Про минуле Поточища, що на Городенківщині, крім закарбованої історії на сторінках книг, нині промовляють давні мури вузеньких сільських вуличок. Хтозна, які славні події вони пам’ятають. А крім того є й чимало таємниць, які досі нерозгадані, пише «Галицький кореспондент».

Від чого пішла назва?

Колись село називалося Поточиська. Можливо, через потічки, які утворюють один великий потік, що впадає у Дністер. Це вже за радянської влади назву змінили на Поточище.

Найбільше переказів про минуле села знав дяк місцевої церкви Василь Левкович. Навіть робив записи. Та коли прийшли «визволителі», він закопав ті записи в землю. Пізніше його родичі намагалися віднайти той рукопис, але, на жаль, безрезультатно.

Цікавою є легенда про Трясовицю. Місцеві розповідають, як у давнину один багач орав волами свою ниву саме на Великдень. І в ту хвилину, як задзвонили дзвони, земля в тому місці затряслася, і багач запався з волами під землю. Досі на те місце люди побоюються приходити.

Ера родини Дідушицьких

У 19 ст. дідичами Поточища була інтелігентна родина Дідушицьких, зокрема граф Валеріан. Це доводить і автор книги «Поточище» Денис Гевко, зазначаючи: «на стінах колишньої двірської гуральні виднівся слід гербу графів Дідушицьких». Їх палац був розташований на місці колишньої колгоспної контори, а нині фермерського господарства. За словами молодого дослідника Івана Плисконоса, який вивчає родину Дідушицьких у рідному Корневі, зять Валеріяна Євгеніуш називав Поточище «раєм на землі».

Сакральні споруди села

Свідком окупації є невеличкий костел, побудований, ймовірно, на початку 20 ст. за окупації Галичини Польщею. Можна припустити, що він носив назву св. Антонія, адже його скульптура й досі зберігається на старому сільському цвинтарі. Швидше за все під час приходу більшовиків святиня закрила свої двері для парафіян. Відтак у костелі діяв спортзал, магазин, бібліотека, а також цю будівлю використовувала й школа. Та на запитання куди подівся церковний інвентар – відповіді немає.

Можливо, дикі москальські варвари знищили все, як це непоодиноко робилося, а можливо, поляки поспіхом вивезли все до Польщі. Невідомо. Кілька років тому завдяки зусиллям уродженця Поточища Василя Ємчука було здійснено зовнішню реставрацію костелу. Надалі, щоб підтримувати його в належному стані, можна, до прикладу, облаштувати тут цікавий музей.

Поряд з римо-католицьким костелом центральну вулицю прикрашає старовинна мурована греко-католицька святиня св. Михаїла, якій більше 200 років. Місцеві пам’ятають, як колись біля новозбудованого храму діяв дитячий садочок, вихователями якого були сестри-монахині чину Йосафаток. Діти вчилися молитися, плести з квітів віночки, грали різноманітні ігри.

Місцеві розказують, що з окупацією Галичини радянськими військами, мешканці закопали в землю чотири дзвони, три з яких з часом розкопали, а один так і пропав безвісти.

До мурованої святині в селі було дві дерев’яних церкви – св. Михаїла й св. Миколая. І хоч церковці св. Миколая уже давно немає, частина мешканців все одно святкує празник взимку. Але знову – куди поділися дерев’яні святині ніхто ствердно не може сказати. Можливо, згоріли, а можливо, на це була інша причина. Хтозна.

Голос звучав у різних країнах

Поточище славиться не лише першим в Україні пам’ятником Івану Франку чи першим в Галичині водопровідом, але й театром та капелами, про які відомо було повсюди.

Колись драматичний гурток створив і опікувався син місцевого пароха й Городенківського декана Степана Макогонського Роман. Нині головний ідейник – Василь Савіцький. Театр села Поточища заявляв про себе наскільки потужно, що в 2003 р. удостоївся звання «народного». Остання вистава, яка була поставлена до війни – «Жартівниця». Прославили Поточище й оперний співак Теодор Юськів на псевдо «Терен», голос якого звучав у провідних країнах Європи, та капела Шадних.

У 70-і рр в селі процвітала килимарська справа. Дивовижні вишиті килими ставали окрасою сільських помешкань. Жіноцтво збиралося тихими вечорами й гуртом займалися творінням краси. Нерідко допомагали їм в цій витонченій справі й чоловіки. Нитки брали з хусток або дитячого яскравого одягу. Побачити диво-витвори можна в місцевій бібліотеці, переступивши яку, наче потрапляєш у музей. А завідує нею Ганна Семенюк, яка є справжнім ентузіастом своєї справи.

Село було національне свідоме

Поточище – колиска славного патріота України, полковника «Карпатської Січі» М. Колодзінського. І хоча батьки Михайла були римо-католиками, виховали сина в палкій любові до України. У селі донині проживає родичка каманданта Стефанія Федак, яка й поділилася спогадами:

«Батько Михайла Колодзінського заробив чималі статки за кордоном. Тож бідною родина не була. Адже Михайло здобув на той час ґрунтовну освіту. Був навіть на навчанні в Італії. Все життя присвятив написанню військової доктрини, яку писав за дорученням ОУН, адже був її видатним діячем. Це був приклад доблесного воїна й щирого патріота, який загинув, на жаль, у 37 років». Також пані Стефанія пригадує, що Михайло рідко приїжджав до Поточища, але коли бував у рідних краях, завжди давав родичам по одному злотому.

Вірного сина України удостоїли в селі пам’ятником, а також у школі облаштували кімнату-музей, якою опікується вчителька історії Оксана Залецька. Ініціатором її створення був заступник директора КЗ «Центр культури і мистецтва» м. Городенки, історик-краєзнавець Ярослав Левкун.

Загалом у Поточищі колись було 33 учасники УПА, що говорить про національну свідомість села. Що символічно, нині кордони держави захищають 34 поточищан. Про високу свідомість мешканців говорить і великий заквітчаний хрест, присвячений жертвам Голодомору. Згодімося, не в кожному селі чи навіть містечку можна побачити подібне.

«Сам не гам і другому не дам»

Мабуть, кожен другий на Городенківщині куштував смачні черешні чи яблука з поточищанського фруктового саду, площа якого колись становила 500 га. Та колись, за словами старости села Володимира Бойчука, крім черешень і яблук, сад славився і малинами, полуницями, абрикосами й персиками. Тому наприкінці 80-их на початку 90-их рр. виникла ідея будівництва сокоекстрактного переробного заводу, продукцію якого збували й за межами Городенківщини. Місцеві досі пам’ятають смак варення і яблучного соку. Та після розпаду колгоспу завод, мабуть, збанкрутував.

Нині він у занедбаному стані. Його власником є киянин і носить назву ТЗОВ «Поточищанський консервний завод». Підприємець відновив лише один корпус заводу, де влітку виробляють мінеральну воду «Корона Карпат». Але в загальному завод, на жаль, пустує. Найгірше те, що не відновлюючи й не осучаснюючи його, київський підприємець навіть гадки не має продати дбайливим інвесторам, які неодноразово хотіли придбати запустіле приміщення. Про таких людей є чудова приказка – «сам не гам і другому не дам». Такі сумні реалії.

Робити неможливо у ці дні

Нині власником фруктового саду, який нині займає лише 70 га, є дбайливий господар Мирослав Козло, який починав свою господарську діяльність із посади комбайнера ще в колгоспі. Нині пан Мирослав – керівник фермерського господарства «Поточище», яке обробляє 2300 га землі. Займається також і тваринництвом. Загалом підприємець надав місцевим 90 робочих місць. За його словами, нині, у час війни, бізнес вести непросто, та не може підвести людей, яким дав роботу.

Надала роботу місцевим мешканцям і ФГ «Родина-2012».

Тому Поточище не занепадає, хоча є чимало проблем, які потребують вирішення. Але вболіваючи за рідне село, можна зробити неможливе. Це доводять привітні люди, які гордяться своєю маленькою батьківщиною.

Юлія МАРЦІНІВ, "Галицький кореспондент"