Власний портрет завжди вважався розкішшю, адже оплатити послуги художника коштувало добрих грошей. Усе змінилося в середині ХІХ століття, коли віднайшли фотографію. Тепер увіковічнити себе на згадку нащадкам стало значно простіше й дешевше.

Розгляньмо світлини кількох людей, які мешкали у Станиславові у позаминулому сторіччі, пише Іван Бондарев у Репортері.

Тато кохання Франка

У Івана Франка є вірш «Тричі мені являлася любов», де він перелічує жінок, яких кохав. Друге кохання називалося Юзефою Дзвонковською. Каменяр пропонував їй руку й серце, але отримав гарбуза. Франкознавці збилися з ніг, розшукуючи портрет дівчини, але марно. Ми теж не маємо її зображення, натомість знайшли фото тата Юзефи. Щоправда, тестем Франка він не став би у будь-якому разі, адже помер ще до сватання.

Про Владислава Дзвонковського відомо небагато, але й цього досить, аби зрозуміти, що він прожив цікаве життя. Народився між 1817 і 1818 роками у селі Сенниця біля Мінська-Мазовецького (Польща). У молодості став членом конспіраційної групи у Варшаві, яка тоді належала до Російської імперії. Був заарештований, але за кілька місяців його випустили. Десь у 1850 році пошлюбив Антоніну з Дескурів, від якої мав сина Владислава й доньку Юзефу – саме в неї потім закохався Франко. Під час Січневого повстання 1863 року активно воював з москалями. Після придушення повстання з родиною втік до Парижа.

Багато українців сплять і бачать, як би то переїхати до Франції, але Дзвонковським там не сподобалось. У 1871 році вони переїхали до Станиславова. Мешкали на Майзлях, володіли гектаром землі та «скромним дерев’яним будинком 21 х 10,5 м».

Помер Владислав Дзвонковський 21 березня 1881 року, похований на старому християнському цвинтарі, що за готелем «Надія». Його фото опублікував професор Станіслав Ніцея у своїй книзі «Кресова Атлантида», том 1.

Фотограф з вулиці Сапіжинської

Достатньо забити у пошуковику прізвище «Артіховський», як одразу викине багато посилань. Переважно це будуть фотопорт­рети дам і чоловіків кінця ХІХ – початку ХХ століть. На рамках є віньєтка з польським підписом: «T. Artychowski w Stanislawowie». Це свідчить про те, що усі ці фото зроблені в ательє Тадеуша Артіховського.

Він був відомим майстром, працював на Сапіжинській, в районі сучасної стометрівки. Коли Артіховський з’явився у Станиславові, точно не відомо. В Інтернеті є згадка, що він працював тут з 1860-х, але підтверджень цьому поки що нема. На віньєтках Артіховський вказує, що його салон – це колишній салон Ропацького. Дійсно, у 1860-1870 був такий фотограф, а у 1880-х кам’яницею на Незалежності, 18 володіла Гелена Ропацька, можливо, його вдова. Скоріш за все, самостійну діяльність Артіховський почав саме тоді, коли орендував ательє. Його фотопортрети починають датуватися саме цим періодом.

А знимкував він не лише людей. Відома панорама Станиславова, яка зберегла для нас вигляд міста 1880-х. Крім зароб­ляння грошей, займався громадською діяльністю, був активним членом польського гімнастичного товариства «Сокіл». У 1886 році обраний заступником очільника товариства, а у 1897 – скарбником. В одному з ювілейних журналів «Соколу» є фото Артіховського у сокільському однострої.

Мав сина Мечислава, що народився в Станиславові у 1885 році. Він став військовим, майором, воював у Армії Крайовій.

Останні роки фотографа Артіховського пов’язані з Яремче. На початку ХХ століття він купив там дві вілли й відкрив фотосалон.

Три школи від пожежника

Бородатий чоловік у мундирі нагадує генерала часів громадянської війни у США. Але це наш земляк і до війська не має жодного стосунку. Знайомтеся, Владислав Мюльн – людина, яка підняла Станиславів з попелу Мармулядової пожежі.

Народився у 1831 році, отримав інженерну освіту. Протягом 1862-1867 років обіймав посаду міського будівничого – щось на кшталт головного архітектора. Після пожежі бургомістром обрали Ігнація Камінського, а той у 1870 повернув на посаду Мюльна.

Головним будівничим Станиславова пан Владислав був аж до 1896 року. За цей час місто прикрасилося трьома будівлями, які він проєктував. Вони досі стоять і нічого їм не бракує. Це: реальна школа (1872 року побудови, тепер стоматфакультет медуніверситету на Незалежності, 17), жіноча школа імені королеви Ядвіги (1877, нині школа № 7 на Грушевського, 16), чоловіча школа імені Міцкевича (1877, тепер інститут післядипломної освіти на Міцкевича, 3). Замовлення на останню споруду він виграв у конкурентній боротьбі, запропонувавши за свої послуги 200 корон, інший архітектор хотів 350.

Також Мюльн очолював добровільну пожежну команду Станиславова, а згодом став начальником і професійної пожежної стражі. Саме у мундирі вогнеборця він зображений на фото. За заслуги у боротьбі з вогнем Владислав Мюльн отримав звання почесного члена Спілки пожежної охорони Львова.

Помер 12 лютого 1907 року. В останню путь його проводжали усі пожежні Станиславова.

Таємничий архітектор

Довший час Станиславів не мав свого театру. Нарешті зібрали кошти й 1887 року оголосили конкурс на кращий проєкт. Виграв нікому не відомий архітектор Вітольд Мілковський, який запропонував досить пристойну кошторисну ціну у 90 000 злотих.

Цікаво, що переможець не назвав свого місця перебування, креслення надіслав поштою, ніхто з конкурсної комісії його в очі не бачив. Догляд за будовою доручили архітекторам Яну Шпореку та інженеру залізниці Юзефу Лапіцькому.

22 листопада 1891 року відбулось урочисте відкриття театру. На бенкеті інженер Лапіцький зізнався, що він і є той самий таємничий Мілковський. Газети писали, що «розчулені представники громадськості одразу подарували йому золотий перстень». А тут одно з двох – або про розкриття таємниці вже знали і прикрасу підготували заздалегідь, або хтось із гостей просто зняв кільце з пальця.

Перший директор

Колію через Станиславів протягли у 1866 році, водночас збудували й вокзал. Прізвище архітектора достеменно не відоме, але деякі дослідники припускають, що ним міг бути інженер Львівсько-Чернівецької залізниці Людвиг Вежбицький, який розробляв проєкти станційних будівель.

Він народився у селі Верхній Вербіж, нині Коломийського райо­ну, в 1834. Його тато Ремігіан, колишній капітан уланського полку, брав участь в антиросійському повстанні 1830 року. Потім емігрував до Галичини, де тримав залізні гути у Мізуні, Оряві та Смольні, згодом став лісничим у графа Дідушицького.

Юний Вежбицький провчився рік у нижчій реальній школі Станиславова, але після арешту батька кинув науку й заробляв на утримання родини, доки тата не відпустили. Потім була львівська реальна школа, Віденська академія мистецтв і диплом архітектора.

З 1860 року життя Людвига тісно пов’язано з залізницями, які спочатку були приватними, але згодом австрійці їх націоналізували. Кар’єра Вежбицького складалася стрімко: інженер, керівник будови Чернівецько-Сучавського відтінку, керівник руху Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці, начальник департаменту Генеральної дирекції залізниць у Відні.

У 1894 році Вежбицького призначили першим директором новоутвореної Станиславівської дирекції залізниць, якою він керував протягом трьох років. За цей час був відкритий новий карпатський напрямок на Вороненку, збудований табір відпочинку залізничників у Тухлі, зведена велична будівля дирекції залізниць (теперішній головний корпус медуніверситету). Ймовірно, директор там же й мешкав, адже останній поверх споруди призначався під службове житло для колійових урядників. За ініціативою Вежбицького у Станиславові заклали дільницю «Леонівка» (в районі вулиць Макогона і Тарнавського), де проживали робітники-залізничники. Історик Богдан Купчинський пише, що пан Людвиг навіть спроєктував приміщення пекарні, яка й досі випікає «залізничний хліб».

У 1897 Вежбицького підвищили – він став шефом Львівської дирекції залізниць, звідки й пішов на пенсію у 1905. Помер через сім років, похований на Личаківському цвинтарі.

Іван Бондарев