Мені, людині, яка рівно сорок років тому заповіла собі служити охороні і популяризації старожитностей княжого Галича, ніколи і не снилося, що доведеться займатися українською археологією ХХ ст. Справа в тому, що радянська археологічна наука окреслювала верхню межу досліджень матеріальної культури давнини серединою ХІІІ ст., тобто погромом Руських земель Батиєвим нашестям у 1236-1241 роках. Всі ті умовні і надумані хронологічні рамки поламалися в мені після відвідин розкопок у Дем’яновому Лазу, які проводили в 1989 р. молоді і щирі патріоти з Івано-Франківська. Коли мої товариші, археолог Богдан Томенчук та історик Зіновій Дума показали віднайденій могильній ямі череп дівчини з розкішною, заплетеною косою, то я зрозумів, що трагічна доля нашої національної історії зробила назавжди археологію найвірнішою служанкою для відтворення невідомих і зовсім забутих її сторінок. Я дивився на колишні чарівні очі, на які «нап’яла фатум» чорна тінь смерті і в голову лізли свинцеві слова поезії Олега Ольжича-Кандиби про антропологію: «Також наука… Зжалься, Божа Мати!». Десь з далека, від берегів пам’яті Дністра, долинала сумна мелодія:
Люба матусю, я знов до тебе,
Піснями лину, як ніч, так й день,
Тебе я бачу в своїй уяві,
А голос чую твоїх пісень.
А дальше дівчина-галичанка розповідала матері, яких страшних тортур вона зазнала в Станіславівській тюрмі. Юначка оповідала своїй неньці про муки, що завдавав їй кат, рвучи жмутами волосся з коси – її дівочої гордості, чистоти і краси.
І не побачиш мене в віночку,
Дружби до шлюбу не поведуть,
У тюрмі темній кати замучать,
Без трунви в землю м’я покладуть.
У ті дні, коли Україна відроджувалася, а ми очищали своє сумління кров’ю і духом замордованих героїв, я вирішив воскресити для земляків з мого родинного села Реклинець, що на Львівщині, пам'ять і правду про одного з найбільших українських мучеників – талановитого вченого і державного діяча Андрія П’ясецького (1909-1942). З цим святим іменем й почалася моя довга дорога до української археології ХХ ст.
… Пізнім вечором восени 2015 року додому подзвонив мій давній товариш з міста Чорткова на Тернопільщині, директор місцевого гуманітарно-педагогічного коледжу Роман Пахолок. Нам доля відвела не багато часу для спільної праці. Упродовж двох років (1986-1988) ми здійснювали керівництво Викторівською восьмирічною школою №2, вихованцем якої був славетний літературознавець нашої сучасності, доктор філологічних наук, професор Тарас Салига. А ще село Викторів дало світу лауреата Національної Шевченківської премії, письменника Степана Пушика і знаного в Україні поета Ярослава Ткачівського. Так що, працюючи в цьому дивовижному селі, вчитель завжди повинен перебувати на професійній і громадській висоті. Одну із таких височин ми разом з Р. Пахолком вирішили досягнути створенням шкільного музею історії села Викторова. Я бачив, як загорялися його очі, коли діти з повними пригорщами приносили до школи черепки з мальованим орнаментом із тутешніх трипільських селищ, керамічні плитки з жовто-гарячою, вишневою і зеленою поливою з румовищ Покровського монастиря давньоруського часу, різне крем’яне знаряддя. Ще більше Роман Пахолок прийнявся повагою до робітників археологічної науки після відвідин розкопок, які проводив тоді на Пушиковій горі уславлений львівський дослідник Юрій Лукомський. Але потім сталося так, що наші дороги, здавалося, вже навіки розійшлися. І от я чую рідний голос з далекого Чорткова. Дуже коротко Роман Іванович розповів мені про Чортківську трагедію 1942 р. і своє прагнення розкрити її таємницю, яку вже більше як 70 років ніхто не спроможний розгадати. Він попросив мене організувати археологічний пошук могили, яку безуспішно намагалися локалізувати упродовж останніх 25 років чортківські краєзнавці.
Про «Ягільницьку трагедію» (під такою назвою увійшов в історію розстріл українських патріотів 27 листопада 1942 року) я мав найзагальніші уявлення із книг професора Прикарпатського університету Івана Монолатія, які він мені незмінно дарує після кожного їх виходу. Оскільки для підготовки до від’їзду залишалось обмаль часу, то я запасся для більш детального ознайомлення в дорозі із історією трагічної події 1942 року двадцять четвертим томом «Літопису Української Повстанської Армії». Зі сторінок видання української діаспори Канади мені потроху стала вирисовуватися хроніка подій 27 листопада, які відбувалися між Чортковим і сусіднім селом Ягольницею.
«Ягільницьку трагедію» необхідно прочитувати тільки в контексті реакції німецьких окупаційних властей на Акт проголошення про відновлення Української держави, який відбувся 30 червня 1941 року у Львові. Нацистські верховоди чітко усвідомили небезпеку, яку становив для їхньої загарбницької політики український визвольний рух під проводом Степана Бандери. Сотні документів, виявлених і досліджених істориками, розкривають ретельну підготовку гітлерівців щодо повного знищення українського націоналістичного підпілля. Коли окупанти вмотивували причини, необхідні для ліквідації бандерівського руху то приводом для запуску репресивної машини стало вбивство у Львові 21-22 листопада 1942 року високопоставленого військового чиновника. Однією із ланок кривавої помсти фашистів був розстріл 52-ох українських політичних в’язнів, які мучилися у неволі в Чортківській тюрмі.
З далечі років до кори мозку доторкаються моторошні картини листопадових подій 1942 року. Ось з поміж невільників в’язниці гестапівці відбирають 15 чоловік, яких відвозять на поле, що знаходиться між Чортковим і Ягольницею. Машина пригальмовує на черговому кілометрі головного гостинця і круто повертає на право, в бік старої польської порохівні. Цю місцину називали «Зицирпляц», бо окупанти різних мастей облюбували собі площу між складами, в яких зберігалися артилерійські снаряди, для військового вишколу.
Невільники мовчки копають яму, довжиною 6 м, шириною 3 м і глибиною – більше 2,5 м. Вони добре розуміють, що готують усипальницю для вічного спочинку таких самих нещасних, як і вони, побратимів. Але поки що між в’язнями поширюється думка, що там мають бути розстріляні євреїв.
27 листопада, в 11 годині, на передодні обіду, на тюремному подвір’ї з’являється спеціальний підрозділ гестапівців. В цей же момент із другого поверху в’язниці стали виводити невільників. Перед тим, як в’язнів мали посадити у кузов накритої брезентом вантажівки, від них забирали верхній теплий одяг. Тільки священику дозволили всістися в автомобіль, одягнутому в пальто. Як згадує очевидець трагедії: «Деякі з в’язнів були дуже прибиті». Але основна маса приречених на розстріл людей «була цілком зрівноважена та задержала горду поставу в відношенні до німців». Мишина в супроводі гітлерівських охоронців двічі в той день відвозила з Чортківської тюрми в’язнів до місця їх ліквідації. Завершивши розстріли, окупанти вивантажили з машин під в’язничий мур чоботи, черевики і одяг загиблих героїв. Збереглися й інші свідчення, що німці розстрілювали в’язнів Чортківської тюрми, одітих тільки в сорочки і босих, і з кулемета, встановленого на автомашині. Кулеметник дуже добре засвоїв ремесло вбивці, бо із могильної ями не було чути ні стогонів, ані криків розстріляних. Правда, звуки від пострілів пістолета, які розносилися ягільницькими полями, свідчили, що садисти добивали невинні жертви.
Дуже цікавими і важливими є спогади очевидців трагедії про хід засипання самої могили. Як вказує один із них: «Закидували яму великим камінням і відламками бомб, а зверху поклали величезні шини». Якраз, згадка про «великі шини» стала для багатьох пошуковців каменем спотикання. Шукаючи місце поховання за допомогою металічних детекторів, вони очікували могутнього шуму в механізмі, але звідти ритмічно надходили короткі звукові повідомлення про виявлення все нових і нових уламків від артилерійських снарядів, якими була практично всіяна вся територія порохівні.
Першим запитанням, яке я поставив Р. Пахолку, приїхавши до Чорткова, що ж спонукало його, керівника великого навчального закладу, до пошуків місця поховання жертв Ягільницької трагедії.
-Мене завжди хвилювала тема українства, особливо життя тих людей, які виборювали, відстоювали рідний край. Це в мене в крові, в роки Визвольних змагань мій рідний дідусь воював у Легіоні Січових Стрільців, - відповів співрозмовник. – А там же лежать, закопані у землю понад п’ятдесят пелюсточок українського цвіту. Вони вартують того, аби бути похованими за християнським звичаєм.
У своєму робочому кабінеті Р. Пахолок знайомить нас з відомим чортківським краєзнавцем Юхимом Макоборським.
-Декілька днів тому сюди завітав ось цей незвичайний чоловік, - розповідає нам господар кабінету. – Він все своє життя присвятив тому, щоби віднайти місце поховання патріотів. Очевидно, Юхим Фотійович звернувся допомогти йому в пошуку, бо повірив мені.
Не гаючи часу, ми всім товариством вирушаємо до меморіального поля. Зупиняємося біля високого пам’ятного хреста, на таблиці якого викарбовано імена 52-ох українських патріотів, розстріляних німецькими загарбниками 27 листопада 1942 року. Перечитуючи їх імена, я з почуттям глибокої вдячності хочу вклонитися племені найпрацьовитіших бджілок на світі – українським краєзнавцям, які з невідомості повертають до національної книги заповнені сторінки нашої славної трагічної історії. Завдяки пошуку краєзнавців з Коломиї ми знаємо дуже багато біографій полеглих під Чортковом героїв з Прикарпаття. Ворог виривав з національного організму України найгарячіші серця, найдосконаліші уми, найсильніших духом. У цьому переконуєшся, коли перечитуєш короткі рядки біографій українських мучеників і праведників:
1. Григорович Дмитро (1915-1942). Народився в селі Орелець Снятинського району Івано-Франківської області. Закінчив Снятинську гімназію, навчався у Варшаві, вчителював у покутському селі Вовчківцях. Організатор підпільної мережі ОУН на Снятинщині.
2. Сельський Роман (1915-1942). Активний громадсько-політичний діяч, член ОУН («Мундзьо»), визначний спортсмен Галичини. Після закінчення навчання у Познані, працював інженером заводу Біскупського в Коломиї.
3. Мельничук Василь (1914-1942). Окружний провідник ОУН («Чумак»). Учасник Другого Великого Збору ОУН.
4. Парасюк Михайло (1914-1942). Родом з села Тулукова. Навчався в Коломийській гімназії, згодом на фізико-математичному факультеті Краківського університету. Викладав фізику в Заболотівській школі. За німецької окупації працював директором Заболотівської тютюнової фабрики.
5. Сливка Юрій (1908-1942). Народився в с. Зібранівці на Снятинщині. Активіст громадсько-політичному житті Покутського краю. 30 червня 1941 року вивісив у Заболотові синьо-жовтий прапор.
6. Витвицький Павло (1912-1942). Народився в селі Витвиця Долинського району на Івано-Франківщині, священик у селі Жаб’є (сучасний райцентр Верховина), член ОУН.
7. Сорук Микола (1915-1942). Народився в селі Замагорі на Гуцульщині, псевдо «Гуцул», член ОУН, повітовий провідник ОУН на Косівщині.
8. Сидорук Володимир (1912-1942). Народився в одному із сіл біля Коломиї. Коломийський районний керівник ОУН («Вуйко»).
9. Ліцовський Богдан (1920-1942). Народився в с. Палагичах Тлумацького району Івано-Франківської області в священичій родині. Закінчив Коломийську гімназію, член ОУН, провідник юнацтва на Коломийщині.
10. Тихович Володимир (1920-1942). Народився в місті Коломия в сім’ї умільця-гончаря. Референт молоді в старшинській сотні ОУН у Коломиї.
11. Мегера Володимир (1919-1942). Народився в Коломиї, навчався в місцевій гімназії, перебував у Старшинській школі ОУН.
12. Коссак Олекса (1887-1942). Народився в м. Дрогобич на Львівщині. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Львівського університету. У 1912 році захистив докторську дисертацію з права. Працював адвокатом, знав сім мов, за німецької окупації виконував службу референта у справах молоді при Окружному Українському Комітетові в Коломиї.
13. Сатурський Степан (1909-1942). Народився в селі Сухоставі на Тернопіллі. Закінчив Коломийську гімназію, навчався на правничому факультеті Львівського університету. Адвокат, суддя, відомий громадсько-політичний діяч.
14. Тунівський Степан (1911-1942). Походив з Буковини, вчителював у с. Ценява біля Коломиї.
15. Левицький Володимир, (повідомлень про його життєвий шлях не збереглося).
Автор книги «Нас постріляли німці в сорок другому…» (Чортків, 2003), чортківський краєзнавець Андрій Базалінський дуже слушно зауважив у своєму дослідженні: «Трагедія 52-х відтворюємо, по суті, через пережиття коломийських в’язнів, проте ця група становила менше третини розстріляних. Які б то драми відкрилися, якби постала перед нами хресна дорога кожної жертви». Як згадує Мирослав Харкевич, який чудом уникнув Ягільницької трагедії, з числа арештованих у Коломиї німцями українських патріотів 14 жовтня 1942 року до Чортківської тюрми відправили 15 чоловік і п’ять молодих жінок. Усі вони були членами забороненої гестапівцями ОУН. Крім 15-ох колишніх в’язнів з Коломиї, на Ягільницькому полі були ще розстріляні мешканці Тернопільщини та Дрогобиччини.
Отже, за зізнанням Р. Пахолка, ми стали другим ланцюжком після запропонованої йому пропозиції Ю. Макотерського продовжити пошук на місці трагедії. Але ми не маємо права оминути ще один ланцюжок – книгу Андрія Базалинського написану на основі маловідомого документального матеріалу, книгу мудру, правдиву і чесну. Наша група розбрелася по безмежному полі, вкритим масним і родючим чорноземом. Хоча поле – не таке й безмежне, його площа – 200 га. Через кілька годин ходьби по виораних брилах землі мене починає охоплювати гнів. Кілька днів перед тим я читав книгу митрополита Йосифа Сліпого «Паломництво до Святої Землі». Ісповідник Христової віри, перебуваючи в 1933 р. біля печери у Вифлеємі, в якій народився Спаситель людства, кожну мить уявляв Українське Різдво на Тернопіллі зі свого дитинства. «Вони ж, мученики, вирушаючи в дорогу страждань, залишали сім’ю, родину, друзів, - думав я собі. – І що, сідаючи за стіл на Свят-Вечір чи у Світлий Великдень, хіба їхня рідня не згадувала про невинно убієнних, не намагалася знайти їхньої могили?». У цінному виданні української діаспори «Історико-мемуарний збірник Чортківської округи» (Торонто, 1974) згадується історичний факт, що «на місці масового гробу через одну ніч виросла велика могила, яку на вічну пам’ять мученикам висипало довколишнє організоване українське суспільство». За свідченнями старожилів курган, на якому був встановлений високий хрест, насипали в ніч з 21 на 22 травня 1943 р. Могила простояла три дні. Німці зрізали дубовий хрест, а відтак пригнали з Чорткова єврейських в’язнів, які розрівняли могилу.
Мені не дає спокою усвідомлення, що сотні людей брали участь у насипанні кургану, навіть збереглася фотографія пам’ятної могили, але ніхто з мешканців довколишніх сіл не міг навіть приблизно вказати місця, де вона знаходилась. Набатом докочуються до пам’яті серця слова члена Національної спілки письменників України Євгена Зозуляка: «Розстрілювати людей – злочин. Розстрілювати тих, у кого все життя попереду – злочин подвійний. Адже ураджений кулею юнак недолюбив, недоспівав, не продовжив себе в дітях. Саме вони, молоді патріоти України, цвіт нації, склали більшість у тій трагічній півсотні, розстріляній 27 листопада 1942 року між Чортковим і Ягільницею».
Підсумком нашої археологічної експедиції став висновок, що могила могла знаходитися за межами військової порохівні, в районі великої впадини. Як показав час, ми знаходилися за п’ятдесят метрів від розгадки таємниці. Але в археології це занадто велика дистанція до справжнього відкриття.
Р. Пахолка не засмутила невдача. Він належить до тих дослідників, (адже крім всього є справжнім кандидатом педагогічних наук), які не піддаються зневірі та відчаю, але плановою, цілеспрямованою, систематичною працею досягають запрограмованих результатів. В археології є ще й такий немаловажний фактор як дослідницька удача і щастя. Господь наділяє цим даром найтерплячіших дослідників. Його величність випадок подарував директору Чортківського коледжу зустріч із великим мистецтвом самобутньої художниці Світлани Луців, яка проживає в селі Требухівці Бучацького району. Р. Пахолок запросив славну майстриню оформити в коледжі кабінет української мови й літератури та студентську їдальню. Художню роботу з народними мотивами було виконано на найвищому мистецькому рівні. Саме в цей час на сході України почалася жорстока війна. Жінка, обдарована Божим талантом творити красу і водночас мати, залишила в дома синочка і опинилася на передній лінії вогню, воюючи у складі легендарного батальйону «Айдар». Отоді Р. Пахолок почув, що у фронтових окопах визрів ще один талант С. Луців, вже як художника-живописця і графіка. Після її успішних виставок у Верховній Раді України і в Львівському історичному музеї відбулася презентація творів тернопільської майстрині у Чортківському коледжі. На відкриття виставки в навчальному закладі С. Луців приїхала зі своїм бойовим побратимом Михайлом Драганом – воїном-атовцем та військовим археологом. У розмові з гостем зі Львова директор навчального закладу зізнався йому у своїх кількарічних пошуках таємничої могили.
- Вам безмежно повезло, пане Романе, - схвильовано заговорив колишній фронтовик. – Мій син Андрій Драган очолює історико-пошукове товариство «Патріот», що проводить пошуки захоронень.
Так започаткувався третій ланцюжок у пошуковій епопеї Р. Пахолка. 5 лютого 2017 року він звернувся до товариства «Патріот» з проханням долучитися до пошуків місця захоронення 52-ох в’язнів Чортківської тюрми. Через декілька днів до Чорткова прибула пошукова група зі Львова у складі чотирьох активістів. Опираючись на інформацію, опубліковану в «Літописі УПА» (Т.24), військові археологи зробили спробу магнітометром та метало детекторами виявити велике скупчення металу. Таким чином було досліджено площе приблизно 24 га. Виконувати таку роботу взимку, та ще й посеред снігів і болота, могли тільки справжні ентузіасти пошукової справи. І хоча за першої спроби на них чекала невдача, львівські дослідники не втрачали надій. До наступних пошуків вони залучили працівників комунально-меморіального підприємства «Доля» Львівської обласної Ради. Застосування методу зондування грунту знову не дала позитивних результатів.
На цей раз доля надіслала Р. Пахолку четвертий ланцюжок у цій захоплюючій пошуковій історії. Їдучи одного разу з чортківським приватним підприємцем Григорієм Опацьким, він розповів йому про свою Трояду. Уважно вислухавши колегу, Григорій Мирославович несподівано промовив: «Я знаю, де знаходиться місце, в якому були поховані в’язні сумління». Він розповів, що колись давно, ще років 32-35 тому, полюючи на Ягільницькому полі, мисливець натрапив на лиса, який намагався втекти у нору. Григорій встиг зловити звіра за задні ноги, зв’язавши їх шкарпеткою. Лис почав ще завзятіше пробивати собі передніми лапами простір вглиб нори. І раптом, разом із грудами свіжої землі на траву впала людська кістка. На жаль, тоді, на початку червня 2017 року, Г. Опацький не зміг показати місце знаходження лисячої нори. Але як тільки на полі викосили ячмінь, то львівські археологи поновили свої розшуки.
На Ягільницькому полі збереглися від старого військового складу – порохівні чотири острівці, що заросли високими бур’янами і густими кущами шипшини. Якраз на найближчому до автотраси острівцеві дослідники продовжили роботу. Вони знову натрапили на лисячу нору, але на цей раз звірі витягнули з неї декілька фрагментів людського скелету та залишки взуття. Візуальним обстеженням було виявлено у стінках нори кістки людини, які перебували в анатомічному порядку.
У своїх репортажах з місця сенсаційних розкопок журналісти зробили головний акцент на історії з лисячими норами, вважаючи хижаків ледь не першовідкривачами могили. Подібний випадок вже мав місце в біблійній археології, коли в 1947 році на березі Мертвого моря в процесі пошуків Кумранських рукописів було знайдено печеру з найбільшою кількістю релігійних текстів. Використавши спомини старих арабів, журналісти охрестили пам’ятку «Печерою куріпки», бо туди привів перших дослідників поранений птах.
Не применшуючи дослідницьку працю всіх інших дійових осіб цієї інтригуючої історії, мусимо визнати, що ланцюжок до ланцюжка для встановлення істини сплітав в першу чергу Р. Пахолок. Господь віддячив йому за сумлінне виконання християнського обов’язку – збереження пам’яті про людей, які віддали своє життя за любов до Бога і України.
Коли мені знову пізно вечором на початку жовтня подзвонив Р. Пахолок, повідомивши, що львівські дослідники нарешті відкрили могильну яму на глибині 2,30 - 2,50 м з похованнями 56-ти замордованих людей, а над нею поховальну камеру із скелетами ще чотирьох небіжчиків, то я негайно зібрався до Чорткова. Серед всього комплексу археологічних знахідок мене найбільше вразили залишки молитовника, який, очевидно, належав отцю Павлу Витвицькому. Із склеєних докупи грунтовими водами і намулою сторінок, пошуковцям вдалося прочитати два слова «Бог» і «Господь», що збереглися в священній книзі українських християн. А ще археологи зі Львова відкрили в лацкані куртки однієї із жертв зашитий мініатюрний тризубець. Не можна сумніватися в тому, що дослідникам вдалося ідентифікувати поховання священика. Саме при ньому був молитовник, а трохи нижче від черепа виявлено характерно білий комірець, який носять священнослужителі. Окремо можна роздумувати і писати про знахідки двох медальйонів з чудотворними образами Гошівської Богородиці і Матері Неустанної Помочі.
Розкопки на Ягільницькому полі дали можливість зрозуміти, чому ніхто із всіх попередників за три десятиліття пошуків не наблизився до розгадки таємниці. Майже всі шукали могилу на полі, а виявляється що німецькі окупанти, оберігаючи родючу землю для свого довічного (як вони думали) панування, вибрали для вічного спочинку розстріляних невжиток поблизу порохівні. Таку ж арійську педантичність вони продемонстрували після завершення розстрілу, наказавши скласти тіла загиблих у два ряди, головами до сходу. Тому перед завершенням пошуків я ще раз переконався, що Бог вибирає тих людей, яким суджено робити великі відкриття.
Археологічна епопея, яка довершила пошуки жертв Ягільницької трагедії не має тільки локального значення для мешканців Тернопілля, Коломийщини, Снятинщини, Тлумаччини чи Дрогобиччини. Нарешті повністю прочитано останню сторінку трагедії, про яку вперше почув світ на Нюрнбергському процесі. Кремлівські вожді миттєво забули про уроки Нюрнберга і вся комуністична пропаганда була націлена на очорнення українського визвольного руху під керівництвом С. Бандери в роки Другої світової війни. Відкриття могили в’язнів Чортківської тюрми є прямою відповіддю одному з найбільших фальсифікаторів історії – президенту Московської імперії Володимиру Путіну про те, якою була реальна участь українського народу в боротьбі з німецьким фашизмом. Тобто це відкриття має міжнародне значення.
Весь час, упродовж якого я співпереживав з перипетіями пошуку побратима з Чорткова, постійно не давала спокою думка: «Що за магічна чи може якась містична сила тягне мене до Ягільницького поля?». При кожній нашій зустрічі Р. Пахолок неодмінно згадував того мужнього оунівського підпільника, який 21 листопада 1942 року, рятуючись від гестапівців, смертельно поранив у голову СС-штурмшарфюрера і кримінального секретаря Гергарда Шарфа із Головного уряду безпеки Рейху. Героям що не здався в руки гестапівцям, до того ж поранений врятувався, був Дмитро Маївський (псевдо «Тарас Косар»), який народився 1914 році в моєму рідному селі Реклинець. А потім почалися розправи над українськими патріотами. У Львові з 25 по 27 листопада 1942 року гестапівці звозили з міської тюрми під гору за Янівським цвинтарем, де їх знищували. Було розстріляно 28 самостійників, а між ними – мого земляка з Реклинця Андрія П’ясецького, міністра лісового господарства в уряді Ярослава Стецька.
Ми з Р. Пахолком зустрілися на якусь мить в плині життя в старовинному галицькому селі Викторові. Може, набравшись сили духу в праджерел, що ключами б’ють під Крилоською горою, де в давнину знаходився Княжий Галич, вибрав він собі тернисту дорогу для пошуку історичної істини. А можливо туди він рушив за покликом предків – гордих і нескорених.
Ігор Коваль,
докторант Прикарпатського національного університету
імені Василя Стефаника |
