини та Польщі лижі тут були відомі як лещата, а лижний спорт відповідно називався лещетарство. Лижі в Галичині були поширені ще перед Першою світовою війною. Так, при спортивно-туристичному товаристві «Чорногора», яке було засноване у 1907 році, займалися кілька груп лижників-ентузіастів. Та згодом лещетарі вирішили виокремитися в окрему структуру. Значна заслуга у цьому належить викладачу руханки (фізкультури) Степану Гайдучку. Він навіть підготував окрему доповідь «Значення лещетарства для українців», де підкреслював роль цього заняття не тільки як ефективного засобу фізичної культури, але й також як соціально-економічного чинника в житті гірського населення краю. Загальні збори нової організації відбулися вже за Польщі, 9 грудня 1924 року у Львові. Її назвали Карпатський лещетарський клуб (КЛК). Першим його головою обрали колишнього старшину УГА Лева Шепаровича. Перші осередки КЛК утворив у селищі Славське Львівської області, де витяги діяли вже більше ста років, та у прикарпатській Ворохті, також не менш відомому туристичному курорті, де вже 40 років була навіть своя залізнична станція. Щоправда, польський уряд не дуже сприяв розвиткові гірськолижних курортів Українських Карпат, розцінюючи їх як конкурентів для Закопане. Тому розвивалися ці містечка зусиллями підприємців та ентузіастів. У кінці 1920-х клуб вже проводив регулярні змагання лижників. Перші відбулися 15 лютого 1929 року. У програмі змагань були біг на 3 км серед жінок і хлопців до 16 років, 6-кілометрова дистанція для юнаків та чоловічий біг на 11 км. Наступного року відбулися перші міжклубні змагання. Окрім спорту, члени клубу працювали і над популяризацією лещетарства. Степан Гайдучок проводив спеціальні курси і навчав їздити на лещатах, читав лекції про те, як організовувати змагання, готувати інвентар тощо. Крім тренувань з лещетарського бігу (лижних перегонів), у Карпатах організовувалися лижні туристичні походи. У березні 1930 року вперше чоловік на лещатах підкорив Говерлу, а у грудні того ж року таке саме досягнення зробила й жінка. У березні 1931 року клуб влаштував перші «з’їздові змагання» (гірськолижний спорт) та змагання «у скоках» (стрибки з трампліна). Вони відбулися на горі Тростян, яка за роки стала найвідомішим лижним комплексом Славського. У Ворохті в цей час значного розвитку набувають стрибки з трампліна. Тут з’являється група талановитих стрибунів, тренувати яких навіть запросили тренера з-за кордону – норвежця на прізвище Йонсон. У березні 1934 року перед двома сотнями глядачів тут відбуваються конкурс лещетарських скоків. Серед 11-ти спортсменів переміг Микола Бойчук, який стрибнув на 20 метрів. У звіті за 1937 рік Карпатський лещетарський клуб об’єднував 18 філій, ще 22 філії були на стадії організації. У той час у лижних змаганнях вже активно брали участь лижники з Косова, Надвірної, Коломиї, Бурштина, Станиславова. Члени клубу мали й свою форму – білого кольору з трьома чорними буквами «КЛК». Велика кількість спортсменів, які займалися у клубі, змусила його керівництво переглянути свій перелік видів спорту та відкрити додаткові секції. Влітку та восени тут відбуваються змагання з плавання, веслярства, легкої атлетики. Після Другої світової війни клуб продовжував діяльність в еміграції. А в Україні його відновили у 1989 році. …Перші «дошки», як тоді також називали лижі, у Станиславові з’явились лише у 1931 році, їх привезли Тарас Ліськевич та Ярема Попель. Цей спорт у місті розвивався в структурі Українського спортивного союзу. Відомий тоді легкоатлет Володимир Соколовський писав: «Правду кажучи, в нас ніхто не вмів тоді їздити на лещатах». У місті та й у всій рівнинній місцевості Прикарпаття то була екзотика. Незважаючи на це, кожної зими ентузіасти проводили заняття у школах і клубах. На жаль, коли перед станиславівськими лижниками замайоріли перші надії на перемоги, почалася Друга світова… Попри лещетарство, галичани полюбляли й інші зимові види спорту: гаківку (хокей), санкарство та фігурне катання. Але про те згодом. Микола Волков, "Репортер" | 
