На зламі ХІХ-ХХ ст. у Станиславові (нині Івано-Франківськ) відбулося пожвавлення театральної діяльності та почало розвиватися музично-хорове мистецтво. Осередком його розвитку було товариство «Боян», засноване у 1896 році. На цьому поприщі працювали троє ентузіастів співу: поштовий урядовець Ромуальд Зарицький, учитель та композитор Іван Біликовський і банківський урядовець та диригент Євген Якубович. При товаристві, яке підтримувало постійні зв’язки з Наддніпрянською Україною, згодом виник один з найкращих хорових колективів Галичини.

Окрім хору, в Станиславові були засновані також музичний та драматичний гуртки, а також музична школа. При «Бояні» заснували нотне видавництво, яке за невеликий проміжок часу видало понад двадцять випусків хорових і сольних творів, серед яких – твори знаного українського композитора Дениса Січинського.

З 1899-го композитор Січинський став головним диригентом станиславівського «Бояна» і частину свого життя прожив у Станиславові. Він здобув популярність в Галичині і на Буковині завдяки пісням і романсам, написаним на вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та інших відомих поетів. Січинський був не тільки диригентом хору, але й редактором музичних творів, котрі, завдяки співпраці з Якубовичем, випустило видавництво «Боян». Зокрема, побачили світ 12 пісень для чоловічого хору Сидора Воробкевича, 7-ма симфонія о. Михайла Вербицького у фортепіанному укладі та деякі твори о. Остапа Нижанківського. А також твори самого Д. Січинського – «Дніпро реве» та «Лічу в неволі» для мішаних хорів із фортепіано, «Непереглядною юрбою», «Пісне моя», «Не пора»…

У 1903 році станиславівський «Боян» вітав «гетьмана української музики» Миколу Лисенка з нагоди його приїзду до Станиславова (на згадку про цей візит у місті тепер встановлено меморіальну дошку так само, як і на спомин про Д. Січинського, який тривалий час проживав у місті).

Хор виступав на всіх національних святах. Крім того, давав щороку свої «статутові» (звітні) концерти, на яких виконував твори не тільки українських авторів, але й зарубіжних – Мендельсона, Шумана, Ґріґа та інших. Щорічно Великодньої п’ятниці хор співав псалми у Катедральній церкві.

Міська музична школа

Міська музична школа в Станиславові з’явилася у 1902 році завдяки старанням товариства «Станиславівський Боян». Організаторами та вчителями школи стали відомі у той час суспільно-громадські та музичні діячі Станиславова Денис Січинський (артистичний керівник школи), Євген Якубович (директор), Лев Гузар (голова «Станиславівського Бояна»).

У липні 1903 року відбувся перший концерт-попис (звітний концерт) учнів, після якого Є. Якубович подякував і слухачам, і юним музикантам та закликав громадськість міста заохочувати дітей до навчання музиці в українському музичному закладі.

Кошти на утримання школи товариство заробляло, регулярно влаштовуючи концерти, святкові імпрези тощо. З метою залучення абітурієнтів станиславівський «Боян» через пресу закликав активно віддавати дітей на навчання. У школі були класи фортепіано, струнних інструментів, сольного і хорового співу, згодом – духових інструментів.

Тут викладали й теоретичні предмети, зокрема гармонію, контрапункт, історію музики. На початках діяльності школу відвідувало 36 учнів, згодом їх кількість зросла. Крім вступних іспитів, перед початком і наприкінці кожного навчального року проводили звітні концерти («пописи»), в яких брали участь найкращі вихованці музичної школи. Випускники мали змогу продовжувати освіту у вищих навчальних закладах, їм видавали свідоцтва, які давали право викладати в загальноосвітніх та музичних навчальних закладах нижчого рівня.

«…У цій школі вчили гри на фортепіяні Софія Левицька-Замора, Степанія Мішкевич, а гри на скрипці урядовець дирекції залізниць Гакер (жид). Пані Замора вчила також сольного співу…» (Залеський О. Музичне життя Станиславова //Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. – Т. І. – С. 555).

З іменем Стефанії Мішкевич-Крижанівської пов’язана ціла епоха у музичному житті Станиславова. Вона працювала у філії Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка, була однією з перших професійних українських піаністок і педагогинь міста.

Музичний інститут ім. М. Лисенка

У 1921-1922 навчальному році Першу міську приватну українську музичну школу перейменували на Станиславівську філію Вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка, її директором став Осип Залеський. “Головою філії Музичного Інституту збори вибрали прокуратора Григорія Онуферка, що живо цікавився музичним життям, а мене призначено директором. Учительський склад у першому навчальному році 1921/22 був такий: клясу фортепіяну провадили пані С. Левицька-Замора і С. Мішкевич, клясу сольоспіву С. Левицька-Замора, клясу скрипки Омелян Вислоцький, урядовець дирекції залізниць, добрий скрипак і педагог, колишній учень О. Шевчіка. Я вчив теоретичних предметів і гри на духових інструментах…» (Залеський О. Музичне життя Станиславова //Альманах Станиславівської землі. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен, 1975. – Т. І. – С. 555-557).

У Станиславові філію Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка розмістили в Народному домі. Для занять використовували кімнати касинового товариства «Руська Бесіда». Протягом тривалого часу діяльності навчальний заклад часто змінював місце свого розташування. Класи знаходилися в будинках на вулицях Липовій (тепер – Шевченка), Голуховського (Чорновола), Сапєжинській (Незалежності), Собеського (Січових Стрільців). Така міграція була пов’язана із фінансовими проблемами інституту, який існував лише за рахунок коштів Станиславівської філії Музичного товариства ім. М. Лисенка та плати за навчання, яка встановлювалася залежно від обраної спеціальності та року навчання. Вписове (вступний внесок) за навчання становило 4 крони (близько 400 гривень за нинішніми цінами – ред.). Допомога з крайових та державних фондів майже не надходила.

Першого навчального року до інституту записалися 150 учнів. Навчання проводилося за планом Львівського музичного товариства – власника Вищого інституту ім. М. Лисенка.

Згодом інститутові були надані права державного навчального закладу. Учні навчалися на чотирьох відділах: теорії і композиції, співу сольного і хорового, гри на фортепіано, гри на оркестрових інструментах. Вихованці та педагоги інституту були активними учасниками концертного життя Станиславова. Крім традиційних «пописів», проводилися вечори класичної музики, лекції-концерти для гімназистів, сольні виступи виконавців.

Учні цього навчального закладу згодом поповнили ряди кваліфікованих учителів школи, серед них – відомий композитор Кос-Анатольський (Анатоль Кос), Тетяна і Марко Лепкі, М. Вишницька, І. Сулимівна, М. Харківська. Тут перед від’їздом на подальші студії до Італії робив свої перші кроки у музиці Михайло Островерха.

12 лютого 1922 року відбувся перший концерт-попис учнів Станиславівської філії Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. Збереглася програма цього концерту, на якій серед інших учасників є імена Тетяни і Марка Лепких – дітей гімназійного професора та визначного культурно-громадського діяча Миколи Лепкого. У майбутньому брат і сестра оберуть музику своїм фахом: Тетяна стане доброю піаністкою, Маркіян – чудовим скрипалем, і обоє – прекрасними педагогами.

Пописи найкращих учнів та концерти викладачів не тільки засвідчували зростання професійної музичної освіти в місті, але й знайомили громадськість з найкращими досягненнями класичної музики.

Надзвичайні враження залишили у публіки концерт камерної музики 2 лютого 1934 року, на якому Стефанія Мішкевич-Крижанівська акомпанувала І. Сенкевичу, хорові «Думка» й виступала у складі камерного тріо, та лекція-концерт італійської скрипкової музики 25 березня 1934 року, проілюстрована творами у виконанні І. Сенкевича і С. Крижанівської.

Широкий резонанс отримав «Вечір європейської танцювальної музики», що відбувся 1 червня 1935 року. У програму були включені твори Шопена, Шютта, Дворжака, Крайслера, Брамса, Рубінштейна, Штрауса. На цьому вечорі Стефанія Мішкевич-Крижанівська виконала дві п’єси Рубінштейна (соло) та два «Слов’янські танці» Дворжака в чотири руки разом з викладачкою інституту І. Снігурович. Рецензент газети «Діло» відзначив усіх виконавців-піаністів цього заходу: «Учительки Музичного інституту вив’язались із своїх завдань незвичайно солідно і прецизно» («Діло», 1935. – №151).

У 1934-1939 роках філію Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка очолював Іван Недільський, який був одночасно викладачем класу віолончелі та теоретичних предметів.

Музичне училище ім. Д. Січинського

У 1939 році відбулася реорганізація Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка – його було розділено на музичне училище, яке нині носить ім’я Дениса Січинського, і початкову музичну школу.

Свою діяльність музичне училище розпочало 17 січня 1940 року. У 1965 році з нагоди 100-річчя від дня народження Дениса Січинського постановою уряду УРСР училищу присвоїли ім’я славетного композитора. У 1985 році на фасаді головного корпусу встановили барельєф на його честь (автор – А. Басюк) та меморіальну дошку, а в 1989 році в училищі відкрили музей, у якому експонуються особисті речі Січинського та архівні документи, що розповідають про життя і творчість композитора.

У повоєнні роки фортепіанний відділ Івано-Франківської дитячої музичної школи ім. М. Лисенка продовжував славні традиції своїх попередників. Відділ поповнюється новими викладачами, серед яких випускники школи Д. Крижанівська, В. Захарченко, Е. Самодумська, А. Басова, Т. Макарова, Г. Фотченко, Н. Коптєва, З. Рудик, А. Цігер, Н. Бабкша, Н. Підопригора, Л. Фабрика, Л. Сегеді, М. Любчинська, І. Строцька, Л. Піневич, Ф. Каган, В. Меліхова, Г. Залеська, К. Фіголь та інші. У той час у колектив прийшла Тамара Осудар-Левицька – дочка піаністки Ангелини Левицької з Лятишевських – випускниця Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка.

Серед вихованців музичного закладу – відомий композитор, професор Львівської консерваторії А. Кос-Анатольський, І. Яцужинська-Гриневич (пізніше викладала в Івано-Франківському музичному училищі ім. Д. Січинського), концертуючі піаністи, лауреати міжнародних конкурсів Ю. Цибрівський (США), Т. Левицький (США), Т. Голіната-Богданська, заслужена артистка України, професор Т. Кальмучин; доценти ЛНМА О. Пилатюк, М. Скоробагата-Сидор; завідувач фортепіанного відділу державного музичного училища ім. С. Людкевича Д. Скоробагата-Іродних, завідувачі фортепіанного відділу різних періодів Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського О. Купновицька, О. Назаренко. Багато випускників відділу працювали у вищих музичних навчальних закладах різних рівнів акредитації в Україні та за кордоном. Учні відділу – учасники концертів і фестивалів виконавської майстерності, переможці багатьох фортепіанних конкурсів.

У 1960-х роках на фортепіанному відділі працювали викладачі Л. Григор’єва, Е. Товстоп’ят, А. Карпенко, Т. Суховерхова, А. Ясельська, Л. Висоцька та ін. У той час у колектив прийшла Мирослава Литвинович-Радловська. Після війни вона довгі роки викладала гру на фортепіано в Івано-Франківському музичному училищі ім. Д. Січинського. А її сестри – Ольга та Володимира – музикували.

Колишня випускниця фортепіанного факультету Львівської музичної консерваторії ім. М. Лисенка і викладачка Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського Мирослава Литвинович-Радловська згадувала про знамениту піаністку і педагога надвисокого рівня Наталію Цибрівську. Пані Мирослава розповідала про враження від виконання Цибрівською Третього фортепіанного концерту Бетховена: «Вона одушевлялася музикою, була з тих, що ніколи з нею не поривали, що жили музикою…»

Василь РОМАНЮК