Побачивши заголовок до цієї статті, хтось, імовірно, подумає: чом це, мовляв, знову «Галичина» пише про Романа ФАБРИКУ – вже вдруге за останній місяць? Але, як кажуть, кому дуже свербить стати частим героєм журналістських матеріалів, той спочатку нехай стане Почесним громадянином міста Івано-Франківська. А з-поміж нині сущих акул пера тільки заслужений журналіст України Роман Фабрика наразі заслужив такої великої чести.
Після того, як Музей родинних професій Романа Фабрики, заснований в Івано-Франківську 15 років тому, увійшов до чільної п’ятірки не скучних музеїв України, я намагався зрозуміти, чому. Бо не лише загалом в Україні, а й зокрема на Прикарпатті є чимало, на мій погляд, не прісних музеїв. Але тільки після зустрічі з цією відомою і шанованою людиною тоді ж, 15 років тому, як мені видається, я зрозумів бодай дещицю феномену Р. Фабрики – кожну життєву справу творити з серцем, яскраво і до ладу. Так, і у свої 80 Роман Михайлович – неперевершений мрійник, а ще – людина-музей, людина-енциклопедія, словом – не скучна, а цікава особистість.
Якось після тривалого затишшя, коли відомого журналіста ніхто нікуди не кликав і він упродовж п’яти років навіть зі свого помешкання нікуди не вибирався у місто, в лютому цього року Романа Фабрику листом запросили на одну з музейних нарад міського управління культури. Був він і втішений увагою до себе, і заскочений зненацька, тож, як зізнався згодом, дуже чекав того дня.
На тій зустрічі у приміщенні актової зали однієї з музичних шкіл міста, в якій взяло участь до 30 осіб, він сидів попереду і слухав. І саме там у нього зародилася цікава, на його думку, ідея – перетворити Івано-Франківськ на місто музеїв. Більше того – на тій нараді він навіть напросився на виступ і означив деякі штрихи до своєї концепції.
– До того, як заснувати на своєму обійсті Музей родинних професій, я мріяв створити-відкрити в Івано-Франківську музей прикарпатської журналістики, – відкрив джерело народження ідеї «Івано-Франківськ – місто музеїв» Роман ФАБРИКА. – Для цього роками збирав різні предмети – друкарські машинки, телевізори, радіоли тощо – як гадав, його майбутні експонати. Та коли цих речей накопичилося стільки, що в моєму помешканні стало тісно, я передав усе зібране до спілки прикарпатських журналістів. Відтоді теж минуло вже 15 років. Але для відкриття музею журналістики й далі чогось не вистачає, як бракувало й досі. Навіть у ратуші вже було виділили і приміщення для музею. Але, на жаль, нічого немає й понині...
Та все ж спало мені на гадку, а чому б Івано-Франківськ не зробити містом музеїв і не заснувати тут чимало й інших цікавих музеїв, окрім тих, що вже давно відомі й діють? Я розумію, що це не так просто. Але ж і на мій Музей родинних професій влада не дала жодної копійки. Та я й не просив, а все зробив власноруч і власним коштом.
Я навіть окреслив з десяток, на мій погляд, таких установ, які можна б відкрити вже невдовзі. Наприклад, «Музей автомобілів світу» – знаю людину, котра має у своїй колекції автомобілі понад 30 марок, і всі вони на ходу. Фактично готовий музей – тільки докласти зусиль. А ще в тому моєму переліку можливі музеї з такими такими умовними назвами, як «Бабусина скриня» – швейних машинок і всього швейного начиння; «Мандоліна, гітара і бас...» – музичних інструментів; «Дзень-дзелень...» – різних дзвоників і дзвіночків; «Колюче диво» – кактусів; «Тари-бари... самовари» – самоварів; «Від гусячого пера до комп’ютера» – письменства, а також музеї геральдики, телерадіотехніки, гуцульського різьбярства й кераміки – до Косова ж не всі із відвідувачів обласного центру вирушають, і т. ін. А ще ж і музей журналістики, може, таки врешті відкриють…
– То, пане Романе, справді дуже добра справа – створити музей, а ще більша – зробити його не скучним?
– Потрібно знайти відповідну людину, яка знається на цьому і сама, образно кажучи, не скучна. Не скучний музей потрібно вміти зробити. А також треба ще відшукати на кожній вулиці необхідні приміщення для нього, тих людей, які мають що віддати до його експозицій... То велика робота і значні фінансові затрати.
– Чи Ви вже поділилися з кимось із керівництва міста своїми ідеями?
– Ще ні. Бо на тій нараді не було фахових музеєзнавців. Тож і не було з ким про ці речі поговорити… Щоби сотворити такий музей, як на обійсті Романа Фабрики на вулиці Київській в Івано-Франківську, потрібно, на мою думку, найперше в собі подолати чимало стереотипів мислення – навіть у поважних роках бути не скучним, мріяти щомиті й не озиратися на всілякі суди-пересуди злоязиких людей-трафаретів.
Спостерігати – і побачити, слухати – й почути, осягати – й збагнути – ці словесні пари хоч і близькі за мовним виявом, але не тотожні за змістом... Незвичним даром бачення володіє знаний у нашому краю та й далеко поза обширами України Роман Фабрика. Він сьогодні, обтяжений і життєвим, і професійним досвідом, мабуть, і сам не дав би однозначну відповідь на питання: де і коли почався як творча особистість, що було первневою спонукою взятися за перо, фотоапарат – і йти до людей, визбирувати поміж ними оті невидимі у щоденному побуті зблиски характерів, доль, незвичних професій... (Володимир КАЧКАН, академік).
Ігор ЛАЗОРИШИН |
