Четвер, 23.05.2024, 23:21:21

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2015  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
 
Архів новин
Головна » 2015 » Квітень » 21 » «Ой сербене, сербеночку....»
21:17:35
«Ой сербене, сербеночку....»

«Це село проти ночі не згадують», – жартують жителі Чортівця на Городенківщині, хоча самі вже звикли до дивної старосвітської назви, відомої ще з XV ст. І навіть боронили її перед новоспеченою в 70-х рр. радянською назвою Назаренкове – на честь героя Радянського Союзу Петра Назаренка. Рідний Чортовець за совєтське Назаренкове їм миліший. При двох в’їздах у просторе село височіють на пагорбах дві церкви, ніби охороняють поселення – «мурована» Пресвятої Трійці (1790) і дерев’яна Святого Миколая (1906). Саме довкола них на Великдень ведуть сербен - унікальний обрядовий танець, якого нема ніде в Україні.
Дослідники стверджують, що в прачаси на території сучасного Чортівця, який оточений давніми курганами та карстовими печерами, були язичницькі капища. Село лежало на перехресті торгових шляхів із Буковини, Гуцульщини, Закарпаття на Поділля і Полісся, тож тут наклалися одна на одну, окрім язичництва та християнства, й різні етнокультури. Особливо помітна ця релігійно-етнічна мішанка у великодніх обрядах.
Великодня літургія починається з Утрені задовго до сходу сонця. Але ще раніше відбувається інше дійство з посмаком язичництва: на пагорбі неподалік церкви сільські парубки палять скати (так називають автомобільні шини). Готуються до цього ретельно ще звечора – зносять зі всіх кутів села непотрібні шини, зазвичай випрошуючи їх у ґазд. Але часто шини просто крадуть із подвір’їв, бо де ж їх так багато набрати? І вважається такий вчинок не крадіжкою, а виявом парубоцького крутійства, збитками, які напередодні Великодня годиться прощати, як подібно перед святом Андрея.
Із шин парубки розпалюють величезне вогнище й для більшого шоу-ефекту кидають у нього щось «вибухове», наприклад, балончики або ж шифер... Тож переважно ґазд про початок Великодня сповіщають не церковні дзвони, а підцерковне вогняне бабахкання, від якого дрижать шиби в хатах неподалік. Перед Службою Божою хлопці з відчуттям виконаного обов’язку розходяться по домівках відмиватися від чорної кіптяви, а селяни несуть святити кошики в церкву попри згарища з дотліваючими шинами, пробиваючись крізь сморід горілої гуми. Але звичаю ніхто вже не дивується, адже було так у селі споконвіків.
Традиційно після Служби Божої ґазди розходяться по домівках споживати свячену великодню їжу. А після обіду знову збираються на церковному подвір’ї на пагорбі, адже саме тут і саме на Великдень можна побачитися з рідними, друзями, обмінятися новинами... Але найголовніше – люди сходяться подивитися, як ведуть сербен...
Якщо запитати найстаріших жителів села, ніхто вже й не пригадає, звідки й коли взявся звичай сербена і чому саме на Великдень коло церкви. Просто кажуть, стинаючи плечима, що так було віддавна...
Отже, по великодньому обіді на церковному подвір’ї старший чоловік зачинає сербен спершу співом: «Пішов сербен по зарінку / за ним за ним дівчє в вінку... / Ой сербене сербеночку / не смуть мою головочку...» Старші чоловіки долучаються до співу, за ведучим ловляться за руки, утворюючи шеренгу, яка в точному ритмі пісні повільно починає рухатися вперед. Ритмомелодика сербена така, що чоловіча шеренга нагадує бойовий марш, ритуальний танець, який урухомлюється притупцьовуванням на кожному такті, і виходить – два кроки вперед – крок назад, два кроки вперед – крок назад ­– так і рухається. Сербен відразу ж розростається, довшає, бо приєднуються нові учасники... «Ой на горі калинонька,  / на калині гадинонька... / На калинку сонце пече, / а з гадини винце тече...»
Вести сербена можуть всі охочі чоловіки, але сербен вишикуваний строго за ієрархією: найповажніший ведучий, потім ідуть старші ґазди, за ними середнього віку, парубки, а в кінці часто «волочаться» маленькі хлопчаки, які толком ні слів не знають, ні йти сербена не вміють, але вважають за честь бути в ряду з чоловіками... Це така їхня маленька ініціація, посвята в чоловічу спільноту. Інколи сербен розростається настільки, що у ньому водночас можуть співати різні куплети тексту – так що передні ведучі не чують задніх. Але суцільна злагодженість пісні не є на меті – йдеться про незамкнуте коло руху, життя, яке крутиться довкола єдиного центру.
«Далі хлопці, далі наші, / наварили мама каші, / а якої – пшоніної, / далі хлопці, далі мої...» Сербен зі співом ритмічно обходить церкву тричі за годинникової стрілкою. Після того ведучий, не перериваючи руху й співу, заводить шеренгу у велике коло, в центрі якого – гурт старших жінок, які співають гаївки, або ж малі діти. Однак ведучий не змикає шеренгу сербена в коло, а звужує досередини, утворюючи спіраль, яка щораз щільнішає, уповільнюється, аж допоки зовсім перестає рухатися через тісноту, стає згустком ритмічної енергії. З висоти пташиного лету це може нагадувати обвиту сіру змійку з чоловічих голів і капелюхів довкола великої пістрявої плями жіночих квітчатих хусток. Тоді починаються змагання, хто дужчий: пасивні жіночі мелодійні прославляння весни чи активний чоловічий схожий на бойовий сербен. Дійство закінчується вигуком «Христос воскрес!» і побажаннями від ведучого «дочекати від нині за рік, аби нікого не бракувало!»
Ведучий танцю – це неодмінно шанований і поважний чоловік, якому негласно передали право вести сербена, і він веде його, маючи за честь, з року в рік. Легендарним ведучим впродовж багатьох років був Іван Палагіцький, по-сільському його називали Іван Ганин (Шершеляфам. Чи то мама його була Ганна, Гані, чи то дружина...) Цей колоритний чоловік прожив понад 90 років і до останнього вів сербена... Він шив і фарбував людям шкіряне взуття, знався на травах, вмів ловити п’явок і лікувати ними, багато ходив босий пішки, кохався в мисливстві. У хаті Палагіцького по стінах були розвішані шкіри впольованих звірів, висіло й опудало орла, зроблене ним власноруч. Іван Ганин вів сербен у своїх мисливських атрибутах – капелюсі з пір’ячком, широкому шкіряному поясі, високих чоботях до колін. А ще він мав старовинний топірець, який тримав у правій руці на чолі сербена.
Сербен можна побачити впродовж трьох днів великодніх свят, а потім на Провідну неділю його дружньо ведуть через усе село від православної церкви, «дерев’яної», до «мурованої» католицької, об’єднуючи їх. Там обряд і закінчується, аби відродитися наступного року на Великдень.
«Ой дівчино чорнобрива, / чим ти брови намастила: / купервасу купувала / чорні брови малювала...» Звідки взявся такий танець у Чортівці і що він означає, ніхто вже достеменно не пригадає, але в 70-х роках ХІХ ст. залишив згадку про сербен і тексти пісні польський етнограф і фольклорист Оскар Кольберг, який досліджував Покуття. Слова сербена, незважаючи на його маршову, досить войовничу форму, переважно родинно-побутові та обрядові, інколи іронічні: «Ой у полі вівса много, / половина зеленого. / Ішли хлопці в поле жати / та забули серпи взяти. / Серпи взяли, хліб забули, / такі то-то женці були. / Вернулисі за серпами / та й забули хліб з торбами...» Але ключ до розгадки (чи принаймні наближення до неї) дає саме слово «сербен».
У 80-х роках ХІХ ст. з Покуття люди масово виїздили на заробітки – на постійно до Америки та Канади, але також на сезонні роботи до Німеччини на так званий «напуст» і на Балкани... А звідти робітники повертали на роботу в Сербію... А в Болгарії, Сербії, взагалі на півдні Балкан переважають групові хороводні танці. Там і могли скопіювати покутяни сербський танець, а потім привезти його додому, щоб похизуватися. Чому саме на Великдень? Бо з заробітків поверталися до великих свят. Це гіпотеза кандидата історичних наук, доцента Михайла Паньківа. Науковець також стверджує, що на Покутті і в сусідніх із Чортівцем селах була традиція вести сербена, але з часом вона забулася.
А взагалі серпа (серба, срба) – водночас румунський і молдавський танець, запозичений у сербів, і танцюється він у цілому або ж розімкненому колі. Зрештою, в чортовецькому сербені є й такі слова: «Волох косить, волох косить, / а волошка їсти носить. / Коби скорше докосити, / коби їсти не носити...» А волохами, як відомо, називали молдаван і румунів. Тож не менш виправдана версія, що сербен на Покуття  прийшов безпосередньо з Буковини, яка довший час була під Волощиною, влахами.
Сербен не просто люблять - його поважають, його чекають, як шанованого рідкісного гостя на найбільше християнське свято. Про нього говорять як про окрему особу, чоловіка. Його  не танцюють - його ведуть, бо хтось має подати руку іншому, і той веде за собою... Це не просто обрядовий танець чи марш, це вінок, який обертається довкола центру, ніби в вічній безнадійній надії зімкнутися, вінок життєвої пульсуючої енергії, яка не перестає з правіків. Ода життя, руху.


Наталя ТКАЧИК


Переглядів: 669 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024