Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника і вся українська історична спільнота вшановує видатного українського історика академіка Володимира Грабовецького, якому вчора виповнилося 85 років. Пропонуємо нашим читачам розмову з професором-ювілянтом, учнем історика Івана Крип’якевича, академіком Академії наук вищої школи України, професором Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, доктором історичних наук, головним дослідником опришківського руху, істориком-«біографом» міст і сіл, єдиним істориком України, який отримав звання «Почесний громадянин» від 13 населених пунктів, про його триб життя, студії, наукову творчість і плани на майбутнє. - Розкажіть про свої перші кроки в шкільній науці. Як ви потрапили до Малої духовної семінарії у Львові й кого пам’ятаєте з тих часів? — Я народився сьомою дитиною в сім’ї простого селянина, який був учасником українських національно-визвольних змагань 1918—1920 рр., воював в УГА, перебув тиф. Спершу я ходив до «Рідної школи», а згодом — до утраквістичної школи. Ще пам’ятаю, як пані класна дама водила нас до церкви. Коли ж почалася Друга світова війна, повернувся до Печеніжина й допомагав родині господарювати. А тим часом моя сестра поїхала до Винник і влаштувалася працювати на тютюнову фабрику кухаркою в директора. і згодом забрала мене до себе. Ось там вона й показала мені мою стежину — привела до Львова, щоби прийняли в гімназію. Директор гімназії Дзерович подивився на мене і сказав сестрі: «Прошу пані! Я скелетів не приймаю!». Тоді сестра направила мене до пароха Винник за порадою, який порекомендував піти в духовну семінарію до Львова. А я про те лише і мріяв. Можливо, ще й тому, що тато був церковним паламарем, та й я змалку прислуговував священикам. Так у 1942—1944 рр. опинився я в малій духовній семінарії на правах гімназії на Сикстуській вулиці. Над моїм ліжком висів образок Гошівської Богородиці, бо я два рази ходив з мамою піхотурою на прощу до Гошева. Отож сильно бажав тоді стати ревним священиком. Пам’ятаю священиків, які вели виклади: отців Левенця, Фурикевіча, Карпінського, який загинув капеланом під Бродами, ректора Сімовича. До нас приходив тоді єпископ Йосиф Сліпий і з нами навіть трапезував. А 1943 року 13 грудня, на свято апостола Андрея, ми пішли в митрополичі палати привітати владику Андрея. Відчиняються двері, монах-студит ввозить на візку владику Шептицького з пишною бородою, якого ми бачили деколи тільки на образочках. Хор великої духовної семінарії співає владиці «Многая літа», а я дивлюся на старі портрети попередніх митрополитів-святителів Святоюрської гори і здається мені, що сам Бог витає над нами. Згодом до владики Андрея за благословенням підходив кожний семінарист і цілував у владики перстень з мощами, на якому було зображено Богородицю. і ось владика покликав мене до себе й питає: «Ти звідки, гуцулику?», а я, в гуцульському кептарику, відповідаю: «із Печеніжина з-під Коломиї». «Нехай Господь тебе береже!» — сказав лагідно владика Андрей і поклав мені руку на плече. Мої приятелі навіть тоді трохи по-доброму заздрили. В 1944 році, з підходом до Львова «других совітів» багато спудеїв втікало на Захід. Я не знав, що маю робити, й прийшов до владики Йосифа Сліпого порадитися. Він згадав, як я на березневі свята добре декламував уривок з поеми «Гайдамаки» та «Розриту могилу» Тараса Шевченка, і похвалив словами: «Гарненько, синку!» та відговорив мене від утечі на Захід. Перед кінцем війни, коли вже прийшли «другі совіти», викликали всіх семінаристів із Малої семінарії. Бачу: довкола все оточено військами, а один чоловік попередив мене, що в такий спосіб забирають в «красну армію». Так він мене врятував. А хто залишився, — чи не всі полягли під Кенігсбергом. - Коли ви навчались у Львівському університеті, то там познайомилися з видатними українськими вченими — Михайлом Возняком, Дмитром Похилевичем, своїм майбутнім наставником і вчителем іваном Крип’якевичем, до яких представники радянської влади ставилися з недовірою, як до носіїв «буржуазно-націоналістичних ідей». В інституті суспільних наук під керівництвом визначного українського історика Крип’якевича в 50—60-х роках ХХ ст. сформувалася наукова історична школа. Її представники — тепер відомі українські вчені Ярослав ісаєвич, Володимир Баран, Ярослав Дашкевич, Микола Кравець, Феодосій Стеблій, Володимир Грабовецький. Саме цьому поколінню випало нелегке завдання: в умовах політичних репресій, тотальної цензури, несприятливої для наукової творчості суспільної атмосфери продовжити естафету української історіографії й формувати нову генерацію української наукової гуманітарної еліти. — Дашкевич працював у мене лаборантом, я виступав опонентом його кандидатської, заради чого навіть поїхав до Єревана, де позитивною оцінкою підтримав його праці. Працював у мене й ісаєвич. А в плані моїх наукових досліджень, тем і напрямів, безсумнівно, визначальний вплив на моє формування як історика відіграв мій учитель іван Крип’якевич. Нам потрібно не забувати, що, окрім ненадрукованих рукописів, нотаток, листувань, Крип’якевич — автор близько 800 праць наукового та науково-популярного характеру. Він був дуже пишучим істориком і часто працював у різноманітних, іноді неочікуваних ділянках. А його слова і сьогодні можуть стати життєвим кредо для кожного вдумливого дослідника: «Не вистачає обмежуватися розслідом зверхніх форм життя; не можна захоплюватися тільки деякими подіями, що знаходять відзвук в нашім серці; не вільно ні хвалити, ні критикувати, ні любити, ні ненавидіти; треба зрозуміти минувшину. Беремо факт за фактом, подію за подією, розглядаємо їх з усіх сторін, відчищуємо з пороху неправди і тенденції, якими вкрив їх час. Дослідник виходить з вузенького круга подій і переходить у чимраз дальші сфери; знання поглиблюється, горизонт поширюється, темнота розсвітлюється. Знання минувших віків дає гарніше зрозуміти теперішні часи; бо теперішність має своє коріння в минувшині. Знання історії дає можливість відкрити хоч край заслони: дає глянути в таємні питання: хто ми і пощо ми?» - 1975 рік. Професор Володимир Грабовецький переходить на викладацьку роботу на історичний факультет івано-Франківського педагогічного інституту імені В. Стефаника, а в 1990-му очолює новостворену кафедру історії України. Під час його роботи на посаді завідувача протягом 17 років колишній педінститут у 1993 р. було реорганізовано у Прикарпатський університет, який 2004 року здобув статус національного, а в 2005-му історичний факультет — в інститут історії і політології. Становлення молодої української державності, нові суспільно-політичні умови наукової і громадської діяльності, безперечно, започаткували по-справжньому новий етап у вашому житті та в науковій праці. А які світоглядні підсумки ви би зробили з цього пройденого шляху? — Я завжди був безпартійний, хоч за Союзу багато хто мені радив, що в партії буде легше, та я й сам те знав. Взагалі у житті дуже є важливим, коли маєш стрижень, який тебе завжди тримає при тямі, — для мене таким стало моє перебування в духовній семінарії. З другого боку, моє замилування середньовічною Україною та щоденна кропітка праця над темами Козаччини, опришківства, Гайдамаччини вели мене плідною науковою дорогою. Завжди жив одним: віддати все науці, порушувати складні, ще не опрацьовані проблеми й теми, не за брудний гріш, а заради того, щоби в українську історичну науку прийшла нова когорта дослідників, які б нею жили, як я. З висоти свого віку я щасливий тим, що підняв величезну кількість нового архівного матеріалу. і нарешті вивів на історичну арену постать народного героя — Олекси Довбуша, єдиного в світовій історії, якого мертвого у ХVIII столітті порубали на 12 частин. Навіть ідеологи Австрійської монархії визнавали, що Довбуша «визнають за героя, якого народ має у великій пошані». Зауважу, що з довбушіани маю 169 праць, з них 10 монографічних робіт. Так, ми отримали Україну лишень завдяки Божому провидінню. А тепер вважаю, що я потрапив у деградований час зі своїми почуттями, своїм характером і своєю вірою. Особливо коли сьогодні бачу, як під синьо-жовтими прапорами виступають справжні бандити. Се мені ніяк у голові не вкладається. Коли у ХХ столітті панувала комуністична ідеологія, то в ХХI — ідеологія капіталу, який в Україні набрав потворного й бридкого характеру, який жирує на народних бідах. А накопичення капіталу в незалежній Україні таке дике, що, напевно, Маркс з Енгельсом не встигають перевертатися в могилахѕ Не раз уночі, коли перебуваю в своїх роздумах, ніяк не йде мені то з голови. - У дослідженнях з історії краю ваш вклад особливий, а обсяг зробленого вражає масштабністю і багатогранністю. Це стало можливим завдяки величезній працьовитості, яка змушує вас видавати нові й нові книжки. — За більш як півстоліття моєї наукової діяльності вийшло понад 1500 наукових і науково-популярних праць, включаючи брошури, статті, рецензії, огляди, але в основі лежали монографічні роботи. З них тільки за період після 1991 року, що став для мене особливо плідним, побачило світ більше шести десятків монографічних видань, сотні статей. Я брав участь у створенні багатотомної «Української радянської енциклопедії», написавши до неї низку нарисів, зокрема «Довбуш», «Дрогобич», «Опришки», «Звенигород Галицький» та ін. Як неодноразово мені казали, сьогодні вже важко уявити історію Прикарпаття XVII—XVIII ст. без таких книг, як «Гуцульщина ХIII—ХIХ століть. історичний нарис» (1982 р.), шеститомного видання «Нариси історії Прикарпаття» (1992—1995 рр.), тритомної «ілюстрованої історії Прикарпаття» (2002—2004 рр.), «історії покутської землі» в трьох томах, шевченкіана й шашкевичіана — кожна в чотирьох томах, «Українські святині» — чотири томи. Смію запевнити, це ррунтовні дослідження. З початків 90-х минулого століття також вийшли монографічні роботи з історії рідного селища Печеніжина, івано-Франківська, Коломиї, Калуша, Галича, Княгинина, Уторопів, іванівців, Грабівки, Долини над Дністром, а також малої батьківщини М. Шашкевича — Підлісся і Тараса Шевченка — Моринців. Тут потрібно також згадати добрим словом покійних владик Павла Василика і Миколая Сімкайла, які вміли поцінувати добру українську книжку й допомагали в моїх наукових проектах. Мені вдалося також багато зробити для розвитку української наукової біографістики і видати біографії багатьох народних героїв — Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Данила Нечая, Олекси Довбуша, Мухи, Северина Наливайка, Гната і Семена Височанів, івана Капущака, івана Смицнюка, Василя Баюрака, івана Бойчука та багатьох інших. А ще в науковому доробку налічується також близько 50 наукових праць зі спеціальних історичних дисциплін — історіографії, археографії, генеалогії, геральдики, хронології. Але я дякую Богові за те, що дав мені талант так писати, що ці історичні праці доходили до народу і живили його історичну пам’ять. Хоч знаю, що правдиву оцінку творам та їхнє «зважування» зроблять уже нащадки. Що хотів би сказати ще: для наступних поколінь істориків вивчення нашої багатющої історичної спадщини має стати передумовою принципово нового концептуального осмислення історії України, її місця і ролі у минулому та сучасному геополітичному просторі. Сьогодні це як ніколи важливо. - Що ви хотіли б отримати на свій наступний день народження? — Я не хочу особливих парадів чи почестей, їх я мав доволі, як і різних казусів. Наприклад, пригадаю той, як за Ющенка мали мені вручити орден Ярослава Мудрого, але віддали Черновецькому, який потім не знав, «что с етім дєлать?». Ордени й почесті — для дітей. Тішуся, що Бог дозволив мені залишити помітний слід в українській історії, про це свідчить мій вагомий науковий доробок; серед моїх учнів — двоє відомих українських вчених і докторів історичних наук — ректор Ужгородського національного університету (2005—2012) професор Микола Вегеш і знаний дипломат, а тепер ректор Прикарпатського національного університету професор ігор Цепенда, 18 кандидатів історичних наук, серед яких Петро Сіреджук, Володимир Пришляк, Богдан Гаврилів, Василь Бурдуланюк, Василь Педич та багато інших. Думаю, що й прикарпатським історикам молодшої генерації щось залишилося від моїх лекцій та книжок. А сьогодні, хоча вже не в повній силі, маю проблеми зі здоров’ям, але ще би-м хотів, щоби вийшло повне зібрання творів, адже шеститомні «Нариси історії Прикарпаття» вийшли геть поганим репринтним виданням ще в далеких 90-х і накладом в тисячу примірників, інші фундаментальні речі — такими ж тиражами. Ще більше хотів би, щоби мою квартиру зберегли як квартиру-музей академіка Володимира Грабовецького, особливо ж цінні документи й матеріали з нашої історії, а для цього можна було б створити відповідний фонд, куди я готовий перевести свої заощадження, бо шкода, що це все може пропасти. Як не стане мене, то ж порозтягають усе, бісові діти! — це я так жартую. А коли серйозно, то кафедра історії України, інститут історії і політології Прикарпатського національного університету, івано-Франківський державний історико-меморіальний музей Олекси Довбуша видав недавно книжку на 136 сторінок на підтримку цієї ідеї — «В Орликовому заповіднику збережемо квартиру-музей академіка В. Грабовецького». Залишилося знайти відповідний креативний підхід до цієї справи. Роман ІВАСІВ |
