Вашій увазі - черговий репортаж з сайту Івано-Франківщина Туристична, підготовлений у рамках проєкту "Невдома: мандруй незвіданим Прикарпаттям". Цього разу мова піде про Снятин і Заболотів.
Варто відвідати:

Снятин:

Ратуша з оглядовим майданчиком

Церква Вознесіння Господнього

Церква Чуда Святого Архистратига Михаїла

Церква Святої Трійці

Музей Визвольних змагань

Музей Василя Касіяна

Музей Марка Черемшини

Колишнє приміщення вірменського костелу

Костел Матері Божої святого Скапулярію

Заболотів:

Костел Пресвятої Трійці 

Колишня тютюнова фабрика

Михайлівський собор 

Церква Вознесіння Господнього 

Акцентом більшості моїх репортажів, у першу чергу, є зосередження уваги на енергетиці місцевих людей, з якими зустрічався у подорожах. Я вважаю, що саме «живе спілкування» є ключовим фрагментом подорожі. Саме завдяки спілкуванню ти остаточно формуєш своє враження про відвідане місце. Саме місцеві можуть звернути твою увагу на щось цікаве, що не помічають сторінки інтернету чи сухі друковані видання.

Безперечно, не обійшлося без цікавого спілкування і у Снятині. Але все ж основна складова прогулянки цим напівгалицьким і напівбуковинським містечком – це тихе та мовчазне спілкування з природою, архітектурою та намаганням пізнати це місто віч-на-віч.

Спогад з фейсбуку

Два роки назад під час літньої відпустки трапилася нагода потрапити у це містечко. Воно мене насправді вразило. Ці враження залишилися і сьогодні.

Затишне, маленьке містечко, яке вже не дуже Галичина, але і ще не надто Буковина. Містечко, у якому не відчувається депресія, так характерна для більшості невеликих містечок України. Тут люди боряться з труднощами. І то успішно. Так, я не знайшов тут на кожному кроці кав'ярень. Однак, гарні місця з перекусом є. Так, я не знайшов мегакрутих музеїв, але у музей Визвольних змагань не те, що пускали без грошей, а ще й самі дарували на згадку буклети. А ще тут не пахло затхлістю. Знаєте, такий неприємний запах, характерний для більшості маленьких, а подекуди й великих музеїв. У Снятині я був 6 годин. Як згодом виявилося, мені не вистачило часу побачити всі пам'ятки міста.

Свою пішу прогулянку я розпочав від лікарні, пройшовся приватним сектором. Давні, чепурненькі будиночки, а у нас їх вже зносять... Більшість цікавих архітектурних об’єктів Снятина розміщена на вулиці Коснятина, що йде паралельно центральній вулиці Шевченка і площі Ринок.

Вулиця Коснятина рясно вкрита пам'ятками: повітовий суд, давній монастир (у минулому приміщення вірменського костелу, збудованого наприкінці XVIII ст.), будівля Польської жіночої школи (зараз аграрний коледж), цікавий музей Василя Касіяна, будинок повітової ради, вілли в закопанському стилі. Йдучи у напрямку річки Прут так гарно було натрапити на архаїку в хатах, які виринали із яблуневих садів...

На сусідній вулиці Лотоцького раджу оглянути православну церкву Св. Трійці. Далі виходимо на центральну вулицю Шевченка з домінантною Ратушею, дорога веде до Церкви Чуда Святого Архистратига Михаїла та костелу Матері Божої святого Скапулярію.

На площі Ринок класична забудова і будинок торгівлі 1923 року – у бринков'янському стилі. Ага, Буковина починається вже десь тут. Безліч монументів при центральній дорозі, а перед костелом – інтернат для психічнохворих. Проходячи мимо – розумієш, яке щастя бути здоровим. Костел красивий, всюди згадується блаженна Марта Вецка (1874–1904) – монахиня-шаритка, яка жила та працювала у Снятині. Всередину не потрапив, зачинено (думав, її мощі саме там – виявилось, що поховання на цвинтарі). Повернення на вихідну точку житловими районами. До речі, дуже чистими і охайними. Декілька хвилин відпочинку і... А на цвинтарі я ще не був. Не люблю порівняння, але щось схоже на Личаків є. Дуже оригінальні гробівці. Не люблю фоткати цвинтарі, але цей був винятком. До речі, саме тут знайшов могилу блаженної монахині, яка прославилася своїм життям, а після смерті є особливою заступницею для сімей, які хочуть мати дітей. Здавалося б все. Але ні. Ще ж колишні Єврейський театр (тепер будинок культури, вул. Театральна, 3), синагога (будівля початку ХХ ст. на східній околиці середмістя дорогою на Чернівці) і найдавніша дерев'яна церква Снятинського району – Вознесіння Господнього (вул. Кобринських, 29), яку не сплутаєш з жодним іншим храмом завдяки багряному забарвленню. Машиною туди. Пішки вже не було сил.

А тепер додому. І що я бачу вдома? Я ще не скрізь був. Тут ще є два дерев’яні храми – церква св. Миколая Чудотворця (мікрорайон Микулинці, на виїзді в бік вокзалу на Хуторі-Будилові) і церква Івана Богослова (мікрорайон Кулачин, що впритул прилягає до Буковини і сусіднього села Оршівці). А ще я не був всередині у музеях Марка Черемшини (вул. Шевченка, 101) та Василя Касіяна (вул. Коснятина, 48).

Декілька слів про історію Снятина. Донедавна районний центр Івано-Франківської області з населенням 10 000 осіб вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1158 році. Назва міста походить від імені його власника воєводи Костянтина (Коснятина) Сірославича – знатного боярина при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла. Від середини ХIV ст. настає епоха польського панування, довгий час місто належало родинам Бучацьких, згодом Потоцьких. Прикордонний статус Снятина (тут розміщувалась головна митниця на Молдавському торговельному шляху) вплинув на перетворення міста на важливий торговельно-економічний центр.

Мав Снятин і замок, однак він неодноразово піддавався руйнуванням після нападів волохів, татар, селянських повстань. У 1900 році на місці замку збудували приміщення староства, донищений він був вже у радянські часи. Зараз у будинку колишнього староства розміщується школа-інтернат, від оборонної споруди залишились тільки підземні руїни-лабіринти, а єдиною згадкою про фортецю є герб міста, на якому зображено три замкових башти.

Архітектор снятинської вежі-ратуші – Йосиф Шрейбер із Чернівців, будовою керував міський будівничий Антон Берка. Споруджена у стилі раннього історизму та суміші елементів неокласицизму, неоренесансу, англійської неоготики і необароко. Вважається однією з найгарніших, а також найвищих в Україні – її висота 50 м. Так пише «пані Вікіпедія».

Снятинська ратуша є домінантою в ландшафтному силуеті міста. Цей аргумент незаперечний, адже ратуша розташована на скелястому горбі на відмітці 270 м над рівнем моря.

У плані квадратна вежа складається із трьох частин, що динамічно звужуються вгору. Кути ратуші декоровані рустами, фіксуючи її в просторі. На осі розташовані вікна для освітлення сходової клітки. Верхнє, що має трапецевидне завершення, декороване замковим каменем і геометричним обрамленням. Завершує перший рівень декоративний пластичний карниз, в площині якого виконана скульптурна композиція (орли з могутніми крилами, які охороняють герб прикордонного містечка, увінчані каскадними гірляндами).

Оздоблення фасадів – мішане, перший поверх вирішений під цоколь з лінійним рустом, вікна другого поверху прикрашені сандриками у стилі англійської неоготики, а вікна третього поверху мають прямі сандрики, як у класицизмі. По центру фасаду влаштований ризаліт з арковими вікнами. Необарокове оздоблення вежі пізніше (на флюгері у шпилі розташована дата – 1909) і має рясніший вигляд, завдяки чому контрастує з будівлею.

Купол вежі виконаний із металевих листів у вигляді луски. Вище світлового ліхтаря розташований шпиль із флюгером, під яким є яблучко (бронзова куля), де зберігаються документи історії, вкладені туди 1958 року під час святкування 800-річчя Снятина.

Прикро, що останнім часом вона просто нищиться. Відвалюються фрагменти штукатурки, декоративного оздоблення.

Радує, що можна піднятися на оглядовий майданчик. Хоча й зробити це не найлегше, проте можливо. Варто трохи походити по приміщенні навколо, розпитатися людей, які тут працюють. Ключове словосполучення: «музей визвольних змагань». Не переплутати з іншим музеєм, розташованим у ратуші і вхід до якого є з центральної дороги – музею культури і книги Покуття. Адже саме доглядач музею – пан Юрій – допоможе вам піднятися на оглядовий майданчик. Саме його номер телефону є на дверях музею Визвольних змагань у приміщенні ратуші.

Відразу попереджаю: оглядовий майданчик не надто доглянутий. Птахи тут частенько бувають. Тому не дивуйтеся, що по дорозі на вежу вам траплятимуться їхні сліди. Нічого страшного. Все це компенсують захопливі краєвиди.

Обов’язково приверне увагу мандрівників Костел Матері Божої святого Скапулярію, розташований в східній частині міста. Це парафіяльний храм римо-католицької церкви в Україні. Споруджений у 1721 році у стилі бароко, відбудований у 1843–1857 роках, перебудований у 1926–1936 роках. У радянські часи приміщення слугувало зерносховищем, автосервісом та дитячим будинком-інтернатом. Католикам храм повернули на початку 1990-х років. Зараз костел стараннями парафіян виглядає досить привабливим.

Поруч, за святинею, відкривається мальовнича панорама на долину Прута. Чудова фотозона.

Що ж, як видно з написаного, Снятин вартий уваги. Найцікавішим тут є поєднання архітектури, скульптури та природи. А також затишок та зелень приватних садів. Саме тому раджу їхати сюди у сонячний літній день.

Де тут можна перекусити? У Снятині є декілька закладів харчування. Стосовно повноцінного обіду – важко сказати. Я орієнтувався на відгуки в інтернеті та зовнішній вигляд закладів. Найбільше до душі припала маленька кав'ярня, що межує із перукарнею і має дуже хороші відгуки. Можливо, ви знайдете щось ще.

А ми повертаємося до Івано-Франківська та зупинимося у містечку Заболотів. Виділяти дуже багато часу на це містечко я б не став, але є два місця, які раджу відвідати.

Заболотів

Селище, чи пак містечко відоме з 1455 року. Безперечно, найвідомішим місцем тут є розташований у самісінькому центрі супермаркет усім відомої мережі. Просто видно його з усіх сторін. Це жарт. Насправді виділяється серед іншого костел Пресвятої Трійці УРКЦ, збудований у неоготичному стилі в 1902 році. Неоготика завжди привертає увагу. А якщо храм відновлений та ще й відкритий для відвідування та молитви – це взагалі чудово. Цікаво, що сестри-феліціянки, які опікуються костелом, відкрили при ньому ще й дитячий садок. Для Заболотова, гадаю, це класно.

Іншою спорудою з дуже цікавою історією у Заболотові є колишня тютюнова фабрика. Чим вона цікава? По-перше, тим, що вона не знищена. Закинута, але ще не знищена.

По-друге, ось такою історією від Олени Юрійчук з проекту «Про що мовчить Україна?».

Тютюново-ферментаційна фабрика у Заболотові

«Зараз тут практично пустка. Будинок, розташований перед в‘їздом у головні ворота, виглядає на багатоквартирний. Втім, хоч у вікна ми не особливо зазирали, перший поверх явно знавав колись і мешканців, і кращих часів.

1866 року у Заболотові, який на той час був власністю вірменської родини Агопсовичів, збудували перевантажувальну станцію.

Залізниця стала не лише атракцією для мешканців, які змогли подорожувати на більш практичному транспорті, а й перевагою для розвитку торгівлі і вже через шість років неподалік станції постала фабрика цигарок. Її директором став Францішек Круліх.

Саме тоді пішла мода на сигарети і добрі файки. Монополія Тютюнова розгорнула у Заболотові бізнес, запросивши до роботи поважних інженерів: каже Станіслав Ніцея, що могили англійців, які працювали на фабриці, можна знайти на місцевому цвинтарі.

Зрештою, чому б було не працювати? Зарплатня була непогана: інженери отримували 600 зл, двірник – 180, причому цих грошей йому вистачило на будівництво особняка неподалік центру міста. Можна було жити, хіба ні?

Але що там фабрика?

Тютюнове підприємство, яке зі сторони виглядає як помістя якогось графа, вже на той час – 1872 рік! – могло похвалитися власними генераторами електрики, комплексом будівель різного стилю та призначення, велетенським парком (11 гектарів!), яблуневим садом та навіть зоопарком.

Доступ до цих всіх див мали не лише власники, а й усі працівники фабрики та їх родини.

Завдяки близькій залізниці, сигарети з Заболотова активно продавали у різні куточки Європи, адже за якістю цигарки переганяли американські «Мальборо».

З останніми, між іншим, в часи після війни виникало чимало суперечок і майже доходило до судів.

Але тут знову потрібно додати маленьку передісторію. Отже, до війни залишається ще кілька років, як на фабрику цигарок у Заболотові починає приїздити з візитами і для всіляких досліджень Ян Беффінгер – директор тютюнових плантацій у Любліні. Ян підійшов до роботи скрупульозно – він гасав Європою, вивчаючи методи виготовлення цигарок, а у 1936 році запатентував метод примусової ферментації тютюну.

Але справа таки дійшла до фронту, і в 1942 році Ян зголошується до стрілецької бригади. Зовсім скоро він розуміє, що бути стрільцем – не сигарети крутити. Ця кар’єра для Беффінгера не задалася і після поранення, вже в 1943 році він повертається до цигаркового бізнесу і їде далеко від Покуття у Кенію.

Тут Беффінгер, який на фабриці у Заболотові вивчав процес природного сушіння тютюну (ми ж пам‘ятаємо, площа фабрики це дозволяла), доводить науково: така ферментація викликає в рази менше ракових хвороб.

Зважаючи на те, що в повоєнній Польщі і навіть ще трохи в Союзі цей метод продовжували використовувати, доробок Яна сприйняли на «ура».

Але... різко розкритикували в Америці.

Тодішні «Мальборо» виготовляли методом «пастеризації» швидко, продавали дешево. Компанії це було на руку, вони були надпопулярними: головним рекламним обличчям «Мальборо» тоді був Хамфрі Богарт – загадковий красень, який страждав через елегантну Інґрід Бергман у «Касабланці», при цьому ніколи не випускаючи з вуст цигарок.

Та праці Беффінгера почали ширити науковими колами по світу і, як на зло, у Богарта діагностують серйозний рак, який буквально перекреслює йому дорогу у кіно.

Беффінгер, не жаліючи ні «Мальборо», ні любителів «Касабланки», нещадно заявляє: у Польщі та Східній Європі, завдяки натуральному висушуванню тютюну, кількість захворювань на рак втричі менша, ніж у прогресивних США.

Тютюнові концерни Америки почали бунт проти «pieniacza ze Stanisławowa» і до кінця його життя корпорації (особливо «Філіп Морріс») видавали сотні тисяч доларів для саботажу і позовів проти праць Яна.

Втім, 1939 року монополія тютюнова припинила свою діяльність – захід окупували совєти. Бюст Пілсудського, який увінчував кам‘яну стелу посеред парку, в паніці закопали; керівники фабрики повтікали; робітники – хто пішов на фронт, кого вивезли геть.

Якби не сталося війни, хто зна як йшли би далі справи: можемо лише уявляти, що тези Беффінгера підкріплювалися б статистикою з Європи; в Заболотові і далі б діяла фабрика папіросів; продукцію все так само виготовляли б особливим методом ферментування, а маленьке містечко на заході України стало б знаковим для усіх любителів цигарок.

Але, може й не у війні справа: ми гуляли там і перевіряли - зараз про фабрику у Заболотові мало хто знає, мешканці містечка помалу його покидають, забираючи з собою пам’ять, а будівлі, які ще кілька років тому продовжували роботу, тихенько проминають – з тютюновим ароматом і нечутним нікому галасом виробництв».

***

Ще однією архітектурною домінантою Заболотова, крім костелу, є греко-католицький мурований Михайлівський собор, збудований на початку 1990-х рр. Кого ж цікавить дерев'яна сакральна архітектура, то, мандруючи додому дорогою на Коломию, у західній частині містечка можна зробити зупинку, щоб оглянути храм Вознесіння Господнього. Церква є пам'яткою архітектури місцевого значення, зведена ще у 1865 році, однак після ремонтів за останні тридцять років зовнішній вигляд кілька разів зазнавав суттєвих видозмін.

Післямова

Як доїхати.

З Івано-Франківська та Коломиї, а також з Чернівців до Снятина можна доволі легко добратися автобусами, що курсують між обласними центрами. Воно знаходиться на межі областей прямо на трасі Н 10 за 100 км від Івано-Франківська та за 40 км від Чернівців.

Якщо ви подорожуєте власним автотранспортом, то не хвилюйтеся, стан дорожнього полотна майже скрізь (знову почала псуватися дорога у Заболотові) відмінний чи майже відмінний. Не забувайте, що не варто перевищувати швидкість, особливо у Коломийському районі. За цим стежать. До речі, після Коломиї дорога помітно звужується і майже завжди розпочинається «тягучка машин». Тому, щоб доїхати з Івано-Франківська до Снятина, варто закладати близько двох годин часу.

Андрій Костишин