Після появи потужного видання (у кількох альбомах) знаної прикарпатської мисткині й етнографині світлої пам’яті Ірини Свйонтек «Покутські вишивки Прикарпаття. Мистецтво геометричного орнаменту і колориту» (2013), з якою в листопаді 2017 року записав її останнє прижиттєве інтерв’ю в «Галичині», я було подумав, що надалі вже навряд чи можна буде сказати щось нове про мистецтво автентичної вишивки Покуття. Та час довів, що я помилявся...
Дослідники вишиваних скарбів Прикарпаття давно б’ють на сполох, що традиційні вишивки Покуття відійшли у небуття, носії вишиваного одягу не задумуються над автентикою цього рукоділля й керуються осібними смаками. А все через те, мовляв, що для вишивальниць головним орієнтиром у роботі став попит на їхні витвори, а не збереження народних традицій у цьому ремеслі-мистецтві. Але, на наш погляд, нині покутську неповторну вишивку чи не найбільше вбиває не так, сказати б, комерціалізація промислу, як необізнаність з його особливостями: не задумуються над тією автентикою лише тому, що майже нічого не знають про неї.
Етнографи зазначають, що на Покутті у давнину вишивали сорочки на домотканому лляному чи конопляному полотні й використовували вовняні нитки – «коцик», шовкові – «польський півшовк», білі лляні чи конопляні нитки для вишивання «білим по білому». А для переміток і жіночих рукавів – «рукав’янок» використовували фабричне дрібноткане полотно. Домінував геометричний орнамент, а на сорочках – смугастий і т. ін. У кожному районі Покуття, а інколи і в окремих селах, побутували свої орнаменти. Та були уставки жіночих сорочок, які траплялися чи не у кожному селі. Їх вишивали головно хрестиком, а рідше – низинкою.
Переважали геометричні орнаменти. Кожен візерунок мав свою назву. Наприклад, основні завершені узори, за дослідженням І. Свйонтек, були вишиті на уставках («плечиках») жіночих сорочок. Але на Покутті такими ж узорами оздоблювали «забори» переміток і коміри та пазухи чоловічих сорочок… Дослідниця означила не менше п’яти сотень орнаментів сорочок, заборів і переміток Покуття, а також п’ять головних назв рукавів за колоритом: «рукав’янки-червонянки», «рукав’янки-чорнянки», «рукав’янки-червонянки таркаті», «рукав’янки-чорнянки таркаті», «рукав’янки-білянки».
Покутські сорочки завжди вирізнялися багатством вишивальних технік, мотивів й орнаментів. Здебільшого один виріб представляє не менш як три техніки вишивання. Кажуть, що неповторність покутських вишиванок, завжди трималася на трьох основних китах – орнаменті, крою й матеріалі. А я переконаний, що завжди і повсякчас – головно на праці-творчості самих рукомесниць.
На Прикарпатті що не вишивальниця – то унікальний і непізнаний світ краси, космос світобачення, глибина символіки, розмай колористики і… постійне бажання досягати неповторности. А за бажанням подивувати красою чи не втрачається у вишивках глибина покутських традицій?
Щоб відповісти на це й інші запитання, мандруємо до селища Отинії на Коломийщині, в якому живе й трудиться талановита самобутня вишивальниця Лілія ВАСИЛИШИН. Світ покутської вишивки майстрині розмаїтий: у ньому живуть традиції сіл Стриганців на Тисмениччині, де вона народилася, Молодилова на Коломийщині, де на парохії православного священника отця Івана Боєчка минули її «найсолодші, найщасливіші, найприємніші і найзагадковіші» дитячі роки, й Отинії, в якому розквітнув талант майстрині.
– Священником у Молодилові служив мій дідусь по маминій лінії, – згадує Л. Василишин. – У цьому селі минуло моє раннє дитинство. Тут ми жили аж доки я не пішла до першого класу школи в Отинії. Дідусь був надзвичайною людиною – добрим і водночас суворим. Він прищепив мені любов до Бога. Щовечора брав мене за руку і ми разом ходили на вечірню Службу Божу до церкви. Під час відправи я сиділа на сходинці біля дияконських воріт і чекала її закінчення. А з бабусею ми часто пекли проскурки. Це була відповідальна робота. Перед випіканням бабуся багато молилася, а я набивала хрестики на проскурках. То була моя перша церковна практика.
Свого часу дідусь здійснював чин хрещення дітей підпільно – вдома. Коли я чула дитячий плач у сусідній кімнаті, то казала бабусі: «Бабусю, чуєте, дитина плаче?» А вона мені у відповідь: «Ні, то кіт нявчить…». Мама – Любов Іванівна Боєчко і тато Михайло Дмитрович Пісак працювали в Івано-Франківську, тож замолоду мене виховували дідусь з бабусею.
– Ліліє Михайлівно, завдяки кому Ви зробили свій перший хрестик чи стібок низинки?
– Свої перші вишивані хрестики я зробила завдяки мамі ще у дитячі роки. У цій техніці вишиваю й досі. Мама працювала на швейній фабриці, тож часто брала додому вишивати комплекти постільної білизни. Деякі їх деталі вишивали вручну. То була важка робота. А ще любов до вишивки у мене проросла від бабусі Марії Боєчко – хата священника була вся у вишитті, адже бабуся була доброю вишивальницею. Коли у часі посту все вишиття знімали, то хата мені здавалася сумною-сумною. А перед святами мама вишивки прала, крохмалила й прасувала… Пам’ятаю, як ми знову чіпляли їх на стіни і вимірювали, щоб були однаковими відстані між краями рушників. Тоді хата ніби засвічувалася святковістю.
– Чи пам’ятаєте свою першу вишиту роботу?
– Навіть досі бережу – це вишиті серветки. А ще пригадую, як у школі в Отинії відбувався конкурс. Мама пошила мені й вишила убір українки. І я, третьокласниця, посіла перше місце. Тоді вперше зрозуміла красу і цінність ручної вишивки. Я так захопилася нею, що робота з голкою й ниткою стала для мене щоденною працею упродовж майже сорока років. Хоч я за фахом технік-технолог, та за спеціальністю після закінчення технікуму в Івано-Франківську не працювала жодного дня. Спеціально навчалася ще крою і шиття, щоб вміла не лише вишивати, а й викроювати сорочки й шити.
Нині навіть не уявляю себе без вишивки. А всю себе вкладаю у роботу, щоб кожен, хто одягне вишиванку моєї роботи, добрим словом згадав, чиї руки її вишивали. Найбільше люблю вишивати жіночі, чоловічі й дитячі сорочки. Але прикипіла душею передовсім до дитячих вишиванок. І мій чоловік Микола, і двоє наших дорослих синів Юрій і Роман також мають мої вишиванки.
– А яка, на Вашу думку, головна причина того, що люди, обираючи вишиванку і навіть незалежно від її вартості, здебільшого віддають перевагу не своєму традиційному вишиваному покутському спадкові, а чужій безособовій орнаменталістиці, – байдужість чи необізнаність?
– На мою думку, основна причина – якраз необізнаність. Хто має родинну традицію, той знає ціну автентичних виробів. У гардеробі уродженців Покуття, Гуцульщини, Опілля чи Бойківщини може бути і по кілька вишиванок, але серед них обов’язково повинна бути одна найголовніша – як оберіг чи генетичний код, яка ідентифікуватиме нас і демонструватиме особливості родоводу. Без цього найоригінальніша й найяскравіша вишиванка – просто красива одіж.
Ми з сестрою Оксаною, яка працює педагогом в одному з ліцеїв Івано-Франківська, часто одягаємо мамину вишиванку, яку вона вишила ще у студентські роки. Все у ній притаманне покутським традиціям. Якось ми були у прощі в Меджугор’ї й одягли свої вишиванки. То коли нас побачили продавці у місцевій хорватській крамничці, то з радістю вигукували англійською: «Україна, Україна! Слава Україні! Героям слава!».
Ви не уявляєте, що ми відчували і як пишалися тим, що українці! Наша вишиванка може розмовляти зі світом і показувати, хто ми є. Але машинна вишивка нині активно витісняє ручну роботу. Наприклад, серед моїх робіт ручної роботи є підліткова вишиванка у національному колориті. Я використала певний різновид хрестика, а пазуху обробила солов’їними вічками, як традиційно вишивали у нашому краї. А у жіночій сорочці практикую давні защипи – особливі складки, які відроджено і вони вже стали брендом у сучасних вишиванках.
Є серед робіт і жіноча сорочка молодих років Марти Василишин – матері мого чоловіка, яка демонструє взірець покутської вишивки – з ромбами та їхніми різновидами, а також у ній збережено характерні для Покуття кольори – переважно червоні й чорні. Були вкраплення зеленого й жовтого. Наші предки поєднували також чорний колір і солом’яний, а щоб отримати солом’яний колір ниток, то запікали білі нитки у тісті.
Звісно, що не село – то свої традиції. Але загалом покутська вишивка завжди вирізнялася яскравістю й багатством орнаментів, в основі яких переважали ромби. А доповненням до основного орнаменту слугували ламані лінії й трикутники. Інколи траплялися рослинні й тваринні орнаменти – сосонка, гребінці, семиніг тощо. У покутській вишиванці велике значення мали й мають рукави, розшиті широким узором упоперек, і вишита пазуха. У давнину традиційно у нашому краї вишивали низинкою, а тепер здебільшого хрестиком.
– Що нині ще збереглось із «трьох китів» покутської автентичної вишивки – крою, орнаменту й кольористики?
– Думаю, що найбільше зберігся крій, зокрема уставки – верхні частини рукавів, зібрані біля горловини. А нижня частина рукавів має під пахвами вшиту ластовицю – ромбоподібний клаптик тканини десять на десять чи сім на сім сантиметрів, який вшивався для зручності руху. Сьогодні ластовиця не популярна у вишиванках, але уставки ще збереглися. Та й брижі – збірки на рукавах – відродились. І чорні та червоні кольори залишилися основними, а вкраплення зеленого чи бурячкового – на смак людей. В орнаменті збереглися ромбоподібні, чи, як у нас кажуть, дзвункові узори. Дуже популярні однотонні вишивки.
Свої роботи я виконую тільки на домотканім полотні і, як кажуть мої друзі, видзьобаним хрестиком: кожен хрестик вишиваю окремо. Щоб вишити вручну одну сорочку, потрібно не менше трьох місяців. У мене за майже сорок років роботи нема двох однакових вишиванок – намагаюся у кожному виробі бути неповторною. Я живу вишиванням. Але ніколи не задумувалася, скільки вишиванок вишили мої руки. Мої роботи для мене – як діти…
Насамкінець додам, що Лілія Василишин з чоловіком Миколою активно допомагали й допомагають ЗСУ як волонтери ще з 2014 року. У своїй «вишиванці перемоги» майстриня мріє передати велике світло радості, рідну покутську автентику й обов’язково – розмай національних барв.
Ігор Лазоришин |
