На сучасних картах не знайти ані Галичини, ані її латинського міжнародного відповідника – Галіції. Офіційно так йменувалися землі Тернопільщини, Івано-Франківщини, Львівської області, а також польських воєводств Малопольщі і Підкарпаття до 1918-го. Тоді на цій території існувало автономне королівство Галіції та Лодомерії зі столицею у Львові. Титул галицького короля носив імператор Австро-Угорщини. З тих часів минуло вже майже сто років, однак популярність назви Галичини-Галіції не втрачається. І сьогодні журналісти, науковці, пересічні громадяни вживають цей топонім у розмовній мові, причому він найчастіше вимовляється з сентиментом, з певною ностальгією і, водночас, надією. Вистачає, звісно, і противників назви. Здебільшого вони закидають їй якби німецьке походження. Але все одно Галичина (Галіція) живе. Так називають заводи, ЗМІ, готелі, торгові марки, ресторани, фірмові поїзди, спортивні споруди. Галичина (Галіція) – назва досить загадкова. Де вона взялася, коли поширилася? Звісно, цими питаннями займався не один вчений, однак ніхто своїх доробків особливо не популяризував і, як результат, у більшості путівників та краєзнавчих довідників написано, що назва земель пішла від давнього міста Галича. Чи Галичина пішла від Галича, чи Галич від Галичини – питання на кшталт першості яйця чи курки. Більшості спаде на думку, що топонім Галичина утворився від назви пташки – галки. Саме її зображали на гербі давньої Галицької землі. На давній мініатюрі XIV ст. чорна галка на білому тлі прикрашає щит легендарного вождя мадярів – Арпада. Саме Арпад перевів свій народ через Карпати (з вірменської - "Чорна стіна”), тобто з Прикарпаття, в Паннонію (на Закарпаття), після чого й засновується Угорщина. Можливо, Галичина якось пов’язана з кельтськими племенами галлів і галатів, які не лише хотіли захопити Рим, від чого тих врятували лише гуси, а й активно розселялися по всій Європі. Отож, можливо, і у нашої Галіції є спільний корінь з іспанською Галісією. В кельтській (давньоірландській) мові галл – "могутність”, "сила”. Натомість в галицькому контексті простежуються дещо інші асоціації. Вони пов’язані із словом «сіль». «Галіц», «галац», «гальц», «зальц»…! Точно, «зальц» – це сіль німецькою. І в центрі Німеччини, в землі Саксонія-Анхальт, на річці Зале розташоване місто Гале – з часів раннього середньовіччя було основним соляним ринком Центральної Європи. І якщо в Гале сіллю торгували, то видобували її саме в Галіції! Власне тут, у Північному Прикарпатті, сконцентровані багаті поклади солі. За часів Казимира Великого, ядром держави котрого і була Галіція, до 70% доходів королівського скарбу прямо чи опосередковано формувалося завдяки, так би мовити, соляному сектору економіки – видобуток, торгівля, колосальний експорт. Навіть давня назва вулиці Руської у Львові – вулиця Соляників, свідчить, що переважна більшість її мешканців складалася з купців – торговців сіллю. Виходить, що ми не лише себе, а й пів-Європи сіллю забезпечували. Сіль раніше була продуктом надзвичайно важливим і, звісно, не тому, що всі полюбляли солоні страви. Холодильників ще не існувало, хіба що глибокі пивниці з припасеним із зими льодом. Тож засолювання було основним методом зберігання продуктів, а першочергово м’яса та риби. Отож купецькі каравани з цінним вантажем розтікалися по усій Східній Європі – на Русь, в Богемію, Священну Римську Імперію, а через Гданськ «біле золото» потрапляло до міст балтійського союзу Ганзи і на Захід. Отож Галіція – і справді земля солі. Грецькою галльос, гальс – сіль, солоний. До речі, в Австрії є й місто Гальштат – з середньовіччя відоме як центр солеваріння». Іван Драбчук |
