У 1940 році проводився чемпіонат області з футболу. Спочатку в ньому мали брати участь команди обласного та районних центрів, але в останню мить до гри допустили і ямницький «Вихор». Сільська команда одразу розгромила станіславський «Буревісник» з Гірки, потім перемогла команду калуської хімічної фабрики та «вломила» надвірнянській збірній. У півфіналі з рахунком 5:4 ямничани обіграли станіславський «Спартак» і вийшли у фінал. А там вони мали грати… зі збірною НКВС «Динамо». До її складу входили гравці кращих польських довоєнних клубів, тому вони почувалися впевнено. Проте перед самим фіналом нерви в них здали – з Києва додатково привезли воротаря й захисників. Також, аби ослабити «Вихор», до матчу не допустили кращих нападників, мотивуючи тим, що вони грали за поштову профспілкову команду «Молнія». І ось на стадіоні «Сокіл», що на Бельведері, розпочався фінальний матч. Із перших хвилин футболісти НКВС лупили суперників по ногах, робили підніжки та всіляко штовхалися, а перелякані судді нібито нічого й не бачили. Перший тайм завершився з рахунком 4:0 на користь «Динамо». У другому таймі нападник «Вихору» таки прорвався з м’ячем до штрафного майданчика НКВС, але знову був брутально повалений захисниками. Обурені ямничани вимагали штрафного, проте суддя сказав, що все в межах правил. Тоді хлопці з Ямниці просто залишили поле. Це був великий конфуз, і «совіти» його добре запам’ятали. Наступного року тренера та багатьох гравців «Вихора» заарештували, звинувативши в націоналізмі. Голкіпер із в’язниці так і не вийшов. ІВАН БОНДАРЕВ, "Репортер"
| 
