Неділя, 26.05.2024, 08:39:43

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Грудень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
 
Архів новин
Головна » 2019 » Грудень » 23 » Обличчя Станиславова: кілька людей і кілька історій з позаминулого століття
20:29:20
Обличчя Станиславова: кілька людей і кілька історій з позаминулого століття

Власний портрет завжди вважався розкішшю, адже оплатити послуги художника коштувало добрих грошей. Усе змінилося в середині ХІХ століття, коли віднайшли фотографію. Тепер увіковічнити себе на згадку нащадкам стало значно простіше й дешевше.

Розгляньмо світлини кількох людей, які мешкали у Станиславові у позаминулому сторіччі, пише Іван Бондарев у Репортері.

 

Тато кохання Франка

У Івана Франка є вірш «Тричі мені являлася любов», де він перелічує жінок, яких кохав. Друге кохання називалося Юзефою Дзвонковською. Каменяр пропонував їй руку й серце, але отримав гарбуза. Франкознавці збилися з ніг, розшукуючи портрет дівчини, але марно. Ми теж не маємо її зображення, натомість знайшли фото тата Юзефи. Щоправда, тестем Франка він не став би у будь-якому разі, адже помер ще до сватання.

Про Владислава Дзвонковського відомо небагато, але й цього досить, аби зрозуміти, що він прожив цікаве життя. Народився між 1817 і 1818 роками у селі Сенниця біля Мінська-Мазовецького (Польща). У молодості став членом конспіраційної групи у Варшаві, яка тоді належала до Російської імперії. Був заарештований, але за кілька місяців його випустили. Десь у 1850 році пошлюбив Антоніну з Дескурів, від якої мав сина Владислава й доньку Юзефу – саме в неї потім закохався Франко. Під час Січневого повстання 1863 року активно воював з москалями. Після придушення повстання з родиною втік до Парижа.

Багато українців сплять і бачать, як би то переїхати до Франції, але Дзвонковським там не сподобалось. У 1871 році вони переїхали до Станиславова. Мешкали на Майзлях, володіли гектаром землі та «скромним дерев’яним будинком 21 х 10,5 м».

Помер Владислав Дзвонковський 21 березня 1881 року, похований на старому християнському цвинтарі, що за готелем «Надія». Його фото опублікував професор Станіслав Ніцея у своїй книзі «Кресова Атлантида», том 1.

 

Фотограф з вулиці Сапіжинської

Достатньо забити у пошуковику прізвище «Артіховський», як одразу викине багато посилань. Переважно це будуть фотопорт­рети дам і чоловіків кінця ХІХ – початку ХХ століть. На рамках є віньєтка з польським підписом: «T. Artychowski w Stanislawowie». Це свідчить про те, що усі ці фото зроблені в ательє Тадеуша Артіховського.

Він був відомим майстром, працював на Сапіжинській, в районі сучасної стометрівки. Коли Артіховський з’явився у Станиславові, точно не відомо. В Інтернеті є згадка, що він працював тут з 1860-х, але підтверджень цьому поки що нема. На віньєтках Артіховський вказує, що його салон – це колишній салон Ропацького. Дійсно, у 1860-1870 був такий фотограф, а у 1880-х кам’яницею на Незалежності, 18 володіла Гелена Ропацька, можливо, його вдова. Скоріш за все, самостійну діяльність Артіховський почав саме тоді, коли орендував ательє. Його фотопортрети починають датуватися саме цим періодом.

А знимкував він не лише людей. Відома панорама Станиславова, яка зберегла для нас вигляд міста 1880-х. Крім зароб­ляння грошей, займався громадською діяльністю, був активним членом польського гімнастичного товариства «Сокіл». У 1886 році обраний заступником очільника товариства, а у 1897 – скарбником. В одному з ювілейних журналів «Соколу» є фото Артіховського у сокільському однострої.

Мав сина Мечислава, що народився в Станиславові у 1885 році. Він став військовим, майором, воював у Армії Крайовій.

Останні роки фотографа Артіховського пов’язані з Яремче. На початку ХХ століття він купив там дві вілли й відкрив фотосалон.

 

Три школи від пожежника

Бородатий чоловік у мундирі нагадує генерала часів громадянської війни у США. Але це наш земляк і до війська не має жодного стосунку. Знайомтеся, Владислав Мюльн – людина, яка підняла Станиславів з попелу Мармулядової пожежі.

Народився у 1831 році, отримав інженерну освіту. Протягом 1862-1867 років обіймав посаду міського будівничого – щось на кшталт головного архітектора. Після пожежі бургомістром обрали Ігнація Камінського, а той у 1870 повернув на посаду Мюльна.

Головним будівничим Станиславова пан Владислав був аж до 1896 року. За цей час місто прикрасилося трьома будівлями, які він проєктував. Вони досі стоять і нічого їм не бракує. Це: реальна школа (1872 року побудови, тепер стоматфакультет медуніверситету на Незалежності, 17), жіноча школа імені королеви Ядвіги (1877, нині школа № 7 на Грушевського, 16), чоловіча школа імені Міцкевича (1877, тепер інститут післядипломної освіти на Міцкевича, 3). Замовлення на останню споруду він виграв у конкурентній боротьбі, запропонувавши за свої послуги 200 корон, інший архітектор хотів 350.

Також Мюльн очолював добровільну пожежну команду Станиславова, а згодом став начальником і професійної пожежної стражі. Саме у мундирі вогнеборця він зображений на фото. За заслуги у боротьбі з вогнем Владислав Мюльн отримав звання почесного члена Спілки пожежної охорони Львова.

Помер 12 лютого 1907 року. В останню путь його проводжали усі пожежні Станиславова.

 

Таємничий архітектор

Довший час Станиславів не мав свого театру. Нарешті зібрали кошти й 1887 року оголосили конкурс на кращий проєкт. Виграв нікому не відомий архітектор Вітольд Мілковський, який запропонував досить пристойну кошторисну ціну у 90 000 злотих.

Цікаво, що переможець не назвав свого місця перебування, креслення надіслав поштою, ніхто з конкурсної комісії його в очі не бачив. Догляд за будовою доручили архітекторам Яну Шпореку та інженеру залізниці Юзефу Лапіцькому.

22 листопада 1891 року відбулось урочисте відкриття театру. На бенкеті інженер Лапіцький зізнався, що він і є той самий таємничий Мілковський. Газети писали, що «розчулені представники громадськості одразу подарували йому золотий перстень». А тут одно з двох – або про розкриття таємниці вже знали і прикрасу підготували заздалегідь, або хтось із гостей просто зняв кільце з пальця.

 

Перший директор

Колію через Станиславів протягли у 1866 році, водночас збудували й вокзал. Прізвище архітектора достеменно не відоме, але деякі дослідники припускають, що ним міг бути інженер Львівсько-Чернівецької залізниці Людвиг Вежбицький, який розробляв проєкти станційних будівель.

Він народився у селі Верхній Вербіж, нині Коломийського райо­ну, в 1834. Його тато Ремігіан, колишній капітан уланського полку, брав участь в антиросійському повстанні 1830 року. Потім емігрував до Галичини, де тримав залізні гути у Мізуні, Оряві та Смольні, згодом став лісничим у графа Дідушицького.

Юний Вежбицький провчився рік у нижчій реальній школі Станиславова, але після арешту батька кинув науку й заробляв на утримання родини, доки тата не відпустили. Потім була львівська реальна школа, Віденська академія мистецтв і диплом архітектора.

З 1860 року життя Людвига тісно пов’язано з залізницями, які спочатку були приватними, але згодом австрійці їх націоналізували. Кар’єра Вежбицького складалася стрімко: інженер, керівник будови Чернівецько-Сучавського відтінку, керівник руху Львівсько-Чернівецько-Ясської залізниці, начальник департаменту Генеральної дирекції залізниць у Відні.

У 1894 році Вежбицького призначили першим директором новоутвореної Станиславівської дирекції залізниць, якою він керував протягом трьох років. За цей час був відкритий новий карпатський напрямок на Вороненку, збудований табір відпочинку залізничників у Тухлі, зведена велична будівля дирекції залізниць (теперішній головний корпус медуніверситету). Ймовірно, директор там же й мешкав, адже останній поверх споруди призначався під службове житло для колійових урядників. За ініціативою Вежбицького у Станиславові заклали дільницю «Леонівка» (в районі вулиць Макогона і Тарнавського), де проживали робітники-залізничники. Історик Богдан Купчинський пише, що пан Людвиг навіть спроєктував приміщення пекарні, яка й досі випікає «залізничний хліб».

У 1897 Вежбицького підвищили – він став шефом Львівської дирекції залізниць, звідки й пішов на пенсію у 1905. Помер через сім років, похований на Личаківському цвинтарі.

Іван Бондарев


Переглядів: 329 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024