У попередньому номері «ЗК» ми почали нашу розповідь про моду і модні крамниці Івано-Франківська радянських часів. Саме час продовжити «мандрівку» в недалеке минуле і згадати цікавий і неспокійний період – «перебудовні» вісімдесяті і буремні дев’яності. Здається, це було ще так недавно, а вже – історія.
1980-ті роки
Що насамперед спадає на думку, коли ми згадуємо моду вісімдесятих років? Напевно, це штани-«варьонки», об’ємні плечі й божевільні зачіски. Хтось уважає цю епоху періодом крикливого несмаку, а хтось, навпаки, досі захоплюється ефектним виглядом тодішніх модниць. Втім, в епоху тотального дефіциту модникам і модницям доводилося проходити крізь вогонь і воду, аби «вполювати» бажані речі.
Об’ємні плечі – одна з найбільш відомих особливостей стилю вісімдесятих років. Цей тренд не відразу набув популярності. В журналі «Робітниця» за 1984 рік для пошиття пропонуються блузки, сукні, жакети природного силуету, є моделі з підплічниками, але їх не так багато.
У другій половині вісімдесятих років на сторінках журналу почали з’являтися моделі прямого або приталеного крою з масивними плечами. Модниці пришивали підплічники до одягу самостійно, а потім гарячково відпорювали їх, коли у дев’яностих роках мода вкотре змінилася.
На початку 1980-х років також були популярними заношені, потерті джинси. Для досягнення бажаного ефекту їх терли цеглою або пемзою. Цей спосіб був доволі ризикованим – у невмілих руках джинси рвалися, що було справжньою катастрофою для їхнього власника. В середині десятиліття з’явилися штани-«варьонки». Дістати «фірму», як завжди, було складно, тому модники варили в хлорці звичайні джинси, закручені вузлами. У перебудовні роки неймовірної популярності серед молоді набули й штани-«банани», які шили з джинсової або з легшої тканини.
У другій половині 1980-х років з’явилися «дуті» куртки та пальта, а також чоботи-дутики. Вони шилися з яскравих тканин і застібалися на блискавку, яку доповнювали металеві кнопки. Дістати такі куртки та чоботи було складно – вони були дефіцитом, як і інші модні речі. І, як і будь-який дефіцитний товар, були ознакою статусу та фінансового благополуччя власника.
Жіночі сукні, блузи та светри вісімдесятих років складно уявити без модного «крилатого» рукава. Крій «кажан» прийшов у світову моду з країн Близького Сходу, де його носили ще в середні віки. У 1980-х роках «кажан» зустрічався повсюдно як у радянській, так і в європейській моді. Багатьом подобався такий крій, тому що він був універсальним, підходив практично до будь-якої фігури.
Модне взуття у вільному продажу довший час практично не зустрічалося. Складно було купити не лише вищезгадані чоботи-дутики, а й жіночні туфлі-човники, симпатичні, але не дуже комфортні в носінні туфельки-«мильниці». Ще одна культова річ – туфлі «Salamander» зі шнурками.
Дівчата носили яскраві пластикові прикраси – великі сережки геометричних форм, масивне намисто та браслети. Заможніші вихвалялися чеською біжутерією – особливо цінувалися брошки всіляких форм із великими камінцями від фірми «Яблонекс», яка, до речі, існує досі. Це десятиліття стало також епохою божевільних зачісок та зіпсованого волосся. Імпортні фарби, які вважалися не такими шкідливими, з’явилися у продажу ще в 1970-х роках, але пергідроль для освітлення шевелюри все ще використовували. Захоплення хімічною завивкою часто призводило до перетворення здорового і густого волосся на жорстку «мочалку». Крім того, волосся старанно начісували і заливали лаком, а якщо лаку не було, укладали зачіску солодкою водою або пивом.
Якщо до одного з міських магазинів привозили партію одягу, біля дверей вишиковувалися довгі черги, в яких люди стояли годинами. Товару на всіх не вистачало, тому багато хто у чергах лише марно гаяв час. Радянська легка промисловість модними речами не балувала. Коли модельєр розробляв новий фасон, його не можна було відразу передати у виробництво, для цього була потрібна згода спеціальної художньої комісії. Часто після численних виправлень та погоджень початковий задум модельєра ставав майже невпізнанним. Масове пошиття складних моделей було більш трудомістким, а отже, невигідним. Ще одна проблема – низька якість виробів. Конкуренції не було, всі підприємства регулювалися державою, а отже, не було необхідності замислюватися, як привабити покупця. Справжніми щасливчиками були ті, хто вмів добре шити і в’язати або міг дозволити собі звернутися в ательє. Тут варто згадати журнал «Бурда», який став справжнім порятунком для багатьох радянських модниць.
Важливим підприємством, яке відкрилося на Івано-Франківщині в цей період, стала фірма «Тикаферлюкс». 24 січня 1989 року виробниче хутрове об’єднання «Тисмениця» та фірми з Нідерландів, Німеччини і Мальти підписали угоду про створення і діяльність спільного підприємства під назвою «Тикаферлюкс», яка означає «Хутро класу люкс із Тисмениці». Покинувши державний сектор економіки однією з перших, хутрофірма «Тисмениця» стала єдиним підприємством колишнього СРСР, яке представило у квітні 1993 року свою колекцію виробів на Міжнародному хутровому ярмарку у Франкфурті-на-Майні.
Що стосується модних крамниць, відомим був магазин «Силует» фірми «Одяг», де час від часу продавали гарні імпортні плащі, за якими полювали всі місцеві модниці. Якраз напроти «Силуету» знаходився магазин «Елегант», де теж інколи можна було знайти щось цікаве. Непогані речі час від часу пропонували і в крамниці «Юність» на вул. Жукова, 6 (тепер вул. Пулюя), де продавався одяг для молоді цікавих фасонів. Доброю репутацією в місті користувалася скромна крамничка «Галантерея» на вул. Радянській, 46 (тепер вул. Незалежності). Тут бували в продажу якісні вироби зі шкіри, зокрема рукавички, які носилися десятиліттями. У крамниці «Веселка» на вул. Радянській, 16 теж час від часу «викидали» непогані шкіряні вироби та інші аксесуари, а у крамниці «Фіалка» на вул. Радянській, 15 продавали чоловічі краватки, рукавички, парасольки, косметику та засоби гігієни.
На подальший розвиток місцевої моди вплинуло й міжнародне бієнале «Імпреза», яке стало найважливішою культурною і світською подією міста у той період і вперше відбулося в 1989 році. Воно не лише мало позитивний вплив на естетичний розвиток мешканців міста, а й об’єднало навколо себе творчу і світську публіку. Під час відкриття виставок можна було помилуватися не лише живописом, а й вельми цікавими модними образами.
1990-ті роки
Якщо говорити про початок дев’яностих років, то іванофранківцям тоді взагалі було не до моди. У державних магазинах не те що бракувало одягу – не було продуктів харчування через неймовірний рівень інфляції. Щоб просто купити черевики, вистоювали довжелезну чергу, яка могла тягнутись і цілий день.
Держава не контролювала ситуацію, тому з’явився так званий «вільний ринок»: продавці почали самі встановлювати ціни й торгувати на «толкучках», стихійних речових ринках. Ціни були зависокі, покупці обурювалися – так містяни засвоїли поняття «торгувати» і «торгуватись». Товарів власного виробництва було мало, тому процвітали «човники», які величезними баулами в клітинку привозили товари з сусідніх країн – Польщі, Угорщини та інших. Власне, так і виникло важливе поняття для тодішньої української моди – речові ринки з приблизно однаковим на вигляд шматтям, у яке вбиралося пів країни.
Важливий момент, який відрізняв моду 1990-тих років від сьогоднішньої, – її близькість до народу та авангардизм, дух свободи, творчого пошуку. Початок дев’яностих років був кризовим періодом через те, що відбувався болісний процес становлення незалежної української держави.Довжелезні черги, купони й талони стали звичною частиною побуту. Ті, хто прагнув виглядати нестандартно, стикалися з великими труднощами: де купити тканину, фурнітуру, аксесуари. Тому творчість була тісно пов’язана з речовими ринками. Звичним речам – однаковим малиновим піджакам і «турецьким» светрам – додавали хоча б трохи оригінальності. Були популярними блузки з «мокрого шовку», які виготовляли з того, що було в наявності, компенсуючи тотальний дефіцит фантазією та творчим підходом. Саме в 1990-х роках у місті запрацювали перші «секонд хенди», де теж можна було знайти якісні і небанальні речі. Після дефолту 1998 року з’являється найяскравіша і домінантна тенденція української моди – використання національного колориту, етнічних мотивів.
Чи не найвідомішою крамницею, яка з’явилася в місті у цей період, був валютний магазин «Мінолта». Тут отоварювали бони – замінники доларів, які отримували працівники, що виїжджали за кордон. Асортимент був розкішним – одяг, білизна, аксесуари, парфуми. Звичайні люди там отоваритись не могли. «Просто подивитися» всіх охочих теж не пускали, при вході вимагали показати валюту.
На початку дев’яностих років у життя іванофранківців увійшло нове явище – конкурси краси, в межах яких також проводилися модні покази. В 1991 році вперше на Прикарпатті відбувся конкурс краси «Прикарпатська красуня – 91». Програма конкурсу передбачала виходи учасниць у національних костюмах, одязі в стилі «диско», в купальниках і вечірніх сукнях. Згодом переможниця конкурсу Тетяна Грачова виборола титул «Віцеміс – 91» на Всеукраїнському конкурсі краси у м. Тернопіль. Титул «Міс глядацьких симпатій» на конкурсі «Прикарпатська красуня – 91» здобула Лілія Наценко, двадцятирічна працівниця торгівлі. Під час виходів красунь можна було спостерігати яскраві зразки моди початку буремних дев’яностих.
Олена БУЧИК |
