Коли саме у місті з’явився дивак на прізвисько Льондон, не знає ніхто. Однак, калушани у переважній більшості знали Льондона. І навіть, по-своєму, шанували і боялися. Жінки — через те, що свої бурхливі емоції міг приправити масним слівцем. Чоловіки — тому, що, не зважаючи на час і місце, він без будь-якого докору совісті виливав усю правду у вічі. І, проте, мало хто міг по-справжньому зрозуміти цього дивака, адже він, можливо, своїм способом життя просто відстоював право бути собою і висловлювати власну думку про світ, який, проте, його не сприйняв. Біографічні відомості про дивака на прізвисько Льондон буквально за кілька років після його смерті доходять до нас у вигляді переказів, і навіть легенд. Точних відомостей про роки життя і про людину загалом не зміг надати жоден із опитаних краєзнавців й активних калушан, яких опитали «Вікна». І, хоча у Мирона Мандрика у місті є родичі, «Вікнам» не вдалося з ними поспілкуватися. Однак, чоловіка ще 10 років тому впізнавали на вулиці чи не всі калушани. І, попри його ексцентричну, подекуди — агресивну поведінку, негативно про цю людину не згадує ніхто. Більше того, особистість Мирона Мандрика навіть стала поштовхом для творчості декого з калуських митців. Уродженцем Калуша, за переказами, Мирон Мандрик не був, а народився у одному із сіл на Калущині, ймовірно — у 1930-х роках. Хоча, краєзнавець Юрко Онисько припускає саме калуське походження чоловіка. Адже Мандрики здавна були суто калуським прізвищем, і навіть — знатним. Будинок на вул. Срібняка, поблизу стадіону «Хімік», за спогадами комунальників (тоді — працівників ЖЕО №3, який обслуговував дільницю. — Авт.), був офіційною власністю чоловіка. Мешкав сам., однак, у численному товаристві собак. Будинок тепер належить зовсім іншим людям, а, відтак, змінився до невпізнання. Однак, удома бував рідко. Адже ввесь вільний час проводив у мандрах містом. «Улюблені» місця — базар біля ЗОШ №3, філія Союзу українок, служба «Милосердя», яка у 90-х роках минулого століття була розташована на майдані Шептицького, і перехрестя навпроти кафе «Бонаві», яке часто ставало для нього трибуною для публічних виступів. Адже мовчати Льондон не міг.
Друг собак і гроза красивих жінок У тому, що Мирон Мандрик мав вищу освіту, сумнівів не виникає. Є спогади, нібито він навчався у Львівському лісотехнічному університеті. Хоча, краєзнавець Уляна Паньо припускає, що освіта у чоловіка була гуманітарною, ймовірно, історичною. Він знав дуже багато термінів, які могла дати тільки гуманітарна освіта, володів іноземними мовами. І, навіть, можливо, здобув освіту ще до приходу радянської влади. Відтак, знання поширював поміж людей по-своєму: на перехрестях і площах, під час парадів, мітингів і демонстрацій. Щоправда, його стиль викладення подобався не всім. Тому Мирон Мандрик захищався від світу — також по-своєму. Дивака у місті часто приймали за психічно хворого. Звичайно, це твердження — не зовсім хибне. Є відомості, що чоловіка кілька разів забирали до психіатричної лікарні. Відпускали — до наступного разу, поки не наговорить «зайвого». Хоча, хвороба прийшла не сама по собі, а була, радше, захисною реакцією від жорстокої реальності, у якій чоловік зі своїми глибокими знаннями не зміг почуватися у безпеці. Частий відвідувач бару «Під ясенами» (нині — пл. Героїв. — Авт.), за переказами, любив твердити: «Клей дурня, і тобі нічого не буде». Однак, тривалий час чоловікові вдавалося під маскою дивака, і справді, доносити до людей цікаві думки, і справжню, не переписану радянськими науковцями, історію. — Мирон Мандрик знав історію справжню. Він був непересічною особистістю, дуже артистичною і дуже своєрідною. Тому, можливо, його дивацтва були потрібні для того, щоб заховатися від тюрми чи інших репресій. Він часто заходив поспілкуватися до філії Союзу українок. Добре знав покійну Ірину Сохацьку. Однак, про себе ніколи нічого не розповідав. Більше того, він вигадував для себе минуле, і говорив мудрими, заплутаними фразами, можливо, намагаючись себе контролювати. Хоча, у той невільний час це була вільна особистість. Він висловлював свою думку у вічі, відкрито засуджував зрадників. А його поведінка була, радше, протестом проти суспільства. Це був дивак, якого колись назвали би блаженним і молилися б так, як до святих, — вважає голова філії Союзу українок Любов Липовська. — Мирон Мандрик говорив усе так, як відчував. Не подобалися йому короткі спідниці — він напряму висловлювався про це. Подобалися жіночі литки — також не мовчав. А, загалом, не пропускав жодної спідниці. Жіночу красу цінував по-своєму, надзвичайно ефектно, і за допомогою міцних слів висловлював жінкам позитивні емоції. Дізнавшись, що на базарі є Льондон, ефектні жінки відмовлялися від походу на закупи. Часто його запальний характер межував із агресією. Однак, траплялися і випадки, коли доброті чоловіка можна було тільки подивуватися. «Союзянки» розповіли «Вікнам» історію: дівчинка, посварившись із батьками, втекла вночі з дому. Відтак, знайшли її під опікою… Мирона Мандрика. Спочатку — налякались. Але виявився, що чоловік дівчинку заспокоїв і розповідав добрі історії. Показовим є і факт, що Льондон любив тварин. Безпритульні собаки були його тілоохоронцями, адже не давали підступитися ні до чоловіка, ні до його оселі. Власне, любов до тварин стала для нього фатальною. На початку 2000-х років Мирон Мандрик, рятуючи собаку, потрапив під колеса автівки. Більшість містян дізналися, що місто втратило найбільшого дивака з написів, зроблених фарбою на автобусних зупинках: «А Льондон помер…».
Із віником — проти демонстрації Активний і свідомий калушанин, Мирон Мандрик не обходив боком жодної суспільно значимої події у місті. Любов Липовська пригадує, що одного року назустріч ще радянському параду йшов Льондон із віником у руках, вигукуючи, що сміття з хати треба вимітати. І, за багато років неволі, калушани так звикли коритися, що вся колона вдала, ніби не помітила чоловіка. Дивак шукав собі у місті трибуни. Улюбленим місцем для імпровізованих виступів було перехрестя вулиць Ковжуна, Дзвонарської, майдану Шептицького і площі Героїв. Часто — збирав чималу аудиторію. Одного разу увагу Любові Липовської привернула промова про вкрадену Україну. — Він ішов на людей в атаку. Дещо агресивні промови, якщо вслухатися, мали глибинну думку. Проте, мало хто хотів слухати. Одного разу і я стала свідком «виступу» чоловіка на перехресті. Відтак, стала послухати, і виявилося, що — цікаво, — пригадує Любов Липовська. Загалом, чоловік не оминав у розповідях і відомостей про підпільну боротьбу ОУН-УПА. І навіть твердив, що він, нібито, був атендантом Степана Бандери. Улюбленою темою дивака були розповіді про далекі країни і міста. Часом, він навіть розповідав, що він — англійський лорд. Тому, напевне, Мирон Мандрик і став Льондоном. Тим часом, потерпаючи від нужди, чоловік часто звертався за допомогою до соціальних служб. Працівники служби «Милосердя» (тепер — територіального центру з обслуговування одиноких непрацездатних громадян управління праці і соціального захисту. — Авт.) пригадують, що Льондон часто заходив до них зігрітися, поспілкуватися і попросити про допомогу. Дуже добре знав історію. Й особливо часто розповідав про Михайла Грушевського. — Допомагали — чим могли: одягом і їжею. Колись позаду приміщення управління освіти була розташована їдальня, і соціальні працівники домовилися про те, щоб дивака там підгодовували. Льондон належав до «вдячних» підопічних: знав усіх працівників служби в обличчя, і, зустрівши на вулиці, завжди вітався, — пригадує директор Центру Світлана Козлова. Часто намагався напроситися на гостину і до своїх знайомих. Як свідомий калушанин, Льондон не був осторонь від влади, зокрема, щороку ходив колядувати по домівках можновладців. Є інформація, що під будинком колишнього міського голови Романа Сушка Льондон колядував переважно вранці. При цьому, просив подати, що мають. Бажано — все. Ще одна пристрасть Льондона — футбол. Юрко Онисько стверджує, що у молодості Мирон Мандрик полюбляв грати у футбол. Уболівальники пригадують, як усередині 1990-х років минулого століття чоловік, подібно до суперфана київського «Динамо» Парамона, «вітав» публіку з футбольного поля перед кожним матчем. А також — тішив футбольних уболівальників суперечками за місце головного фана зі своїм найближчим конкурентом — диваком, відомим серед уболівальників за прізвиськом Холодильник. Поціновувачів непересічної особистості Мирона Мандрика — багато. Зокрема, і серед митців, які раз по раз створюють неперевершені образи, надаючи їм рис ексцентричного калуського дивака. Так, 2002 року, по смерті Мирона Мандрика, подружжя калуських митців — Ігор та Люба Липовські, написали драму «Маняки». Автори поставили за ідею життя особистості у «трафаретному», формалізовану суспільстві. Головний герой не тільки перейняв прізвисько Мирона Мандрика — Льондон, але і певні риси характеру і, звичайно, ерудованість чоловіка. Загалом, Люба Липовська не має наміру зупинятися, і планує видати і прозові розповіді про чоловіка, з яким свого часу часто спілкувалася. А скульптор Ігор Семак стверджує, що пам’ятник дивакові міг би стати «родзинкою» міста. Загалом, митець вважає, непогано втілити митця разом із улюбленими собаками. Ідея часто знаходить відголос у містян. Адже Мирон Мандрик був, свого роду, вчителем вулиці. Адже, як не прикро визнавати, у томі можній нецензурній манері він учив премудростей життя, яке тепер усе більше набуває рис його реальності: різкої, безкомпромісної і часто навіть жорстокої. У ній, щоб залишитися собою, треба, хіба що, заховатися у товаристві собак. Юлія Баліцька, журналіст "Вікна" |
