В івано-франківському видавництві «Ярина» побачила світ книжка доцента кафедри українознавства і філософії Івано-Франківського національного медичного університету Ігоря ЛЮБЧИКА «Лемківські долі: трагізм і пам’ять поколінь». Рецензентами цієї наукової монографії стали доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри суспільних наук та українознавства Чернівецького державного медичного університету Антоній Мойсей і доктор історичних наук, професор кафедри документознавства та інформаційної діяльності Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Олег Малярчук.
Це ґрунтовне наукове дослідження історичної долі найзахіднішої гілки українського народу в XX столітті, здійснене І. Любчиком, стало можливим завдяки архівним студіям її автора у Польщі та Словаччині, які посприяли отриманню ним наукових стипендій Каси М’яновської ПАН (Польща), SAIA Словацької академії наук, а також завдяки фаховим консультаціям академіка Миколи Мушинки (м. Пряшів, Словаччина), професорів Мирослава Сополича (м. Свидник, Словаччина) та Ірида Грек-Пабісова (м. Варшава, Польща), докторів Станіслава Стемненя (м. Перемишль, Польща) та Маріяна Гайдоша (м. Кошице, Словаччина).
Поява у вітчизняному інтелектуальному просторі такого фахового документального дослідження історичної долі української етнографічної групи лемків, на наше глибоке переконання, є нині актуальною як ніколи. Підтвердженням цього, як це на перший погляд і не парадоксально, можуть слугувати окупація Криму, російсько-українська війна на Донбасі, а також активізація русинського сепаратистського руху на Закарпатті за його активної підтримки спецслужб Російської Федерації.
Заглиблюючись у складні й далеко неоднозначні процеси лемко-русинських тенденцій як вияву етнічної окремішності та москвофільства, що тією чи іншою мірою впливали на формування цієї етнічної групи українців, які через певні обставини «не чули в собі жодних органічних зв’язків з українцями, вважаючи себе чимось відрубним, чужим», І. Любчик аналізує й протилежні тенденції етнічного самовизначення у середовищі лемків, тобто ті, які виявляють їх органічний зв’язок з українством. Саме ці тенденції у минулому столітті перемогли, і лемки разом з іншою людністю руською у Східній Галичині усвідомили та задекларували себе як українці.
Умовно розділивши XX століття на три, так би мовити, розлами: до початку Другої світової війни, час військового лихоліття та повоєнний період, автор монографії «Лемківські долі: трагізм і пам’ять поколінь» простежує трагічне життя найзахіднішої гілки українського народу, використовуючи для цього найрізноманітніші джерела: документи із Центрального державного історичного архіву у Львові, наукові дослідження з цієї тематики вітчизняних і зарубіжних авторів, тогочасні періодичні видання тощо.
Аналізуючи суспільні перетворення на Лемківщині у міжвоєнну добу, І. Любчик з-поміж іншого констатує й те, що «лемківський громадсько-політичний актив все більше дистанціювався від Польщі і декларував свою поборницьку ідею. Цьому сприяла і постанова Всенародних Українських Зборів у Львові від 19 жовтня 1918 року, в якій зазначалося, що «вся етнографічна українська область в Австро-Угорщині… з влученням Лемківщини творять одноцільну українську територію». «До активної участі лемків Східної Галичини в боротьбі за ідею української державності, – вважає він, – спонукали також заява ЗУНР, активна діяльність «Просвіти» та УНДО, а також вплив національно свідомих священників УГКЦ, що чи не найактивніше протистояли впливові москвофілів».
Що ж до Закарпаття, де також жили лемки, то там, стверджує автор книжки, ця етнічна група українців у 1918 році обрала Руську Народну Раду, що мала метою «консолідувати закарпатських лемків навколо української національно-політичної програми…». У своїй відозві під назвою «Читайте всі» вона проголосила таке: «Ми, Русини, живемо в Карпатах, ми називаємося Карпатськими русинами. Але ми знаємо, що за Карпатами такі самі Русини живуть, як і ми. Мова, звичаї і віра їх така, як і у нас, і вони є нашими братами. Ми з ними етнографічно творимо один великий багатомільйонний народ…».
Внаслідок змови між сталінським СРСР та гітлерівською Німеччиною, довершеної 28 вересня 1939 року розподілом ними окупованої території Польщі, Лемківщина опинилась у складі Третього Рейху. На підставі укладеного керівниками СРСР та Німеччини договору про обмін населенням 16 листопада 1939 року на лемків очікувало переселення на територію комуно-московської імперії. «І лише завдяки роз’яснювальній роботі членів ОУН, що активно діяли на цих теренах, – вважає І. Любчик, – вдалося спинити масовий відплив лемків на схід, тим самим паралізувавши більшовицьку пропагандивну акцію».
«Непересічною подією для всієї лемківської спільноти, – констатує він далі, – стало відкриття на підконтрольній німцям лемківській території у вересні 1940 року української учительської семінарії в Криниці, що як магнітом притягувала таких знакових представників галицької інтелігенції, як письменника та гімназійного вчителя Д. Лук’яновича, поетесу і редакторку журналу «Жіноча доля» О. Киселевську та інших».
Третій, останній розділ своєї монографії І. Любчик назвав «Упокорені тоталітаризмом». Складається він із шести, так би мовити, підзаголовків, у яких ідеться про вигнання лемків з їхньої споконвічної землі у 1944–1947 рр. та наслідки цього для них, а також про життя цієї етнографічної групи на теренах ПНР та Чехословаччини у післявоєнний час. І, звісно ж, їх адаптація у цей період до суспільно-політичних реалій УРСР.
Піддавши детальному аналізові злочинну політику СРСР у змові зі своїм сателітом – Польщею щодо вигнання лемків з їхніх етнічних земель, автор доходить висновку, що саме тоді, наприкінці 40-х років минулого століття, Лемківщина втратила цілісність як історико-етнографічний регіон. І. Любчик також небезпідставно вважає, що депортація лемків з їхніх рідних теренів стала «катастрофою усього лемківства новітньої доби, осмислити та пам’ятати яку маємо своїм обов’язком перед нащадками…»
Насамкінець хочемо подякувати І. Любчику за його ґрунтовне наукове дослідження лемківської минувшини у переломному для цієї етнографічної групи XX столітті, яка попри потужні лемко-русинські та москвофільські впливи зуміла зміцнити та утвердити свою українську національну ідентичність.
Роман ГЛАДИШ |
